ЄВРОПЕЙСЬКЕ ТУРНЕ ЛЬВІВСЬКОГО «НАБУККО»

У рік пам’яті Джузеппе Верді попит на оперні вистави за творами композитора надзвичайно зріс. Немає країни, де б не відзначалася ця подія у цілій серії різноманітних урочистостей. Постановкою «Набукко» Львівський театр опери та балету одночасно відзначав дві важливі події: вшановував пам’ять геніального італійського митця і святкував власний сторічний ювілей. Цю виставу восени могли побачити кияни. А після цього настала черга ще одного серйозного випробування — виступу на оперному фестивалі у Тіролі в мальовничій місцевості Куфштайн. Тут у середньовічному замку збирається чисельна публіка, що приїздить подивитися оперні вистави у незвичній екзотичній обстановці, де можна помилуватися гірським пейзажем, подихати свіжим повітрям, сприйняти театральну ілюзію в оточенні ретельно збереженого історичного середовища. Куфштайн лежить між Зальцбургом та Віднем — двома всесвітньо відомими центрами музично-театральної культури. Сюди запрошуються кращі колективи, відомі зірки оперної сцени. Львівська опера дебютувала на цьому престижному фестивалі ще рік тому, показавши свою виставу «Аїда». Повторне запрошення стало свідченням того, що дебют був вдалим. Співпраця з міжнародною агенцією Da Capo дозволила підтвердити своє реноме у Куфштайні і одержати контракт на чотирнадцять гастрольних виступів у містах Австрії та Німеччини. Диригував усіма виставами головний диригент театру Мирон Юсипович. Ми звернулися до нього з проханням розповісти, як проходили гастролі, як сприйняли львівську версію «Набукко» публіка та критика.

— Публіка справді має можливість висловити свої враження від фестивальної вистави, бо її до цього заохочують дуже цікавим шляхом. Кожен глядач — а їх у Куфштайні збирається понад 3 тисячі — одержує анкету, яка складається з двох десятків запитань про враження від постановки, гри оркестру, якості звучання хору, виконання партій солістами, праці диригента. Щоб стимулювати всіх відповідати якомога докладніше, розігрується спеціальна лотерея. Щасливчики, які її виграють, матимуть можливість безплатно відвідати одну з вистав віденської Штатс-опери. На основі цього опитування, а також оцінок газетної критики фірма-організатор фестивального виступу називає імена тих, хто здобув найвищі оцінки і нагороджується спеціальною премією. З-поміж учасників нашої вистави премійовані були Людмила Савчук, що співала Абігаілу, Олександр Громиш, який виступив у партії Захарії, та диригент-постановник.

— Тобто і вас особисто, і двох провідних солістів театру можна привітати зі значним успіхом. А у складі солістів були тільки львів’яни?

— Ні, не лише. Особливість таких фестивалів полягає в тому, що публіка хоче бачити в їхній програмі імена визначних зірок світової оперної сцени. А це співаки, які виступають у різних країнах, у провідних оперних театрах, мають визнання міжнародної преси. Саме співаком такого рівня вважається угорець Мішель Калманді, який співав у нашій виставі заголовну партію Навуходоносора. А під час подальшого турне у нас було два різних виконавці цієї партії — італієць Франко Джовані та наш український співак, соліст Варшавської опери Андрій Шкурган. На невеличку партію Фенени ми запросили співачку з Москви Ірину Оганесову, яку помітила і особливо відзначила критика. Крім Олександра Громиша, Захарія співав ще й соліст Вроцлавської опери Віктор Гореліков.

— Добре відомо, з яким величезним напруженням доводиться працювати нашим оперним колективам під час закордонних гастролей. Це важкі переїзди, відсутність вільних днів між виставами, виступи у дуже великих приміщеннях на кілька тисяч глядачів, погано пристосованих для оперних вистав. Чи можна сказати, що ваші гастролі в цьому плані проходили краще?

— Графік справді був украй напруженим. Однак з цим доводиться миритися, бо ми поки що не набули такої міжнародної ваги, щоб диктувати умови тим, хто нас запрошує. Щодо приміщень, то були вони різними. Виступали ми і в театрах, і в концертних залах з чудовою акустикою, і в спортивних та виставкових залах. Критика неодмінно наголошувала в таких випадках, що це не найкращі умови для сприйняття оперної вистави. Так, у чарівному місті Моцарта Зальцбургу ми виступали у величезному спортивному залі. І кореспондент місцевої газети Карл Граб полемічно назвав свій відгук на виставу «Для опери потрібен оперний театр». За його словами, акустика залу не дозволила зробити остаточного висновку про якість виконання, хоча він і відзначив узгодженість між хором, солістами та оркестром.

