Єреван. Параджанов — вибране

Цієї осені виповнилося 20 років музеєві Сергія Параджанова в Єревані. Великих розмірів двоповерхова будівля з внутрішнім двориком, з просторими залами для експозиції, та ще й стоїть над прірвою, звідки видно знаменитий Арарат, приваблює туристів та шанувальників режисера.

На ювілейних торжествах було багато люду, що прибув з різних куточків землі. І важко уяви­ти, скільки шедеврів зберігається в музеї його імені…

Перша експозиція тут створювалася під безпосереднім керівництвом режисера. Потім постійно поповнювалася, завдяки зусиллям директора музею друга Параджанова Завена Саркісяна.

Параджанов був знаменитий як кінорежисер, а музей присвячений його живописно-колажним роботам.

Я бачив ці роботи в різний час і в різних місцях. І вважав, що, попри їхню талановиту самобутність, це не більше ніж хобі кінематографічного гуру. Параджанов і сам казав, що це вимушена сублімація його кінематографічних поривань.

Але тепер, коли побачив ці роботи, зібрані в одному місці, зрозумів, як важко визначити, у чому він більший - у кіно чи в образотворчому мистецтві?

Зразу усвідомив, що експозиція чудового музею є цілісним і нероздільним твором мистецтва.

Параджанову вдалося те, що не вдавалося нікому. Різні колажі навіть великих майстрів часто сприймаються як певні доповнення до їхньої живописної творчості. А Параджанов зробив колаж абсолютно повноправним видом образотворчого мистецтва. Це настільки барвисто, виразно, змістовно й дотепно, що нам не важливо: фарби на полотні чи шматочки чогось, наклеєні на щось. Головне - враження. Вдивляючись у роботи, щоразу знаходиш щось особливе, чого не побачив раніше. Так, звісно, у Сергія Йосиповича були затяжні перерви між зйомками. Але коли згадаєш, що він серйозно захопився колажами тільки після сорока п’яти, - важко збагнути, як йому вдалося стільки зробити.

Спочатку він їх створював, щоб дарувати друзям. Потім дедалі більше і більше захоплювався. Нудячись що немає кінематографічної роботи, крім колажів, він влаштовував химерні фотосесії.

Добре їх пам’ятаю, тому що брав участь у зйомках.

На жаль, збереглася лише одна фотографія з цих фотосесій. На ній Сергій являється в образі голландського купця (а я - у вигляді середньовічного лицаря). Здавалося б, гра, жарт? Але кадр так густо насичений дуже точними аксесуарами, що дай Боже великобюджетному фільму бути з такими фантазією та ретельністю оформленим.

Щодня він придумував стільки геніальних речей, що іншому й десятої частки вистачило б на все життя. А він свої вигадки часто забував. Коли давав читати свої сценарії, я казав: «Ти ж розповідав те-то й те, так і так, а в сценарії цього немає!..» «Справді? - дивувався він. - А ну повтори!»

Коли я побачив, що з фільму «Цвіт гранату» випав один чудовий епізод, і обурено сказав Сергію: «Цей гад… викинув такий прекрасний епізод!», Сергій у відповідь: «Я сам викинув…» - «Навіщо?!!» - «Бо він повторює інший епізод…» В когось іншого такий «зайвий» епізод був би вершиною творчості…

Про Параджанова можна говорити й говорити. Часто згадують його анекдотичну поведінку. Про це можна написати гумористичний роман. По суті, Сергій був пустотливою дитиною. Навіть на схилі літ. Тільки арешт і ув’язнення зломили його. Та й то не зовсім. У ньому все одно залишилося щось дитяче.

