У Ермітажу кругла дата. 150 років тому було відкрито так званий Новий Ермітаж — доступний широкій публіці музей, у якому виставлялися шедеври з імператорських зібрань. Власне кажучи, тоді почалася демократизація Ермітажу, і французьке «hermite» («самітник»), що таїлося в його назві, перестало, як та почесна варта, ховати імператорські колекції від цікавих очей. Микола I повелів спорудити будинок у стилі неогрек, спроектований німецьким архітектором Лео фон Кленце, і він став невід’ємною складовою імператорської резиденції разом із Зимовим палацом, Малим та Великим Ермітажем. Цікавість невтаємничених почали задовольняти: при цьому головним музейником Російської імперії став сам імператор.
Микола Павлович зовсім не був солдафоном і самодуром, що цурався всього людського (і головне — мистецтва), яким його згодом подавала ображена за декабристів громадська думка. Він особисто стежив за організацією експозиції Нового Ермітажу і навіть добирав картини та скульптури. Щоправда, на свій смак. Втім, мало які колекціонери і збирачі чинять інакше. Тим більше коли вони носять корону.
До круглої дати музей приурочив кілька виставок: одна з них, як і годиться, називається «Микола I і Новий Ермітаж» і присвячена початку демократизації «притулку самітників» із вищого суспільства. А ще дві виставки начебто не стосуються круглої дати безпосередньо, але вчинили справжній фурор серед музейників і широкої публіки. Так, із 12 лютого по 15 травня в будинку Головного штабу — ще одного плацдарму музею — демонструються шедеври Клода Моне, люб’язно надані Ермітажу найбільшими галереями та музеями Європи і США. У списку тимчасових дарувальників фігурують Тейт Галерея (Лондон), Музей Орсе (Париж), Художній інститут (Чикаго), Художній музей (Хай, Атланта) — одне слово, чимало найбільших європейських і американських сховищ, окрім Лувру. Та й то лише тому, що, як відомо, у Луврі картин Клода Моне немає.
На відкритті виставки М.Піотровський назвав Клода Моне «досить буржуазним художником» і другим на сьогодні за популярністю — після ван Гога. Те, що ван Гог і Моне, як і раніше, збирають «шквал» відвідувачів, підтвердилося на відкритті виставки, коли натовп, що прийшов помилуватися на знамениті «Соняшники» Моне, які прибули з Метрополітен-музею (Нью-Йорк), змітав усе на своєму шляху.
Російську основу виставки складали щукінські та морозівські Моне — картини з колекцій двох знаменитих меценатів С.Щукіна та І.Морозова. Причому дев’ять полотен надав Державний музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна (ДМОМ). Особливу увагу публіка виявляла до «Індиків» із Музею Орсе і «Руанських соборів» (дозволю собі вжити множину щодо назви кількох картин) із ДМОМ, Музею образотворчих мистецтв (Бостон, США) і Музею Орсе.
Галас навколо Моне трохи затьмарив ще одну значну подію, приурочену до круглої дати. Маю на увазі спільний проект трьох найбільших російських музеїв — Ермітажу, ДМОМ і Державного музею-садиби «Архангельське». Експозиція, організована «трьома китами» музейної справи, була скарбами ще одного колекціонера — князя М.Юсупова. Цьому вельможі вдалося зібрати найбільш рідкісну, як на його епоху, колекцію західноєвропейського живопису і декоративно-прикладного мистецтва. До того ж Микола Борисович Юсупов — людина, не чужа для Ермітажу. Адже, як відомо, цей аристократ був не лише державним діячем і дипломатом, а й директором «російського ковчега». А до його «універсальної» колекції входили не лише картини К.Ж.Верне, Ж.Б.Греза, П.Батоні та інших, а й цілий корпус архівних документів, перлинами якого були листи того ж таки Греза, а також Давида і Герена.
Одне слово, в Росії намагаються віддати належне меценатам. І навіть коронованим. Втім, у цій посмертній данині не лише повага до минулого, а й сподівання на майбутнє. А що як лаври Юсупова, Щукіна чи Морозова запаморочать голови десятці-другій нуворишів? Щодо меценатства прикладів для наслідування в сусідній державі скільки завгодно, та й у нас, напевно, знайдеться не менше. Тільки ми до своїх меценатів ставимося далеко не з таким пієтетом. А жаль... В нинішніх умовах він би нам непогано прислужився.