МАЙСТЕР І МАРИНА ВИПОВНИЛОСЯ 185 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА АЙВАЗОВСЬКОГО

У феодосійській галереї Айвазовського відвідувачі часто можуть бачити працюючих художників. Розклавши етюдник, поставивши на нього полотно, живописець старанно копіює ту чи іншу картину майстра. Іноді сюди приходять студенти, іноді — маститі члени Спілки, а трапляються й самоуки, котрі більш-менш набили руку на морських пейзажах. Частіше за все копії призначені для продажу на набережній, біля стін галереї. У туриста, котрий відпочиває у Феодосії, мало шансів поїхати звідси без «підайвазовського» у багажі.

Копії, над якими трудяться живописці, іноді бувають страшенно неоковирними, але досить часто — дуже непоганими. Та все ж одна істотна відмінність від оригіналу присутня завжди. Хоч як би старанно і професійно копіїст добирав фарби, хоч як би намагався повторити технічні прийоми й ефекти, — море на його полотні залишається зображеним, застиглим, мертвим.

Тоді як на всіх без винятку картинах Івана Костянтиновича Айвазовського море — живе.

«Обдарований хлопчик Гайвазовський»

Усе почалося, як у романах, із неймовірно щасливого випадку. Стара Феодосія. Бідний вірменський хлопчик Ованес Гайвазян малює вугіллям корабель на ліхтарному стовпі, а повз нього проїжджає градоначальник. Очікуючи гнівної реакції чиновника, хлопчик кидається навтьоки, а пан Казначеєв, зупинившись перед зіпсованим стовпом, замиловується і починає розпитувати інших бешкетників: «Чиє дитя так малює?»...

Батько хлопчика, Костянтин Гайвазовський (Гайвазян) був негоціантом і старостою феодосійського ринку, але до описуваного часу його справи серйозно похитнулися, і сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Мати, Репсіме, мала славу майстерної вишивальниці. Підростав старший брат, Габріел (Гаврило): цей бідний вірменський хлопчик стане священиком, знаменитим ученим і просвітителем, займе пост директора Вірменської колегії в Парижі і повернеться на батьківщину в сані архімандрита.

А Ованес-Іван поселяється в будинку градоначальника, починає відвідувати сімферопольську гімназію. Хлопчику було тринадцять, коли нова благодійниця, пані Наришкіна, написала до Петербурга своєму друг-ухудожнику Тончі: «Прийміть його під своє заступництво... Він схожий на Рафаеля і з його ж прекрасним виразом в обличчі. Хтозна, може, він зробить честь Росії...» До листа докладався малюнок Івана.

Збереглося досить об’ємне канцелярське листування, із якого видно проходження по чиновницьких інстанціях долі «обдарованого хлопчика Гайвазовського». Зрозуміло, у провінційному містечку він не міг здобути достатньої фахової освіти, щоб на загальних підставах вступати в Академію мистецтв. Абітурієнти мали вміти зображувати з натури оголену людську постать і креслити архітектурні ордени, а цей хлопчик малював в основному море і кораблі... Зрештою «государ імператор височайше повеліти зволив: 13-річного сина вірмена з Феодосії Івана Гайвазовського прийняти до Академії мистецтв пенсіонером Його Величності і привезти сюди на казенний кошт».

На цьому роль впливових покровителів у долі юного художника закінчується. Вірменський хлопчик із Феодосії дуже швидко наздоганяє і переганяє академічно підготовлених однокашників. Однак блискуче освоївши «джентльменський набір» умінь і навичок тодішнього художника-академіста, він залишається вірний своїй головній і єдиній темі творчості, доступній йому краще, аніж будь-кому — морю. За серію морських пейзажів і «особливо за чудову картину «Штиль» Айвазовський був нагороджений золотою медаллю. Як виняток йому на два роки скорочують академічний курс.

Відповідно до існуючої тоді чудової — на заздрість нинішнім академістам — традиції, Академія мистецтв своїм коштом відправляє талановитого студента на практику: спочатку до Криму, потім за кордон, до Італії. Зазвичай практиканти привозили з таких поїздок нові картини, свіжі враження, відточену майстерність. Айвазовський же прихопив заодно усесвітнє визнання і славу.

Ватикан отримує його картину «Хаос. Створення світу». Художника оголошують першовідкривачем морського живопису в Римі, про нього із захопленням відгукуються найкращі живописці, йому присвячують вірші. Потім виставки картин мариніста переможною хвилею прокочуються по всій Європі. «Рим, Неаполь, Венеція, Париж, Лондон, Амстердам удостоїли мене найприємнішими словами», — згадував Айвазовський.

Йому усього 27 років. Він — академік Петербурзької академії мистецтв і п’яти європейських академій. Він багатий і знаменитий. Він може дозволити собі оселитися в будь-якому куточку земної кулі.

Він повертається до Феодосії.

