ГОЛОВНЕ — НЕ МИГОТІТИ

Олег Хлєбніков: «...Олександр Хургін — іноземець. Він живе в Дніпропетровську. Ще недавно це місце проживання в поєднанні з розкутістю його прози викликало відчуття свідомої крамоли...»

Олександр Кабаков: «...Гумор — не жанр, а ознака літератури, одна з. Причому, вважаю, обов’язкова. У Хургіна, крім неї, є ще й усі інші, у тому числі такий органічний трагізм сприйняття всього, аж до погоди, якого не знаю в жодного з нинішніх авторів, крім, може, Петрушевської».

Олег Юр’єв: «…його сила, його особливий талант в... умінні витримати й утримати монотонний гул існування, ту рівну лінію прозаїчного ритму, що перетворює кілька сторінок на епос. Це найзагадковіше, що буває у прозі, і найрідкісніше».

Андрій Немзер: «...Добродушна, напівкомічна розповідь дає змогу побачити в низці кошмарів низку нісенітниць; кумедне не скасовує жахливого, але й не дає йому повної волі».

Андрій Урицький: «...Незле б додати, що вищезазначений О.Хургін взагалі один із найкращих сучасних російських прозаїків, і що, на думку, приміром, А.Немзера, його повість «Країна Австралія» входить до числа найкращих 30 творів минулого десятиліття».

Всі ці висловлювання відомих російських письменників і критиків про Олександра Хургіна, автора шести книг, лауреата премій журналу «Знамя» і Міжнародного літфонду, який двічі висувався на Букерівську премію. Цього року Хургін визнаний гідним премії ім. В.Короленка Національної спілки письменників України за найкращу російську прозу року (книга «Повернення бажань»), а щойно в одному з найвідоміших московських видавництв «Вагриус» вийшов його «Нічний ковбой».

— Ви відбулися як письменник у Росії. А які перспективи у прозаїків і поетів, що пишуть російською, в Україні?

— Почнемо з того, що я не знаю, чи відбувся я як письменник. Ось помру — побачимо. Публікуюся я справді в Москві, хоча живу в Дніпропетровську, не виїжджаючи навіть у відпустку. Чому в Москві? Тому що «Знамя», «Дружба народов», «Октябрь» та інші московські журнали мене публікують. Ну, і тому, що Москва — це Мекка російської мови. У Києві ж, наскільки мені відомо, є один російський літературний журнал — «Радуга». 1993 року в ньому надрукували два, здається, мої оповідання і глави з «Країни Австралії», випереджаючи публікацію в «Знамени». Більше пропозицій від видань України мені не надходило. Щоправда, і їм від мене не надходило.

Що ж до перспектив для російських письменників, то все не так страшно. Якщо в країні є люди, які пишуть російською, — будуть і видання, що їх публікують. Не сьогодні, то завтра. А вже сьогодні існує Інтернет, і зовсім не важливо, де людина живе. У російському літературному Інтернеті повно авторів із різних міст України.

— Та це ж дріб’язок, порівняно з багатотисячними тиражами, що були колись і які є сьогодні в деяких письменників у тій-таки Росії.

— Давайте визначимося, про що ми говоримо. Я не пишу книг, які можна продати накладом сто тисяч примірників. Ну, не вмію я. Навіть моя книжка в бібліотеці «Огонька» десять років тому вийшла тиражем усього 87 тисяч. А тоді ми були країною, яка читала найбільше в світі. Нині ж для таких, як я, п’ять тисяч — це красна ціна. Величезними накладами видається інша, комерційна література. І це добре. По-перше, якщо її купують у таких кількостях, то вона потрібна багатьом людям, а по-друге, нарешті стало зрозуміло, що саме «країна, яка читає найбільше у світі», читати хоче.

— Інтернет — Інтернетом, але український письменник спочатку мусить зробити собі ім’я десь за кордоном, і лише потім він має визнання вдома. Візьміть Андрія Куркова...

— А що Курков? Куркова і мене помітили одночасно в одному й тому самому місці — у радянському перебудовному «Огоньке». Де був надрукований уривок з його роману «Бікфордів світ». Приблизно тоді ж у нього вийшла в Києві абсолютно чудова книга повістей «Не приведи мене в Кенгаракс». Отож Курков спочатку став відомий удома. А потім на Заході.

— А як пробивається на Захід Олександр Хургін?

— А я нікуди не пробиваюся. Я сиджу вдома і, якщо пишеться, пишу. Якщо публікують — публікуюся. Запросили німці 1997 року на фестиваль нової російської літератури до Берліна — я поїхав. Не запросили б — не поїхав би. От і все. Я взагалі не вмію і не люблю метушитися. Тому що давно зрозумів — якщо те, що я роблю, чогось варте, воно нікуди не дінеться. А якщо не варте — миготіти нерозумно і безнадійно. Я й по видавництвах не ходжу. А в московські журнали тексти посилаю по
e-mail. Відтак «Вагриус» — не минуло й десяти років — сам запропонував мені видати книгу, а в товстих московських журналах торік у мене було п’ять публікацій. По суті, це фантастика для автора, який живе в Дніпропетровську і буває в Москві один раз на рік. Взагалі, основне — не миготіти.

— Час побурчати про занепад літератури.

— А немає приводу. У російській літературі все гаразд, як, утім, і завжди. Українська взагалі такого піднесення не знала сто років. Можу вас запевнити, що в нас із вами є цілком геніальний сучасник — це український письменник Євген Пашковський. Пише Ліна Костенко. Маючи всього двох таких письменників, можна бути спокійним за всю українську літературу. А ще ж пишуть молоді Жадан, Андрухович. І багато сьогодні в українській літературі справжніх імен. Ну а те, що члени спілки письменників, які завжди були членами, а не письменниками, не можуть видати своїх писань і відпочити на халяву в будинку творчості — то кому від цього гірше? Хіба що їм самим.