«Маля, якою ж ви була!»

У Києві цього тижня цінителі театру прощалися з Мальвіною Швідлер - народною артисткою України, великою «старою» зі столичної Російської драми.

Вона не дожила до свого 92-річчя лише місяць.

Утім, навіть ці її останні роки важко назвати життям у повноцінному його сприйнятті. Швидше страждала, ніж жила. І здавалася мені Мальвіною-великомученицею. Бо давно нічого не бачила на білому світі… І тяжко рухалася.

При ясній пам’яті й незгасній дотепності - практично повний параліч «фізичної оболонки». Наче невгамовний дух усе ще бореться, опирається, не здається. А тлінне тіло підло мовчить.

Справді, якесь моторошне й незаслужене випробування на схилі літ судилося веселій, дотепній, життєлюбній, колоритній і в усіх сенсах талановитій жінці. Луною віддається вічне наше «за що?»... І такою ж луною розтає в марноті марнот… «За що?» А ні за що... Просто - доля.

…Доля тим часом спочатку вела її за руку. Крізь різноманітні життєві декорації та історичні мізансцени.

Народилася в постреволюційній Одесі в 1919-му (19 серпня) у родині керуючого цегельним заводом.

У 1934-му закінчила трудову школу й відразу була зарахована на підготовчий курс російського відділення Одеського театрального училища.

Уже в передвоєнні роки вона «про себе заявила»… Про самобутню артистку, талант якої ніби приправлений одеським перцем і єврейською сіллю, заговорили в місті біля моря, в інших місцях. Оскільки працювала в Одеському театрі, служила у «львівському джазі» під керуванням Генріха Варса.

У роки війни стала акторкою Ташкентського російського театру імені Горького. І в той-таки період евакуації близько познайомилася з Анною Ахматовою. Зустріч із якою вважала для себе доленосною.

Після війни - Київ… Наша «Леся». Починала з епізодів поруч із великими майстрами. І із плином років будь-який епізод могла перетворити на «досягнення» спектаклю: чи то була класика, чи п’єса на потребу ЦК КПРС.

Її перші спектаклі середини 40-х - початку 50-х: «Дами і гусари», «Горе від розуму», «Пам’ятні зустрічі», «Камінний володар», «Безсмертя», «Московський характер»… І головний київський критик тих років - Олександр Борщаговський - пише рецензію на «Дам і гусарів» (там фактично й відбувся її дебют), при цьому першими, кого вирізняє й хвалить, - епізодники… Три служниці, одна з яких - Мальвіна!

Звісно, її не можна не помітити. Згусток невгамовної енергії й інколи до краю загостреної характерності завжди вирізняв її із загального малюнка спектаклю, але ніколи цього малюнка не руйнував.

Здається, у 60-70-ті вона й стала набувати того важливого почесного статусу, якого не кожна лицедійка достойна: «велика стара». І тут, природно, не у віці річ…

Як ви знаєте, є артистки, які вже змолоду - «у віці». Суть не в зморшках, що їх одні приховують, а інші - демонструють. Тут питання у певному самовідчуванні «вічності», яка проходить крізь призму окремих амплуа, особливих акторських дарувань… Хіба ми пам’ятаємо «молодими» тих, хто, за всіма параметрами, стоїть зі Швідлер в одному артистичному ряді? Наприклад, Тетяну Пельцер, до якої після того, як вона зіграла замолоду розбитну колгоспницю «під шафе» у спектаклі Театру сатири «Весілля з приданим», «молодість» у мистецтві вже й не повернулася… А ось «вічність» - це було в кожній її ролі (навіть у веселій бабусі з дитячого фільму «Пригоди жовтої валізи»).

Славний ряд великих «старих» можна продовжити… Згадуючи гранд-дам Малого - величну Олену Гоголєву, наприклад. Або Любов Добржанську - з Театру Радянської Армії. Або кіношно без певного віку Ріну Зелену. І тут-таки чудесна, на жаль, майже всіма забута Емілія Мільтон із Театру імені Гоголя (якщо скажу «фрау Зауріх зі Штірлиця» - відразу й згадаєте аристократичне обличчя уродженки нашої Умані).