«Добрий геній»

У середині ХІХ століття Феодосія була навіть менше, аніж повітове містечко — швидше, просто великим селищем. На місці нинішньої центральної вулиці Галерейної протікала гірська річка: улітку вона повністю пересихала, зате в сезон дощів бігла в море бурхливим потоком. Уздовж берега моря, там, де зараз набережна, росли комиші, у заростях яких феодосійці полювали на качок.

І от у цю глушину приїжджає столичний багач — навряд чи хтось, окрім близьких, пам’ятав того бідного вірменського хлопчика — і починає будувати собі біля моря особняк у стилі італійських ренесансних вілл, із ліпниною класичних скульптур на фасаді. (Велику споруду галереї Айвазовський прибудував до свого будинку пізніше.) Що ж, багачі, як відомо, можуть дозволяти собі які завгодно архітектурні надмірності, не переймаючись, наскільки ті вписуються в навколишній пейзаж. Але...

У галереї Айвазовського є картина під назвою «Перший поїзд у Феодосії». Якщо не брати до уваги стародавню конструкцію паровоза, пейзаж цілком упізнаваний: досить вийти з галереї і пройти кілька кроків до залізниці, що йде уздовж моря. Однак у той час, коли художник писав цю картину, про залізницю у Феодосії й гадки не мали! Але трохи пізніше вона з’явилася — завдяки його ж зусиллям.

Енергія, із якою Іван Айвазовський узявся за благоустрій, економічний і культурний розвиток рідного міста, важко вкладається у свідомості. Окрім залізниці, він організував реконструкцію морського торгового порту, і тепер одного з найбільших у Криму. На свої кошти і за своїм проектом заснував археологічний музей. Виступив одним з ініціаторів відкриття першої публічної бібліотеки. Піклувався про архітектурний образ Феодосії, спроектувавши будинок концертного залу і ряд інших... Не буде перебільшенням сказати, що справжнім містом зробив Феодосію саме Айвазовський.

Досі споконвічною кримською бідою є брак питної води. Та зараз важко собі уявити, наскільки гостро стояла ця проблема у Феодосії часів Айвазовського. «Не в силах далі залишатися свідком страшного бідування, якого із року в рік зазнає від безводдя населення рідного міста, я дарую йому у вічну власність 50 000 відер на добу чистої води з приналежного мені Субаського джерела», — писав він в зверненні до феодосійців. Художник сам розробив проект водогону, який радикально полегшив життя городянам. Вдячні жителі міста поставили йому пам’ятник, відомий як «фонтан Айвазовського». З написом: «Доброму генію».

Він не був градоначальником, котрий «за чином» мусив би займатися усім цим. Не був і багатим ледарем, який не знає, куди подіти енергію та гроші. У нього була своя робота, що вимагає максимальної віддачі часу і сил: писати картини.

І він їх писав.

Серед хвиль

Пензлю Айвазовського належить понад шість тисяч полотен. Переважна більшість — марини, морські пейзажі. До морської тематики у світі більш-менш регулярно зверталося чимало художників, праці з історії мистецтв наводять і довгі списки «чистих» мариністів. Однак настільки масштабний і плідний художник, який домігся настільки віртуозної майстерності в передачі морської стихії — один. Іван Айвазовський.

Його прізвище незмінно асоціюється з картиною «Дев’ятий вал» — хоча б у репродукції її бачив кожен. І навіть найгірша репродукція передає парадоксально-святковий настрій цього полотна. У «Дев’ятому валі» немає жаху катастрофи і неминучої смерті — є сяюча краса і сила вічного моря, що своїм оптимізмом нівелюють усі людські трагедії.

У Айвазовського є і полотна на «сухопутну тематику», що зображують українські степи, гори Кавказу і краєвиди різноманітних міст. Міцні і професійні, вони, однак, не зробили б його великим художником. Хоча як випускник академії він вільно почувався в будь-якому жанрі. У феодосійській галереї представлено портрети близьких митця: його дружини Ганни, брата Гаврила; кілька автопортретів різного віку. А будучи штатним живописцем Головного морського штабу, Айвазовський написав силу-силенну батальних полотен, що славлять перемоги російського флоту.

Вікна майстерні Івана Айвазовського виходили на подвір’я; моря з них видно не було. «Писати блискавки, порив вітру, сплеск хвилі — немислимо з натури, — стверджував живописець. — Сюжет картини складається в мене в пам’яті, як сюжет вірша у поета». Зрозуміло, така впевненість з’явилася лише після безлічі етюдів і начерків із натури, без ліку перероблених у молодості.

Він працював легко і дуже швидко: один-два дні на полотно середніх розмірів. Його морські пейзажі завжди добре продавалися, і не дивно, що Айвазовському нерідко закидали ремісництво, експлуатацію у творчості раз і назавжди знайденого технічного штампа.

