Фантастична поезія. На «Медвіні» згадували Голодомор, Стуса і представили творчість слем-піїтів

У столичному експоцентрі «Спортивний» (Університет фізкультури і спорту) відбувся XI Київський міжнародний книжковий ярмарок «Медвін: книжковий світ-2008». Понад 300 видавництв з усієї України розмістили свої стенди у двох залах спорткомплексу, а також у коридорах та фойє. Організатори «Медвіна» — Українська асоціація видавців і книжкових розповсюджувачів, Асоціація «Навчальна книжка» та Українська виставкова компанія «Медвін» — залучили багато киян і гостей столиці. Інколи серед книжок, презентантів та відвідувачів було не проштовхнутися.

Всі проекти і презентації «Медвіна», які відбувалися одночасно в кількох аудиторіях та в так званій VIP-зоні (зоні презентацій), охопити неможливо, тому зазирнемо на високі полички поезії — адже саме вона є камертоном літературної зрілості...

* * *

«День холодного сонця» — так називається поетична збірка прозаїка й поетеси Наталі Дзюбен­ко-Мейс (видавничий дім «Києво-Могилянська академія»). Вір­ші Наталя присвятила своєму чоловікові Джеймсу Мейсу: «Мій сонячний друже, кохана людино, тепер ти навік в небесах України...» Саме ця людина, вчений і журналіст, почав відкривати правду про Голодомор в Україні. Вірші Наталі Дзюбенко торкаються тих самих трагічних подій української історії. Більшість пое­зій, вміщених у збірці, написані вже після того, як Мейса не стало. Але він, і тільки він, — натхненник поетеси.

— Я пропоную читачам свої поезії, а вже судді — тільки вони, — каже Наталя Дзюбенко. — Так, багато віршів присвячено темі Го­лодомору... Наприклад, «Запалюємо свічу» — це вірш-антологія. Взагалі, можливо, вперше у своїй книжці я кажу про прокляття самої цієї теми. Адже першопрохідників, у тому числі й мого чоловіка Джеймса, тих, хто почав бити у дзвони, вже немає серед живих...

Пані Дзюбенко-Мейс зіз­нається: поезія їй дається нелегко, та й сам Джеймс дуже хвилювався, коли дружина почала писати вірші. «Але він дуже любив усе, що я роблю, — продовжує Наталя. — Може, тому що любив мене?»

* * *

Ще одна подія на «Медвіні» — літературно-музичний проект «Стусове коло», присвячений долі Василя Стуса. Його творці син поета Дмитро, Роман Семи­сал, виконавець ролі Стуса у спектаклі Національного театру Лесі Українки «Іду за край», а також доньки поетового товариша й колеги по цеху Станіслава Тельнюка Леся і Галина. Мета проекту — зрозуміти й окреслити «коло Стуса». Коло людей, ідей, інтересів, прагнень. Це розповідь про долю людини, яка опинилася «на межі», але зуміла вберегти і віру, і любов. Дмитро Стус вважає, що не треба пафосу й пишномовності — адже вони вже «зносилися». Краще говорити про почуття поета. У спектаклі, який до цього пройшов у містах східної України — Донецьку, Маріуполі, Слов’янську, Горлівці, Луганську, — роздуми, рок-музика, відео­ілюстрації, пісні на вірші Василя Стуса та інших поетів.

— Знайшлися люди, які підтримали наш проект — або роботою, або фінансами, — коли ситуація здавалася безвихідною, — каже Дмитро Стус. — Якось після нашого виступу до мене підійшов один музикант і несміливо попросив: «Ви знаєте, я б дуже хотів прочитати вірші вашого батька...» Завдяки поетові Стусу люди змінюються, і я точно знаю, що аж ніяк не в гірший бік.

Роман Семисал намагається показати живу людину, а не п’єдестал, як ті, що створювалися «під Ілліча». «Стус — не тільки борець, йому не чужі відчуття безвиході й безглуздя... Ця тема є в нашому спектаклі. Мовляв, навіщо ця боротьба? Адже вона нікому не потрібна, крім жменьки людей. Чи не простіше жити «як усі»?» Я не намагаюся грати Стуса. Це нереально. Це надзвичайно важко. Я лише інтерпретую тему: як можна залишитися людиною в тих або інших ситуаціях? Адже не можна сказати: «тоді було зле, а тепер — прекрасно». У проекті «Стусове коло» головне для мене — спілкування. На Донеччині ми грали спектаклі переважно в навчальних закладах, і студентів на спектакль запрошували «добровільно-примусово». Так, були й такі, хто йшов по-англійськи. Але більшість залишалася. І я впевнений, що вони не ставали від цього гіршими...

