Яку книжку про помаранчеву революцію варто почитати (перекласти, подарувати другові)? Безсумнівно, це запитання поставало перед кожним, хто впродовж останнього року так чи інакше спілкувався з іноземцями — з росіянами чи американцями, німцями або поляками. Згодом до нього звикаєш, але щоразу воно примудряється завести тебе у безвихідь. Адже справді — яку?
І йдеться не про фундаментальні історичні дослідження, для яких, можливо, ще не час. (Хоча, з іншого боку, може, саме тепер і час — щоб у підручники не потрапила захоплена дурість, яка не має жодного стосунку до історії, але надовго засяде у дитячих головах.) А де ж просто історії — відсторонені й заангажовані, пройняті захопленням і озлобленістю? Де вона, пам’ять людська? «Помаранчева революція — це просто тло для людських історій» — заявляють режисери всіх художніх фільмів, які сьогодні знімаються і дія яких відбувається на цьому самому «тлі».
Загалом, саме це, втім — цілком природне, запитання: яку книжку про помаранчеву революцію прочитати? — почула через півроку після Майдану від свого шведського видавця й Оксана Забужко. «Йому, бідаці, і в голові не клалося, що українські книгарні можуть бути досі не завалені десятками «пейпербекових» історій революції, — з усіма її драматичними людськими сюжетами, кожен із яких тягне на окреме оповідання, та з усіма дбайливо зафіксованими іменами її жертв і героїв». Тепер на це запитання з’явилася цілком конкретна відповідь — Оксана Забужко, Let my people go.
Більше того, своєю книжкою Забужко дає відповідь на запитання набагато складніше й серйозніше, ніж просто «що показати іноземцям, щоб вони зрозуміли». Адже не в іноземцях річ. Питання в тому — а до чого звернутися нам самим, заплутавшись у політичних інтерпретаціях і спробах осмислення, коли виникають сумніви, розчарування або коли під впливом дедалі сильнішого політичного маразму тіло й розум просто відмовляються вірити у те, що «все це було». І було не даремно. Ні кілобайти домашнього фото і відео тих днів, ні документальні фільми, в достатній кількості зняті й показані саме до річниці Майдану (чому так пізно?) не повернуть ні відчуття абсолютної щирості і реальності того, що діялося, ні, найголовніше, безумовного смислу й важливості кожного кроку, слова, почуття. Сухі факти і цифри — хороші помічники для журналіста й історика, але погані ліки від амнезії і розчарування.
Звичайно, однією книжкою не вичерпуються персональні історії Майдану і революції, вона не вміщує всіх подій, людей, перемог та поразок. Але нарешті є хоча б одна — абсолютно особиста, моментами дуже інтимна (хоч і складається на третину зі статей та інтерв’ю переважно західної преси) і не дуже точна, без єдиної претензії на абсолютну істину, на прозріння і просвітління душ. Експресивна, глибоко заангажована й відверта — тобто саме така, якою і має бути історія письменника, чиє життя й полягає в осмисленні, переживанні та витягуванні на світ Божий того, про що інші й не підозрюють або бояться собі зізнаватися. Правда, саме в цьому вже примудрилися обвинуватити Забужко журналісти, котрі раптом запрагнули від письменниці об’єктивності та історичної правди.
Це книжка, якій хочеться опиратися: мовляв, не могло бути все «ось так» — радісно і красиво, свобода-рівність-братерство, безплатне таксі і чай із маленьких домашніх чайників, змерзлі ноги і палаючі очі... Отямившись від карнавалу революції, ми, за натурою цинічні, боючись видаватися наївними у власних очах і в очах сусідів, примудрилися відразу все забути. Сьогодні ми схильні з будь-якого приводу вигукувати обурено: «І за що ми стояли на Майдані?!» А й справді, за що? «Тепер, уперше за цілу новітню історію, ми відчуваємо, що ми справді єдині як нація. Несамовито». Не віриться. Після кожного фрагменту, кожної маленької людської історії обличчя інстинктивно кривиться в кислій гримасі — пафос! яка патетика! А хто з нас, читачів, буде настільки чесний із собою, зі своєю пам’яттю, щоб раптом «пригадати», що все це правда, що саме так усе й було. Адже чим далі ми відходимо від Майдану, тим більше блякнуть фарби. І, звичайно, смак прустівського печива можна пригадати і через 20, і через 40 років, але де гарантія, що така страва випаде ще раз у меню нашого життя?
«Історія ж, котра не стає культурою — оповіддю, текстом, задокументованою людською «сторі» про гнів і страждання, любов і віру, — завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій. І не більше». «Сторі» Оксани Забужко — як коса, виплітається трьома лініями однієї історії, трьома поглядами на свою країну, свій народ і себе в ньому. На таке, погодьтеся, здатний не кожен. Революція на експорт, революція для себе і революція для читача — статті й інтерв’ю для Заходу, який нічого не розуміє, уривки зі щоденника (справжнього, не белетризованого) і шматочок художньої прози — оповідання. Можна сперечатися — чого в такій композиції більше. Бажання створити універсальний продукт, однаково затребуваний і вдома, і за кордоном без додаткових адаптацій (не сумніваюся, що не тільки шведський, а й з десяток інших закордонних видавців Забужко вже купили права на переклад книжки), чи спроби для себе і для читача викласти складний пазл вітчизняної історії, подивитися на себе з різних боків, порівняти історію «офіційну» (якою в даному випадку є статті: ну, не будеш іноземцям розповідати справді ВСЕ — однак не зрозуміють) і особисту («… досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися»). Не це головне. Головне те, що Забужко — на відміну від інших нинішніх і майбутніх літописців революції, від Данила Яневського до Кушнарьова й Миколи Катеринчука, — витягнула на світ Божий запитання, що ось уже рік не дає спокою всім, хто душею чи тілом пройшов через українські Майдани: «Чому так не можна жити завжди?..»
Забужко Оксана, Let my people go: 15 текстів про українську революцію К.:«Факт», 2005.