Що казати, дорогі товариші, про велику Раневську… Ця як явилася мудрою й саркастичною «старою» у радянське мистецтво (зігравши по молодості літ Вассу Желєзнову), так і залишилася в ньому навіки.

До речі, практично одночасно зі Швідлер відійшла у кращий світ цього літа ще одна «велика» - Тетяна Панкова з Малого. У кіно вона проходить як «маман» із популярного фільму «Звезда пленительного счастья».. І було їй 95… І відіграла до останнього! І ті, хто бачив її в спектаклі за О.Островським «На всякого мудреця…», - хіба про вік думали? Швидше, про майстерність, про акторську «породу», самоцінну індивідуальність…

У київському театрі Російської драми - у другій половині ХХ століття - у всій величі своїх характерних талантів «панували» (то разом, то по черзі) відразу три «старі»…

Тонка й прониклива, з якимось вічним «підпільним» нутром кожної своєї героїні Віра Леонідівна Предаєвич.

Легка й весела, заповзятлива й іскрометна, неначе крапля шампанського з «Фігаро», Ганна Тимофіївна Ніколаєва.

І «різнобарвна» в різноманітних проявах свого природного дару, а також у хорошому сенсі авантюрна, дотепна й по-єврейському мудра Мальвіна Зіновіївна…

…Щастя ж яке було в театральних гурманів другої половини минулого століття. Відразу три - глиби! Три метеорити, які одного разу впали на одну сцену… Сотворивши на ній магнітну буру мистецтва.

Легенди й міфи, правди й бувальщини супроводжували практично кожен значимий образ Швідлер на рідній сцені. І ці образи - великі чи маленькі - породжували саме «бурю» у будь-якій «склянці», у будь-якій «посудині».

І очевидці колишніх театральних подій вам підтвердять: вона все-таки була прекрасною - в «Добряках», у «Дітях Ванюшина», в «Камінному володарі», в «ОБЕЖ», у «Гравці» (бабусенька в 1982-му стала подією), у «Як важливо бути серйозним», у «Метеорі»…

Навіть Віктюк, з’явившись наприкінці 80-х у цьому театрі, не міг оминути цікаву стару й запропонував їй роль у «Священних чудовиськах»… Точно не згадаю, «кого» саме вона грала, але чітко бачу скороминуще фарсове явлення такої «актрисищі» - великої старої…

«Старої», якій, на жаль, за все її велике творче життя так і не вдалося зустріти «свого Мулю»… Тобто масово впізнаваний образ, після побачення з яким усі «піонери» неодмінно смикнули б артистку за поділ. Такі типи, як правило, трапляються тільки в кіно. Ну ще на естраді, якщо для телевізора номер запишуть. Тільки Швідлер із цими «музами» не щастило катастрофічно. Весь її колорит був затребуваний сценою: спектаклями, репетиціями, ролями, навіть дипломатичними комбінаціями… Вона-то вже блискуче вміла «дресирувати» режисерів: та так, що ті навіть не підозрювали, хто хижак, а хто приборкувач у «театрі», придуманому нею… На великому екрані залишився один більш-менш помітний її персонаж - у знаменитій стрічці Віктора Івченка «Гадюка». Гостро і зло вона зіграла Розу Абрамівну (сусідку головної героїні) - ще ту гадину, від якої добрій людині життя немає….

Найцікавіше інше. Не маючи за спиною власне масової впізнаваності, Швідлер усе одно була «всенародною». Таким собі фольклорним персонажем… Не тільки із серйозного сценічного життя, а й із доброго театрального анекдоту (не без солоного слівця, звісно).

І якби вона сама останніми роками бачила та ще якби могла писати, то, безперечно, залишила б нам живі й гумористичні мемуари про своє феєричне життя в мистецтві, наповнене зустрічами з Вучетичем, Тарапунькою, Ріною Зеленою, Ахматовою, Хохловим, Халатовим, Борисовим, Івченком, Нінель Мишковою, Марією Мироновою, багатьма іншими… І заголовком для її ненаписаної «автобіографії» могла б стати суто одеська фраза захоплення, яка одного разу вирвалася з вуст її шанувальниці: «Маля, якою ж ви була!»

Була… І буде!