Забуваючи про його неординарну, анекдотичну поведінку, я дедалі частіше згадую його творчі прозріння… Не забуду, як він розповів епізод зі сценарію «Інтермецо». Російсько-япон­ська війна. На білосніжній веранді, за вік­нами якої біліє квітуча черешня, за накритим білою скатертиною столом обідає родина Коцю­бинських. Увесь посуд білий. У великій бі­лій порцеляновій супниці - білий польський суп. Лунає стукіт у двері, і два солдати в просолених потом, вибілених на сонці гімнастерках вносять на носилках свого забинтованого пораненого товариша. Один із солдатів каже: «Він хоче їсти…» Коцю­бинський із гарячковою поспішністю зачерпує зі своєї тарілки ложку супу й хоче влити його в рот пораненому. Але йому це не вдається, тому що в того загіпсований рот.

А смерть дочки Коцюбинського? Осипається білий цвіт черешні і… падає чорними перезрілими ягодами, що розбиваються об кришку труни. По-моєму, вражаюче…

Одного разу вранці йому зателефонувала московська теленачальниця Тамара Огороднікова й запропонувала зняти фільм за поемою Лермонтова «Демон». Поклавши трубку, Параджанов сказав: «Знаєш, як має починатися фільм? З гір спускається вервечка грузинок із велетенськими глечиками на головах. Вони в чорному, а глечики світлі. Ідуть до Арагві по воду. І раптом поруч з ними на гальці виникають чиїсь величезні сліди… І вони димляться!». Навіть якби він придумував це багато днів - усе одно прекрасно. Але ж він придумав у мене на очах через хвилину після того, як почув про «Демона».

Одного недільного ранку я прийшов до нього додому (мали йти по антикваріат). Я робив це із вродженого авантюризму, а він часто за рахунок антикваріату жив. Травень. За вікном тиша, на вулиці - ні людей, ні машин. І раптом дике ревіння мотора. До будинку, що на іншому боці проспекту Перемоги, примчав мотоцикліст і став відчайдушно сигналити.

Я обурився: «От сволота!» А Сергій: «Прекрасний епізод! Зараз до нього з під’їзду випливе молода блондинка. Гола, але з фатою на голові. Вона сяде за ним, обхопить білосніжними руками його затягнуте в чорну шкіру тіло, і вони помчать порожнім містом. І фата на 40 метрів розвіватиметься за нею!»

І так він фонтанував по кілька разів на день.

Сказати, що я чогось учився в Параджанова, - маячня. Ну, може, чесного ставлення до мистецтва. Хіба геніальності можна навчитися? Теоретик мистецтва Арнольд Шенберг на запитання «Що таке геніальність?» відповів ухильно: «Талант вчиться у життя і в інших талантів. Геній може вчитися тільки в себе, оскільки створює нову реальність, якої до нього не існувало».

Рідко геніїв визнають за життя. Прикладів невизнання - не злічити.

З Параджановим усе було і так, і не так. Після «Тіней забутих предків» його геніальність відразу визнали. Але якось не дуже всерйоз. Знаменитості і сильні світу цього вважали за престижне дружити з ним. Однак багато хто говорив про нього з посмішкою.

І все ж його велич, хай неохоче, але визнавали практично всі. Завдяки йому кінематографічна столиця Радянського Союзу перемістилася з Москви до Києва. До нього приїжджали по пораду навіть такі майстри, як Андрій Тарковський і Гліб Панфілов. А скільки прекрасних підказок він дарував діячам театру. У мене на очах із допомогою сірникової коробки він показав Давиду Боровському, як треба побудувати декорацію для спектаклю «А зори тут тихие» в Театрі на Таганці. Давав творчі поради Роберту Стуруа.

Ті ж, хто наївно намагався наслідувати Параджанова, пошивалися в дурні. Що можна Юпітеру, того не можна бику. Час від часу він придумував досить сюжетні сценарії.

Сюжетним був його задум фільму «Лебедине озеро. Зона», який згодом зняв Юрій Іллєнко. Параджанов тверезо розумів, що його кіно - це щось виняткове, поза рамками кінематографічних правил. Треба бути справжнім генієм, аби вміти «як» перетворювати на «що». Такий дар мали Сергій Ейзенштейн, Олександр Довженко.

Ціною неймовірних жертв Параджанов утримався від спокуси знімати фільми «для мас». Що ж, кожному своє.