НОВИНИ, ЯКИМ МИ ДОВІРЯЄМО

Дедалі частіше ми одержуємо послання від «друга», політичних партій і блоків. Дедалі наполегливішою є турбота про виборця. Політтехнологи та їхні підопічні мають право вже запитати: «Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет в тяжелых, нежных наших лапах?» Політична телевізійна реклама, зібрана в одному рекламному блоці, різна за стилістичним і значеннєвим навантаженням, виглядає радше як пародія. Новини багатьох каналів, відбиваючи сучасний момент, — як пропаганда. Я звернулася до Ігоря Куляса, шеф-редактора «Репортера» («Новий канал»), із проханням відпо-вісти на деякі запитання, що стосуються принципів випуску новин на тре-тьому за рейтингом українському каналі.

— Новини — це шоу?

— На мій погляд, новини просто не застраховані від такої напасті. Телебачення — це, безумовно, шоу. Тому теленовини мимоволі змушені нести в собі деякі елементи шоу. Однак, якщо новини повністю перетворюються на шоу, вони перестають бути новинами. Це проблема. Особисто мені таке внутрішнє протиріччя дуже нагадує багаторічні публічні суперечки з приводу футболу: що важливіше — результат чи видовищність? Відповідь: і те, й інше, але при цьому «гра забувається, а результат залишається»... У новинах, звісно, головне — власне новини. Але якщо їх не піднести хоч трохи як шоу, то глядач новин і не дізнається! Йому стане нудно — і він переключить телевізор на захоплюючий бойовик, наприклад. Не можна забувати про те, що в кожного глядача і без цих наших «невтішних», прямо скажемо, новин своїх проблем вистачає. А ми йому ще й розповідаємо про ті проблеми, які йому не видно, або ж вони неочевидні в його щоденній рутині.

— Новина №1 для вас — це...

— ...те, про що зовсім уже не можна не розповісти і не можна не дізнатися.

Зовсім необов’язково така новина трапляється щодня. Навіть більше того — іноді день за днем для нас, велика проблема, що зробити новиною №1. Щоправда, бувають дні, коли, навпаки: із декількох «новин №1» усе ж потрібно вибрати, яку поставити на відповідальне перше місце у випуску. Теж, зізнаюся вам, — проблема. І дуже часто — потім невдоволення собою, чому поставив першою цю новину, а не іншу?! Адже результат видно тільки в ефірі. Коли вже нічого не зміниш, не виправиш.

— Які новини ви дивитеся (окрім «Репортера», звісно)?

— Дивлюся, зрозуміло, новини всіх основних (і тих, хто може стати основними в майбутньому) конкурентів. Основними сьогодні вважаю «Вікна» (СТБ), «Факти» (ICTV), ТСН (1+1), «Подробиці» («Інтер»). Періодично дивлюся російські новини по НТВ, ТВ-6, ТВЦ, ТНТ, CNN, DW. В усіх них завжди є чому повчитися. Хоча, зрозуміло, у всіх них, як і в нашого «Репортера», є і свої недоліки. Зрозуміло, все це я дивлюся не постійно, оскільки часу на перегляд, на жаль, не дуже вистачає. Із задоволенням дивився б новини британських ITN, однак у «кабелі» їх, на жаль, немає. Є Бі-Бі-Сі, які дивитися, відверто кажучи, нудно.

— Що викликає у вас професійну заздрість?

— Рівень відповідальності держчиновників і журналістів у розвинених західних країнах. Тобто ті два основні чинники, із яких, власне, і складається повноцінна свобода слова, якої в нас, на жаль, немає і близько. На Заході журналісти працюють у системі, що підпорядковується чітким і недвозначним правилам. Жорстким, у тому числі і стосовно самих журналістів. Ще професійну заздрість викликає тамтешня адекватність можливостей вирішуваним завданням. Для прикладу можу розповісти одну історію, коли заздрість моя перевищила гранично припустимі норми. У Лондоні, на Reuters нам із колегами розповідали як про буденність висвітлення гідних уваги глядачів подій у дальніх краях. Коли щось таке трапляється, наприклад, десь у Зімбабве, випусковий редактор новин
командує найближчому корпункту в ПАР, і журналісти виїжджають на місце події готувати репортаж. Одночасно з Лондона чартер везе до Африки посилену «групу підтримки», яка навколо події оперативно готує «лайфові» сюжети. Все робиться лише з однією метою: щоб британський телеглядач не лише дізнався про подію, а й отримав, наскільки це можливо, досить повне уявлення про те, що це за країна, який народ там живе, які в нього біди і радості, і, зрештою, чому сталося те, що сталося, і що це означає для учасників драми. Нам би такі можливості! Втім, може, й українські телевізійники колись до них доживуть.

— Як змінився «Репортер» у зв’язку з виборами? Яку частину новин займає нині висвітлення передвиборної боротьби?

— Ми нічого не стали принципово змінювати в «Репортері». Безумовно, «партійно-політичної» тематики додалося. Однак ми і зараз ставимося до неї не як до якоїсь там «спеціальної», а залишаємо за нею право «конкурувати» без будь-яких «преференцій» із усіма іншими темами. Зрозуміло, у цей період політтематика деякі традиційно «ходові» теми відсуває на другий план. Але, на мій погляд, в остаточній верстці випусків «Репортера» немає ніякої штучності, принесеної «особливостями свята всенародного волевиявлення». І я особисто як редактор вважаю такий підхід досить правильним і орга-нічним для наших новин.

— Що ви вважаєте важливим у цьому висвітленні?

— По-перше, не втягуватися в міжусобні політичні війни. Принцип новин — збалансованість і нейтралітет. Нехай ви-рішує глядач, хто кращий, хто гірший, хто правий, хто винний. І, відповідно, по-друге, важливим вважаю донести до нашого глядача максимум інформації, необхідної йому для прийняття таких рішень. Передвиборна специфіка виявляється також і в значному посиленні зовнішнього тиску на ЗМІ. Але основні принципи нашої роботи залишаються старими.

— Як ви оцінюєте вплив телебачення на хід передвиборної агі-тації?

— Чесно кажучи, ніколи спе-ціально це питання не вивчав. Напевно, вплив ТБ досить високий. Сама специфіка телебачення дозволяє набагато ширше охопити споживачів, аніж це може радіо чи преса. І набагато більший вплив (за рахунок наочності, оперативності й — удаваної іноді — достовірності). З іншого ж боку, мені здається, що багато людей перебільшують міру впливу ТБ на глядачів. Зрештою, середньостатистичний глядач — людина далеко не дурна і по-житейськи досвідчена — рідко купується на відверту пропаганду.

— Український журналіст — це...

— ...поки ще журналіст, який не до кінця відбувся. Ми всі поки перебуваємо в процесі становлення: і країна наша в цілому, і її журналісти. Далеко не кращі, звісно, умови для набуття професійного досвіду. Занадто вже примітивно розуміє наша влада суть нашої професії. І забагато колег здаються, працюючи «за поняттями» цієї самої влади. Ті одиниці, котрі не здалися під цим тиском, здебільшого сьогодні не затребувані суспільством і не затребувані наймасовішими ЗМІ (даруйте за тавтологію!). Наводити конкретні приклади не стану. Це було б не зовсім коректно.

— Що ви любите дивитися по телевізору?

— Не дуже багато, але дещо люблю. Колись із величезним задоволенням дивився канал Discovery, зараз його в мене в «кабелі», на жаль, немає. Завжди, якщо виходить, дивлюся «Підводну одіссею Кусто». Із задоволенням дивлюся «Пристрасті за Соловйовим», «Намедни»... По укра-їнських каналах сьогодні, на мій превеликий жаль, для власного задоволення (а не з фахового інтересу) особисто мені дивитися нічого.

— Що вас радує в житті?

— Сім’я мене радує. Особливо син. І ще — я везуча, напевно, людина. Мені щастить працювати з людьми, із якими працювати — радість. Хоча, погодьтеся, це все — питання особистого вибору.