Щось у цих закидах є. Досить підійти впритул до будь-якого його полотна, аби переконатися навіть непрофесійним поглядом: тут немає ані багатошарових мазків, ані складних комбінацій кольору і тону. Просте, іноді майже монохромне заливання основного тла, поверх нього — світліша пінна сіточка і кілька світлових ударів-відблисків. Відступіть на крок — і на вас покотиться жива, справжня хвиля. Очевидна простота техніки майстра і спонукає художників на комерційне копіювання його полотен і наслідування їх. Але... трохи не втрапили в тон — і ефект живої води перетворився на свою протилежність. І практично ж нікому не вдасться попасти!

Коли «Неаполітанську затоку в місячну ніч» виставляли за кордоном, журналісти і критики зазирали за раму картини в пошуках штучного підсвічування місячної доріжки. Нічого подібного, зрозуміло, не виявивши, здивовано вдивлялися в полотно з відстані десяти сантиметрів — і бачили усього лише ланцюжок контрастно покладених мазків білила із жовтуватим відтінком...

Айвазовський не повторював вигідний живописний штамп — просто він відкрив єдино можливий спосіб писати живе море, і цей спосіб жодного разу його не підвів.

А експериментів у його творчості вистачало. Взяти хоча б довге, на всю торцеву стіну галереї, полотно «Від штилю до урагану». Різноманітні стани морської стихії перетікають один в одний абсолютно природно, тим самим посилюючи ефект чудесної фантасмагорії. І мені не здалося переконливим пояснення екскурсовода, що це, мовляв, алегорія еволюції людської душі. Хіба Айвазовський потребував алегорій? Він любив море — таким, яке воно є.

Величезне полотно в центрі експозиції. «Серед хвиль». Вируючих, світлих, пронизаних сонцем. Цю картину, загальновизнану вершиною його творчості, Іван Костянтинович писав досить довго (зважте на значні розміри полотна!) — цілих десять... днів.

Йому саме виповнилося 80. Він був молодий.

«Народжений смертним...»

Перший раз Іван Айвазовський одружився з Юлією Грефс, англійкою за походженням. Вони виростили чотирьох дочок, але потім шлюб нестримно покотився під укіс. Іван Костянтинович матеріально забезпечив свою дружину, подарувавши їй нерухомість у Криму, і отримав розлучення від Ечміадзинського синоду. Проте юридичної сили це розлучення не мало, і коли Айвазовський брав другий шлюб, дружина Юлія Яківна почала з ним позиватися.

Коли Айвазовський одружився вдруге на молодій удові, красуні Ганні Микитівні Саркизовій, йому було 65, а різниця у віці з дружиною складала три десятки років. Вони жили довго і щасливо, але померли далеко не в один день. Після смерті художника Ганна Микитівна на знак трауру 25 років (!) не виходила з дому, переживши в самітництві Першу світову, революцію і громадянську війну. Вона померла 1944 року і була похована поруч із чоловіком.

Там, в огорожі древньої вірменської церкви Св. Сергія у Феодосії, Івана Костянтиновича Айвазовського поховали на 44 роки раніше. Він помер раптово, уночі, від крововиливу в мозок, залишивши на мольберті картину «Вибух корабля», розпочату напередодні. Художник був похований із військовими почестями, місцевий гарнізон поклав на труну адміральську шпагу. На могилі висікли напис вірменською мовою: «Народжений смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять».

І ще одна цитата, висічена в камені; цього разу при вході в галерею Айвазовського. Це виписка з духівниці художника: «...Моє щире бажання, аби будинок моєї картинної галереї в місті Феодосії з усіма в ній картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що знаходяться в цій галереї, складали повну власність міста Феодосії, і в пам’ять про мене, Айвазовського, заповідаю галерею місту Феодосії, моєму рідному місту...»

Сучасна післямова

У травні минулого року дві картини Івана Айвазовського стали цвяхом аукціону «Сотбіс», і були продані: одна — за 270 тисяч доларів, інша — за 54 тисячі. А через місяць прізвище художника знову замиготіло в пресі: із будинку Російського географічного товариства в Петербурзі викрадено картину «Затемнення сонця у Феодосії 1851 року». Основною версією слідства було замовлення деякого колекціонера, котрий збирає винятково полотна Айвазовського...

Усе як у людей. І продають за великі гроші, і крадуть — чим не доказ абсолютної актуальності митця? І водночас високочола критика дедалі частіше підкидає думку: Айвазовський — це попса від живопису. Його картини — комерційні переспіви мотивів європейських мариністів, пристосовані до потреб місцевої публіки. І освідчуватися в любові й повазі до його творчості — все’дно що розписуватися в повній відсутності художнього смаку.

Їх можна зрозуміти, цих естетів, які бачили море лише з комфортабельного пляжу. Ославити один-два авторитети в мистецтві — найкращий спосіб зажити слави його знавця, сучасного і незалежного у судженнях. Але часи і критики змінюються.

…А море на картинах Айвазовського залишається живим. І вічним.