Творча група проекту каже, що, всупереч розповідям політиків про «дві різні України», в них немає сумнівів, що Україна одна. Їхній індикатор — поезія Стуса, яку чудово розуміють як на Сході, так і на Заході.

Також на «Медвіні» видавництво «Факт» представило повне зібрання поезії Василя Стуса — «Таборовий зошит». У цій книжці зібрано все, що становить «етичну формулу Стуса».

* * *

Один із гостей «Медвіна» — білорус Михась Скобла, поет, пародист, перекладач, есеїст. Лауреат літературної премії імені Алєся Адамовича. Ще Михась — упорядник антології білоруської поезії ХХ століття «Краса і сила».

Ще однією фундаментальною працею Михася Скобли і стала представлена на «Медвіні-2008» антологія світової поезії в білоруському перекладі «Галаси з-за небокраю». Цей важкий фоліант побачив світ у мінському видавництві «Лимаріус». На 900 сторінках — твори 658 поетів. Серед них Рабіндранат Та­гор, Стефан Малларме, Олек­сандр Пушкін і навіть... Далай-лама і Папа Римський — уперше білоруською.

Над унікальною антологією працювали 198 перекладачів, які перекладали з 57 мов. Але найбільше в «Галасах з-за небокраю» української поезії — 54 автори — від Тараса Шевченка і представників Розстріляного Відродження до Ліни Костенко, Оксани Забужко, Ігоря Римарука.

— Не знаю, чи бувають стосовно поезії суто «технічні» переклади, — розмірковує Михась Скобла. — Для мене ж це — переспіви, у процесі яких виникає зовсім новий поетичний твір. Кожен вірш — джерело любові. Я радий, що наша антологія об’єднує багатьох російських поетів. А коли білоруською перекладаються українські римовані рядки — то кожен вірш для цих двох культур стає своїм, рідним. Багато хто запитував, як я зміг впорядкувати цю трикілограмову книжку? Відповідаю: з насолодою!

У білоруських книгарнях антологія продається вже два місяці. І, як запевнив Михась, дуже успішно.

* * *

Також у рамках «Медвіна» відбувся фестиваль слем-пое­зії, організований часописом «Стіна». Переможців нагородили... грамотами і видали краще з їхнього доробку в невеличкому збірнику яскраво-помаранчевого кольору.

Слем — мистецтво дуже актуальне. Поети-слемісти висміюють як сучасний світ тотального споживання, так і засоби масової пропаганди. На їхню думку, саме така поезія — зброя проти всесвітнього отупіння. Тому що цей «сегмент» поезії шалено прокламує індивідуалізм. Слем як перформанс — конгломерат різних жанрів.

Українські поети — переважно молоді — підтверджують, що для них слем — це протест молоді проти нинішнього бруду, мистецтво, яке говорить про наболіле... Не плутати з репом — слемери вбачають у ньому надмірну жорстокість і не схвалюють наркоманію.

Майже всі ці піїти друкуються під псевдонімами: Esperanza, Fanatart, Jull Star, Li-lex, Cathie85...

— Бандитський час уже минув, а хуліганський — тільки настав, — стверджує один із переможців конкурсу «Слем-поезія» Богдан Головченко. — Тому саме цей формат поезії і буде затребуваний. Слем-поети не зовсім загрузнули в зароблянні грошей, у пошуках їжі, а розмірковують ще й про інші речі... Дехто пише про пташок-метеликів, а дехто — про задимлене місто. Але ж і в заводських трубах можна знайти красу й сенс!

— Напевно, багато хто докоряє слем-поетам за інфантильність, внутрішню незрілість?

— Ви маєте рацію. Скільки разів мені казали: «Виростеш — вилиняєш, порозумнішаєш, станеш писати про інше... Але ось я вже бороду маю, але ще не вилиняв.

* * *

У цілому ж поетична складова ярмарку виявилася на диво скромною. Серед численних презентацій видавництв і автограф-сесій авторів поетичні збірки про­звучали вкрай слабко, хоч на стендах деяких видавництв інколи можна було знайти досить вра­жаючі примірники. Тому вже тра­диційному «Медвіну» хочеться побажати, крім набутих «навичок», «обрости» ще однією незай­вою для літературного явища тра­дицією — власним Днем поезії.