КАРТИНА І РАМА

Режисер Андрій Приходько вирішив реконструювати український барочний театр і поставив «Трагікомедію про воскресіння мертвих» Георгія Конисського. Утім, постановку, прем’єра якої відбулася 5 жовтня в Театрі імені Франка, не можна було назвати експериментом у чистому вигляді, оскільки режисер змушений був піти на численні поступки сучасності.

Як відомо, барочний театр позбавлений півтонів: усі герої й події розділені на два табори й підкоряються «волі рівноваги», що нагороджує страждальців раєм і засуджує злочинців на пекельні муки. Словом, Христос сказав: «Блаженнії убогії духом». Воздастся сліпим, калікам і жебракам… Але саме цю відсутність півтонів помножену на численні алегоричні фігури на кшталт «Терпіння» й «Відради» важко сприймати сучасному глядачеві, котрий звик до образної системи, побудованої зовсім на інших принципах.

Тому режисеру довелося осучаснити текст і героїв. Приміром, змусити «Відраду» (Богдана Бенюка) пускати мильні бульбашки, які уособлювали, мабуть, душі праведників і грішників. Але найбільшою поступкою сучасності виявилося поєднання окулярів із рясою. Як відомо, окулярами бравірували вільнодумці грибоєдівської пори, дотепники Чацькі, але ніяк не духовні особи. Потім окуляри, особливо пенсне, стали атрибутом інтелігенції, але аж ніяк не духівництва. Отож коли Богдан Бенюк надівав окуляри й читав з папірця зачин трагікомедії, такі дії здавалися свіженькою рамою, в яку для зручності сприйняття помістили давню картину.

Бентежили і кружечки рум’ян на набілених обличчях янголів: здається, що в барочних трагікомедіях і тим більше в середньовічних міраклях рожевощоких янголів ніяк не могло бути. Небожителям «за чином» належало бути піднесено блідими. Утім, у спектаклі янголи виконували й земні функції: приміром, ховали безвинного страждальця-бідняка, занапащеного сусідою-багатієм.

У «Трагікомедії про воскресіння мертвих» Андрій Приходько асистував Богдану Бенюку. Правда, його «Терпіння», дівиця з білявими локонами, потьмяніла поруч із бенюківською «Відрадою», котра нагадувала пишну й задоволену життям удовицю. Богдан Бенюк у ролі Відради виглядав досить ефектно, але, на жаль, небожителька в його інтерпретації перетворилася на замоскворецьку купчиху. Проте ця купчиха особливо сподобалася глядачам.

І Богдан Бенюк, і Андрій Приходько «керували» героями-ляльками: безвинним страждальцем-бідняком і товстопузим багатієм. Відповідно, центральне місце в спектаклі займало протиставлення земної й небесної долі героїв. Безжалісному багатієві, природно, належало мучитися в пеклі, а його знедоленій жертві — блаженствувати в раю. Янголи, котрі виконували роль «закадрового» хору, коментували відновлення справедливості, Смерть — ще одна алегорична фігура — мантачила, словом, усе йшло як годиться. Але, як на мене, сприйняттю картини сильно заважала рама, що зовсім не підходила їй за стилем. Погодьтеся, важко ставитися серйозно до рум’яних ангелів або до Відради, котра пускає мильні бульбашки!

Спектакль відбувався в театральному фойє, і треба сказати, сценічний простір було обрано вдало. «Трагікомедія про воскресіння мертвих» — затишна й камерна — потьмяніла б на великій сцені. А мала сцена була їй саме до міри.

Актори раз у раз намагалися прилучити глядачів до дійства, яке відбувалося на сцені. Ляльки сідали на коліна до глядачів, а в фіналі публіку обсипали шматочками різнобарвної фольги — такою собі зоряною пилюкою з небесних садів. Але при цьому глядачі з трудом пробивалися крізь мову часів Георгія Конисського, не осучаснену перекладом. Звісно, будь-яка мовна адаптація зруйнувала б ефект реконструкції барочного театру, до якого прагнув режисер. Тому публіці доводилося здійснювати синхронний переклад подумки.

Важко припустити, на яку наступну реконструкцію наважиться Андрій Приходько. Ясна річ, доведеться потурати сучасності й нарум’янювати щоки янголів. А можливо, обійдемося без потурань?! Реконструкція, на відміну від стилізації, має обходитися без компромісів. Розшаркування їй не до лиця.