— У цій лаконічній рецензії звернуто увагу на прекрасний вигляд відреставрованого львівського театру, фото якого було вміщено у програмці. Дуже добре сказано, що навіть своєю архітектурою така споруда підкреслює важливість культури і роль театру як центру суспільного, культурного та політичного життя. Однак як ви особисто сприйняли висновок про «зворушливо старомодну постановку» з накладними бородами, заламаними руками, трагічними жестами та театральними маршами?

— Хоч як це дивно, наша «старомодність» дуже подобається глядачам. Мені здається, що це більше відповідає їхнім уявленням про оперний стиль Верді і про саму оперу, ніж модернізовані постановки, мода на які вже стала відходити. Це було наочно підтверджено вибором саме нашої вистави. Організатори нашої поїздки проглянули відеокасети п’яти різних версій «Набукко» досить відомих європейських театрів. Наша постановка їм сподобалася своїм наближенням до відкинутих західними театрами оперних традицій, котрі для оперного мистецтва дуже природні. Їх не можна просто відкидати, захоплюючись новаціями осучаснених версій. Адже у виконанні старовинної музики сьогодні існує цілий напрямок автентики, максимального наближення до інструментарію, умов, стилю виконання твору, які існували в часи його появи. На мій погляд, ми — не прихильники застарілих шаблонів, а лише прагнемо до автентичності, до збереження в опері театральної ілюзії.

— Цікаво, що в іншому газетному відгуку підкреслювалася велика емоційна віддача, що вирізняла ваше виконання. Це були живі емоції, справді вердівський темперамент і така інтенсивність, яка відповідала біблійному сюжетові твору. Гадаю, що цими якостями взагалі вирізняються виступи наших артистів. Вони не щадять себе і працюють на повну силу, що якраз і захоплює публіку.

— Таким чином ми тільки й можемо розраховувати на перемогу у жорстокій конкуренції, яка існує на гастрольному ринку на Заході. Тут не допоможуть ні звання, на які можна посилатися у себе вдома, ні чиясь стороння підтримка. А доказ нашої спроможності — один. Якщо після одного виступу запрошують вдруге або влаштовують багатоденні гастролі, то це означає, що наші розрахунки були правильними, коли ми обирали як ювілейну прем’єру оперу Верді.

— А що було після «Набукко» і що планується на кінець сезону?

— Театр уже кілька років співпрацює з італійським режисером Джузеппе Вішілія. Він був постановником «Набукко», він же поставив виставу зовсім іншого жанру та настрою, оперету Ф. Легара «Весела вдова». У нашому театрі ідуть класичні оперети. Їх охоче відвідує публіка, вони корисні для акторів, розширюють їхні репертуарні межі. «Веселу вдову» було поставлено спеціально для італійських гастролей зі зменшеним виконавським складом, причому вистава йшла італійською мовою. Виконавці всі молоді, окремі ще студенти. Дуже вдало і в акторському, і у вокальному плані виступила в заголовній ролі Марина Хохлогорська. «Веселою вдовою» диригує Андрій Юркевич. Після показу в Італії ця вистава залишилася в репертуарі театру, для чого її перевчили українською мовою.

Є домовленість про продовження наших контактів з фестивалем у Куфштайні. Тепер ми думаємо показати там «Травіату», постановку якої зараз почали готувати. А найважливішою подією під завісу сезону повинна стати прем’єра опери Мирослава Скорика «Мойсей». Роботу над твором композитор завершив, хор уже розпочав розучування партій. Опера потребуватиме напруженої роботи всього колективу, а готуватиме її сам автор, який є не лише відомим композитором, а й виступає як диригент.

— Ви пройшли в цьому театрі всі етапи свого становлення. Працювали суфлером, хормейстером, асистентом диригента, виконували обов’язки головного диригента протягом року, два останніх сезони були художнім керівником. Що для вас театр і професія диригента?

— Мабуть, так судилося долею, щоб саме в цій професії я знайшов себе. Бо в школі особливо захоплювався співом, а серйозні заняття музикою полишив на кілька років. Спочатку була скрипка, потім пауза, потім пішов на хормейстерський факультет у Дрогобицьке музичне училище, закінчивши його вступив до львівської консерваторії вже на оперно-симфонічне диригування. Надзвичайною школою були роки стажування в Петербурзі у Маріїнському (тоді ще Кіровському) театрі. Там не лише бачив роботу визначних диригентів, відвідував уроки з вокалу, а й мав змогу продиригувати кількома виставами, першою з яких стала саме вердівська «Травіата». За рекомендацією Валерія Гергієва, мав поїхати працювати в його рідне місто Орджонікідзе, рік працював запрошеним диригентом у Пермі. Однак завжди вабило у Львів і у свій рідний театр. Як і всюди, є в нас чимало проблем. Не знаю, як складеться моя власна доля в наступному сезоні. Однак вважаю, що за останніх два роки нам дечого вдалося досягти, а в перспективі можемо зробити ще більше.