Музекскурси в Музеї Гончара

В Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбувся другий концерт із серії «Артколекція «Вавилон» під назвою Fusion. Modern. Jazz. Організатори цих камерних вечорів класичної музики за участю молодих вітчизняних музикантів — компанія «Вавилон» та Інвестиційне агентство нерухомості «Мир» перетворили свою ініціативу в циклічний проект.

Власне назва «Артколекція «Вавилон» розшифровує мету заходу: створення своєрідної колекції імен, колективів, творів, акцій, із якими засновники проекту поступово і регулярно ознайомлюватимуть культурно зацікавлену, успішну частину української еліти. Дивує у наші часи інше. Проект не став разовою акцією (про перший концерт проекту в «ДТ» повідомлялося в №5 від 10 лютого), а набув свого розвитку. Показово, що до нього вже почали приєднуватися такі гранди, як Фонд сприяння розвитку мистецтв, який надав свій зал для репетицій, відомий меценат і автор проекту «Родовід — культура свідомості» Ігор Дідковський.

Цього разу в концерті взяли участь лише українські музиканти, серед котрих досить відомі імена: заслужений артист України, віртуозний бандурист Роман Гриньків, лауреат міжнародних конкурсів, чудовий піаніст Дмитро Таванець, «поліглот»-інструменталіст Армен Костандян, який постав перед публікою як виконавець на вірменському народному духовому інструменті — дудуку. І диригент Тетяна Калиниченко, яка під егідою «Артколекції» створила новий камерний оркестр із молодих музикантів — New Era Orchestra. Він також виправдав сподівання і чудово відіграв свій перший концерт у гостинному Музеї Івана Гончара, який має чудову акустику і всі умови для вишуканих камерних музичних вечорів. Назва ж концерту — Fusion. Modern. Jazz. — досить точно розшифрувала філософське підґрунтя динамічно вибудованої програми.

За 45 хвилин, які тривав концерт, слухачеві дали можливість зануритися у світ сучасної української музики в різних її жанрових напрямах. Це був своєрідний змістовний екскурс у музику, яку звикли слухати на фестивалях і лише академічних імпрезах. Цього ж разу концерт вийшов «слухацьким»: його захоплено сприйняла навіть непрофесійна публіка.

Щоправда, слід зазначити — диригент Тетяна Калиниченко, яка чудово володіє майстерністю керування нещодавно створеним оркестром, робить свою справу з розмахом, на жаль, не властивим більшості українських диригентів. Вона працює з оркестром так, ніби завтра йому грати перед цілим світом. Якість гри її музикантів, високохудожня інтерпретація партитур, темпоритми, ансамблевість — усе тут зроблено «за великим рахунком». Цим концертом диригент укотре довела, що не буває поганих оркестрів чи музикантів, а бувають посередні диригенти. А тому New Era Orchestra звучав у сюїті з модерн-балету «Вікінги» Євгена Станковича, яка відкривала концерт, так, як звучать давно зіграні колективи, у яких за плечима багато престижних європейських і світових сцен.

Свого роду фурор викликав ще один молодий музикант світового масштабу — бандурист Роман Гриньків. Три його композиції перемістили слухача з потужного симфонізму Станковича в простір, де за іноземним словом fusion ховалося кілька музично-часових пластів. Це і сплав української народної музики із сучасним композиторським словом (фрагмент сюїти «Сповідь чарівних струн», соло на бандурі Романа Гриньківа), і об’єднання ніжного, тембрально насиченого звуку української бандури з чудовим вірменським дудуком («Дует-імпровізація» Гриньків—Костандян). До речі, дудук по-кавказьки філігранного, талановитого музиканта Костандяна в дуеті з бандурою віртуоза Гриньківа звучав цілком природно, свіжо й чарівливо. І, нарешті, на завершення «бандурного блоку» — практично лаунжева українська народна пісня для бандури та камерного оркестру «Що то за предиво» (аранжування Івана Тараненка). У ній оркестр, бандура і саксофон (Олександр Москаленко) злилися в бездоганний музичний «коктейль» із чарівної прозорої музики, фантастичної ансамблевості і феєричного виконання солістів. Взагалі чимало з тих, хто вперше почув Гриньківа в цьому концерті, говорили, що навіть не уявляли, що так може звучати бандура.

У фіналі концерту — у «Присвяті Астору Пьяццолі» Володимира Зубицького — для фортепіано та камерного оркестру поєдналися іскрометний талант композитора і смак диригента до режисури, застосований у царині симфонічної музики. Їхнє обопільне розуміння сучасного виконавського мистецтва, здатного зворушити будь-якого слухача, тут злилося в єдиному джазовому ритмі, передалося оркестрантам, котрі не тільки грали, а й навіть співали, пританцьовуючи.