Книжка, якої не існує

26 сiчня, 2007, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 3, 26 сiчня-2 лютого 2007р.
Відправити
Відправити

Питання, чи можна назвати книжку, яку тримаєш у руках, неіснуючою, для багатьох, напевно, видасться дивним...

Питання, чи можна назвати книжку, яку тримаєш у руках, неіснуючою, для багатьох, напевно, видасться дивним. Авжеж, якщо вона опублікована і її можна взяти до рук, більше того — купити, то, вочевидь, існує. Який ще доказ її існування потрібен? А що робити, коли в руках її тримати можна, а читати — ні? Можна намагатися, можна себе вмовляти, можна силувати себе, але хіба це читання? Що робити, коли знаєш, що це непересічний роман чудового автора, а розгортаєш — і бачиш непорозуміння, а не переклад? А якщо не знаєш?..

Я такі книжки називаю мертвими і, на жаль, маю їх у своїй бібліотеці чимало. Цього разу до їхньої компанії потрапив перший український переклад (виданий окремою книжкою) роману «Сніг» торішнього Нобелівського лауреата, видатного турецького письменника Орхана Памука (Фоліо, 2006). Лише за цей твір Памук, чий перелік літературних премій більш ніж приголомшливий, отримав дві європейські нагороди — Prix Mеdicis еtranger (2005) та Prix Mеditerranеe Еtranger (2006).

Читати поганий переклад доброго твору — все одно що насолоджуватися прекрасним краєвидом, заваленим великими купами сміття. На це здатні або великі поціновувачі природи, які можуть внутрішнім оком побачити чи домислити зіпсуту красу, або віддані дослідники, для яких таке поєднання — цікавий випадок для дослідів. Пересічному спостерігачеві, чи то пак — читачеві, таке, радше, не під силу. У кращому разі, коли такий читач бодай приблизно знає, що за книжка потрапила йому до рук, він просто поверне її на магазинну полицю. А коли не знає? Як продати українському читачеві, чиї літературні смаки географічно й мовно сконцентровані на північний схід від України, український переклад якогось турка, хай і нобелівського лауреата? Як їм пояснити, що цей автор, який «пише» з русизмами й помилками, послуговується неоковирними синтаксичними конструкціями, демонструє брак логіки, пам’яті, а подекуди і просто здорового глузду, — один із найвідоміших і найсильніших письменників нашого часу? Хто в це повірить?

Дідько з ними, русизмами й кальками з російської: неприємно, але «шерстяне пальто» (замість вовняного), «кличку» та «прозвисько» (прізвисько) чи «отрутохімікат» (добриво) можна пережити. Важче з дурницями, на кшталт «хліва для соломи» (це клуня, бо хлів для тварин), «голови, заколисаної автобусом», «дівчат у тюрбанах» (це якась емансипація по-турецьки), «42-літнього парубка», «гарного на вроду», «кивати пальцем», «крихких тіл... як в акторської богеми», «чайхани» (в Туреччині, а не в Середній Азії), «прибалтійської архітектури» (петербурзької), «скотопромисловця» (скотобій) чи «фото шопу» (не комп’ютерної програми, а фотоательє). І це лише малесенька дещиця перлин, рясно розсипаних у тексті.

Зовсім неприємно з неоковирними словосполученнями й реченнями: «минули роки... його радісних днів», «людське буття приносить тобі спокій», «в оповідях відчувався... стрімкий розвиток подій на вістрі леза між буденним плином життя та смертю», «як завжди щовечора», «безробітні дивилися телевізор та через вікна — на сніг», «його голубі очі мали відтінок насиченої блакиті», «в ньому пульсувала якась сила, що притягувала інших і струмувала з тієї довіри, яку він насамперед відчував до самого себе».

Останній приклад є дуже показовим щодо іншої, вочевидь, найголовнішої вади цього перекладу — цілковитого нерозуміння перекладачем того, що він перекладає. (Про відчуття мови й стилю оригіналу і згадувати не варто.) Так, довіра інших перетворюється на довіру до самого себе; заслання професора до Анатолії замість Сибіру перетворюється на «відносно нетяжке заслання до Сибіру»; шлях росіян до Середземного моря у XIX столітті, який проходив через Анатолію, стає шляхом до Каспію (тут і без знання історії можна обійтися — варто лише мапу взяти до рук); герої Чехова, яким надмірні чесноти перешкоджають добиватися успіху в житті, характеризуються як «нерішучі невдахи в особистому житті»; розмова головного героя, який удає з себе журналіста, з мешканцями міста перетворюється на «розмову з виборцями, які наче невиправні журналісти, тримали в руках аркуші паперу й ручки». Жах головного героя від того, як швидко самогубства дівчат у Богом забутій, бідній провінції перетворилися на буденність, додалися до загальної сірості і безнадії, в якій живуть мешканці цього міста, виявляється жахом від того, «як несподівано, безцеремонно, нагло ввірвалося самогубство дівчат у плин звичайного буденного життя». Ресторан, який відвідували чиновники у краватках, виявляється рестораном, куди ці чиновники з якоїсь радості запрошували головного героя. Войовничі ліваки у буремні турецькі 1970-ті роки стають «героями-ліваками», політичний театр 1970-х, що продукував популярні гасла і переживав золоті часи, перетворюється на «розрекламований лозунгами політичний театр» з «нечисленною публікою». Втім, чи не найцікавішої метаморфози під чарівними пальцями перекладача зазнає Енвер-паша, турецький політичний діяч початку XX століття, активний учасник Младотурецької революції 1908 року: в українському перекладі він перетворюється на «революціонера-якобінця», таким чином подорожуючи не тільки в просторі — з Туреччини до Франції, а й у часі — на понад сто років назад.

