НЕСПОДІВАНА ПОПСА

Роман Кофман розбалував публіку і майстерністю, і блискучою екстравагантністю. То з ним вірний друг — вишуканий Кремер, то Кармен-білявка, то літаюча тарілка в «Паяцах», то «Книга небуття» у газеті. Чого він ще не робив, то це не бив вітрину, щоб поставити туди золоту ванну, наповнену по вінця вином. Утім, автограф Далі в особистому архіві Кофмана також є. Але це не головне. Диригент бере іншим.

Минулого тижня Кофман виступав з професором Королівської академії музики в Лондоні Григорієм Жисліним і студентським оркестром Національної музичної академії України. Грали П’яту симфонію Бетховена та ре-мажорний скрипковий концерт Чайковського. «Попса?» —
«Ну-у!.. Ви ж знаєте Романа Ісааковича!» Під час цього концерту його музична зірка стояла в зеніті.

Грати хрестоматійні твори важко. Їх знають усі, і водночас їх не знає ніхто. А взнати перешкоджає стереотип, адже що має звучати — від першого до останнього такту — відомо всім. У знаменитій симфонії Бетховена Кофман показав те, що звичайно залишається «за кадром», — підголоски, фон, паузи, темброві репліки. Музика зовсім змінилася. Всі добре уявляють (принаймні з анекдоту про Моцарта), як Доля стукає в двері. А Кофман розповідав про людину, котра опинилася з другого боку отих дверей. У швидкій музиці з’явилися «божественні довготи». Злегка затягуючи звуки-переходи між музичними фразами, диригент вибудував усю першу частину з допомогою жирних філософських крапок.

Узагалі розділові знаки в інтерпретації Кофмана перетворилися на символи змісту розділів симфонії. У трьох наступних частинах розгорталися теми багатокрапок, знаків запитання й оклику. Виникало враження діалогу про сенс життя, виправданості жертв в ім’я ідеї, безтурботної радості, яка часом здається страшнішою й войовничішою, ніж більшість жалобних маршів. Риторичний ефект підкреслювала й динаміка. Диригент майстерно ліпив зі звукових мас типи людських висловлювань. Навіть така абстрактна форма як фуга (з’являється в третій частині) перетворилася на великий монолог людини, котра, не знаючи, що відповісти на дуже просте і, головне, тихе запитання, почала широко й гучно просторікувати.

Інтерпретація Кофмана — не лише нове, цікаве прочитання 5-ї симфонії, а й новий погляд на особистість Бетховена. Диригент говорив із слухачем зовсім не про загальновідомого монстра, який «хапав Долю за горло». Його герой — людина, котра вміє думати й відчувати, котра намагається розв’язати протиріччя між своїми духовними запитами та реальністю. Можливо, тому в кофманівському трактуванні з’явилися і трагічний фагот Чайковського, й інфернальний канкан Шостаковича — диригент не тільки «почув» музику минулого вухами людини XXI століття, а й привернув увагу до позачасовості питань, порушених Бетховеном.

Кофманівське сміливе ставлення до класики відтінив віртуозний консерватизм Жисліна. Концерт Чайковського Жислін грав як хороший аптекар, суворо за рецептом, відважуючи міліграми темпових відхилень і емоційних сплесків. Усе, як це часто буває в російських виконавців, визначав звук. Публіка раділа, мов діти, котрим усоте дозволили подивитися улюблений мультик. Кофман також розважався. Він вдало «витягнув» з оркестрової партії концерту оперні сцени й балет Петіпа. Але найблискучішою знахідкою диригента був фрагмент фіналу з валторнами, що скидався на раннього Стравінського. Як і в симфонії Бетховена, ця історична алюзія була не лише цікава фонічно, а й точна історично. Як відомо, Стравінський любив Чайковського і присвятив йому кілька своїх творів.

Отже, «попса» ? Чи, може, ви знаєте Романа Ісааковича?