Усе це було б дуже смішно, коли б не було так сумно. Те, що могло стати справжньою подією у вітчизняному книговиданні, стало, м’яко кажучи, прикрим непорозумінням, як не відвертою халтурою. Спочатку на думку спало, що видавництво і перекладач так поспішали видати свіжоспеченого Нобелівського лауреата, поки українці ще в змозі утримувати в пам’яті його ім’я, що віддали в друк підрядник. Але ж ні, в інтерв’ю «Газеті по-українськи» перекладач Олесь Кульчинський каже, що «Сніг» було перекладено раніше від росіян (які видали свій переклад ще наприкінці весни минулого року), і тільки непорозуміння з правовласниками затримали вихід українського видання на півроку.

Зрештою, хоч би чия тут була провина, результат незмінний. «Сніг» видано, і навряд чи в найближчому майбутньому з’явиться інший перекладач із турецької, який зробить свою справу фаховіше і якісніше. А це тільки один роман Памука, їх є ще шість, і новий під назвою «Музей невинності» має з’явитися незабаром.

Насправді в рецензії на «Сніг» мені б хотілося говорити не про переклад, а про сам роман, який посідає особливе місце у творчості Памука, і про його автора, незаслужено незнаного в Україні. Про те, яким актуальним для України може видатись Орхан Памук і його, за власним зізнанням, «перший і єдиний» політичний роман. Чи — міг би видатись... Адже «Сніг» — це роман про те, що означає почуватися провінційним, забутим та закинутим і водночас мати затишне відчуття дому; як це — жити в країні, що має дві душі, дві історії, два шляхи, які неможливо роз’єднати, хоч би як цього комусь хотілося; чи можна бути поетом у країні, яка не цінує своїх поетів, і «чи може поет дозволити собі не звертати уваги на те, що відбувається довкола, коли у світі порядкує нещастя?».

Головна дія роману розгортається у містечку Карс на самому кордоні з Вірменією довкола низки самогубств молодих дівчат-мусульманок, яких примушують, згідно із законами світської Турецької Республіки, зняти чаршаф — традиційну хустину. І жінки, й іслам стають заручниками силових вправ чоловіків, які, своєю чергою, є заручниками бідності, безробіття, приниженості та безсилля. Сніг, що засипає містечко і на кілька днів повністю відрізає його від решти світу, дарує головному герою, поетові Ка (Ка-Карс-кар, що турецькою означає «сніг»), який щойно повернувся з 12-річного вигнання у Німеччині, відчуття чистоти і безгрішності. Одначе він не в змозі засипати сліди насильства, агресії, смерті, які нагло вриваються в людське життя... і дуже швидко перетворюються на рутину: і ніхто вже не звертає уваги ані на смерть дівчат, ані на танки на вулицях, ані на кривавий трагіфарс, у який перетворилася вистава в Національному театрі, зійшовши зі сцени на засніжені вулиці провінційного міста.

У «Снігу» з особливою майстерністю проявляється улюблений Памуків прийом — віддзеркалення. Провінційний Карс — колишня столиця великої імперії, а тепер збідніле й сіре місто Стамбул — Туреччина, східна і західна, османська та європеїзована, середньовічна й модерна, мусульманська і світська, замкнена й зосереджена на собі та відкрита й експансивна, провінційна й центральна... Поет Ка, який не може писати в Німеччині, але раптом починає писати посеред цілковитого безумства в Карсі, — оповідач Орхан, друг Ка, який розповідає читачеві історію Ка, закоханого поета і переляканого зрадника, — письменник Орхан Памук, який усе життя мріє лише про те, щоби писати, замкнувшись у своїй кімнаті, а життя примушує його бути політичним.

Це дзеркало повертається і до Памукових читачів.

Книжки Памука — до речі, часто критиковані то за створення непривабливого образу Туреччини для Заходу, то за надмірну увагу до турецької історії, її імперської компоненти, — можна вважати якими завгодно, тільки не мертвими. Так само, як і книжки інших сучасних письменників, які потрапляють до українського читача в поганих перекладах чи не потрапляють узагалі. І письменники — з Нобелем чи без нього, — і читачі — російсько- й україномовні — заслуговують на більшу повагу з боку видавців. Може, тоді нарешті читати українською буде престижно — бо приємно, цікаво, якісно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК