ДВАДЦЯТЬ РОКІВ СУВОРОГО РЕЖИМУ

Кілька років тому я вперше побачила очі людини, яка щойно вийшла з тюрми. Це було у 1997—98, і мою однокурсницю з групою «товаришів» «взяли» в Голосіївському лісі «за анархізм». Я не думаю, що тій двадцятирічній компанії насправді «світила» якась стаття. Швидше за все їх хотіли просто перелякати — і на три дні запроторили до СІЗО. Великі перелякані очі тієї сміливої, навіть хороброї і рішучої дівчини, яка добре знала, що відбувається, на що вона йде і що їй реально загрожує, я не забуду ніколи. В них був Страх, великий страх раптового усвідомлення можливості неможливого, того, що anything goes, мета виправдовує будь-які засоби, і жодні права людини, талант і розум, освіченість і досвідченість, правда і фальсифікація не відіграють жодної ролі там, за колючим дротом. Я, зрештою, пам’ятаю очі Юлії Тимошенко під час перебування в Лук’янівському СІЗО (побачені, правда, не в живу, а лише на екрані телевізора).

Опозиційність митця до режиму — не новина, як і численні факти ув’язнення занадто говірких і радикальних представників цього не надто численного клану «обдарованих». Обдарованих здатністю промовляти те, що вони насправді думають. Тому можна сприймати сім романів і кілька великих інтерв’ю російського письменника Едуарда Лімонова (Едуарда Савенка), що з’явились впродовж понад двох років його сидіння спочатку в Лєфортово, а потім в Саратовському централі, як браваду досвідченого актора. А можна перечитати їх — і зрозуміти, що Лімонов насправді боїться. Не може не боятись, адже, здається, вперше в житті до нього своєю потворною жорстокою пикою повернувся Фатум під назвою «Режим», обіграти який неможливо навіть такому ґросмейстеру, як Лімонов.

В одному зі своїх інтерв’ю Лімонов якось сказав, що такої професії, як письменник, не існує. Це банальна правда, але Лімонов не боїться бути ані банальним, ані правдивим. Він — літературний маніяк, текстуальна плідність якого межує з графоманією (за 26 років — понад 20 романів, кілька поетичних збірок, численні оповідання, одна п’єса і статті, що ім’я їм — леґіон). А крім того — мізогін-бабій, глибоко самотній вовк, небезпечний сам для себе, талановитий митець у ефектному плащі Фелікса Едмундовича, словесний терорист, який не боїться з власного життя творити роман. Він — романтик, останній великий романтик ХХ століття. «Дуже талановита, розумна, цинічна і саркастична людина» (Міхаїл Шемякін, художник). «Мудак і козел» (Ролан Биков, актор і режисер).

Коли я думала над цією статтею, мені йшлося насамперед про спробу прочитання двох його тюремних книг — «Книги води» і «В полоні у мерців». Мені здавалось, що все, написане про нього останнім часом, занадто перейняте його політичною біографією і самим фактом перебування в тюрмі, з тенденцією або до героїзації, або до демонізації цього персонажа. Проте сам Лімонов-письменник зробив усе можливе, аби такий аналіз був просто нездійсненним. Читаючи його книги, розумієш: для нього писання справді ніколи не було професію. Це спосіб життя, це дихання. Лімонов — не письменник, він провокатор, що його жертвою передусім стає він сам. «Сильний і мужній» (як він сам характеризує себе у романі «В полоні у мерців»), він жорстко і жорстоко стикає себе зі світом, нещадно і жадібно кидаючись на амбразуру того, що ми звикли називати долею. Один російський критик сказав: «аби приманити долю в свої історії, Лімонов використовує себе як наживку» («Книжное обозрение»). Не можу з цим погодитися: для Лімонова не існує долі як абстрактної категорії, з якою можна зустрітись, а можна й уникнути. Навпаки, лімоновська доля — це вперте, як рух бульдозера, продирання через щоденне існування, спрагле проживання його до дна, як уперше, як востаннє, висмоктування кожного дня, аби тільки тоненька шкірочка залишилася. Не відвести очей, не відійти вбік, не проспати, не сховатись, не пропустити. А потім — писати, писати... Це просто матросовщина якась, з тією лише різницею, що на амбразуру Лімонов кидається не заради когось, а виключно для себе, аби знати, відчути, зрозуміти. Він таки герой (яким йому, зрештою, дуже хочеться бути), але не від Бога — від Лімонова. Героїзм його в тому, що як у в’язниці він щодня витискав із себе «300 присідань, 120 відтискань і 600 рахунків бігу», так само щодня він змушує себе піднятись над сіро-каламутною рутиною людського існування, запхати подалі «людське, надто людське», і знайти в собі сили на перетворення цього дня на мистецький жест. Тотальна, тоталітарна мистецькість. Проте зовсім не де Сад (за його власним визначенням), ні — Александр Македонський.

Лімонов — катастрофа для критика. В його особі текст і реальність зливаються в єдине ціле, аби тієї ж миті розійтись, розбігтись, розлетітись. Проте не вдається їм це, як двом псам після коїтусу. Одначе лімоновські книги і його біографія (навіть «Моя політична біографія») — речі зовсім не ідентичні, але переплетені настільки щільно, просотані одне одним, як тканина бензином, що відділити їх немає змоги — згорають разом. І тією ж мірою, що біографія провокує книги, книги пророкують, створюють біографію Лімонова. Практично в кожній своїй книзі, написаній після 1977 року, Лімонов так чи так звертається до «Щоденника невдахи» — свого другого (після уславленого роману «Це я — Едічка»), абсолютно блискучого твору. «Десь 1976 року я зробив людське відкриття, кожна людина робить таке певне відкриття, що, власне, будь-який біологічний індивідуум нікому не потрібний. І тут я усвідомив просто космічну самотність і занурився у неї, і в результаті вийшла низка таких цілком пророчих, принаймні для мого життя, якихось таких-от осяянь... Безперечно, я звіряю по ній своє життя часто, відколи раптом зрозумів, що книга ця пророча».

«Щоденник невдахи» — книга пошматованої душі, відкинутої, розчавленої, опущеної. Книга дуже зла і надзвичайно романтична, груба і ніжна водночас. Очевидно, тільки з такого, наймежовішого стану людського існування і може народитися пророцтво, хоча сам по собі, поза контекстом життя письменника, цей твір не справляє враження такого, що зазирає в майбутнє. Це книга-одкровення, книга-мрія — про автомат, про жінку, про силу і владу, а найбільше про красу і революцію, що для Лімонова синоніми. Пізніше, 1988 року у «Дисциплінарному санаторії» (написаному ще у Франції) він формулює поняття «збуджені»: категорія людей — передовсім письменників, — які зберегли в собі здатність збуджуватися від життя, протестувати проти самої системи держави як дисциплінарного санаторію, де влада-санітари поміркованими дозами вколює населенню-хворим необхідні дози поп-транквілізаторів. Така собі каста Героїв. «Збуджуватись — найсерйозніший злочин в санаторії. Збуджуватись — означає покинути стан тихої спокійності. Раптом почати ходити від стіни до стіни, вигукуючи: «Звільніть мене, я здоровий!». Лімонов — вічно збуджений. У нього постійна ерекція — творча і тілесна, — що її неможливо задовольнити ані нескінченними жінками, ані безупинним писанням. Саме тому йому сняться, вимріюються війни, кров і насильство, заспокійливий ствол автомата і по-лімоновському гарні жінки.

15 років по тому Лімонов вирішує втілити свій проект Comrade Z (зі «Щоденника..») і встряває в усі можливі війни і збройні конфлікти, які лише можна було знайти на території Центрально-Східної Європи, Кавказу та Середньої Азії в бурхливі дев’яності. «Книга води», написана в Лєфортово, — книга спогадів, де перемішані хворобливий Нью-Йорк кінця 70-х, нуднуватий Париж 80-х і весела «героїчна» війна 90-х. «Книга води» прагне залишити враження спокою і певного вмиротворення. (І майже досягає своєї мети, боляче перечіпляючись за останню главу «Ураган», де Лімонов зустрічається зі своїм останнім коханням, тоді 16-річною дівчинкою Настею, яка в романі «В полоні у мерців» перетворює сни Лімонова-зека на еротичний кошмар.) Але, попри це, там уже немає тієї дикої, первісної кровожерливості та фалічної зброєманії «Щоденника...». Є просто кров, зброя, бетеери, кохання, смерть — і багато води: моря, ріки, стави, фонтани, лазні, дощі та ураган. Через п’ятнадцять років Лімонов перестає мріяти про вождя і сам стає ним; як і все інше в своєму житті, він випробовує зброю на собі. Література перетворюється на життя, яке знову переливається в літературу — отруйна змія, що кусає свій хвіст. Пророцтво? Збудження? «Виявилось, що я виловив в океані часу самі essentials (суттєві) предмети: так, прочитавши перші сорок сторінок рукопису, я знайшов тільки війну і жінок. Автомати і сперма всередині дір коханих самок — ось яким виявився нехитрий підсумок мого життя».

Тепер і сам Лімонов, і його адвокат заявляють, що всі обвинувачення проти нього (незаконне зберігання зброї, тероризм і спроба повалення існуючого ладу — до 20 років позбавлення волі) ґрунтуються виключно на текстах письменника — книгах і статтях у газеті «Лімонка». У своїй нещодавній промові на суді в Саратові Лімонов порівняв себе з Чернишевським, який отримав-таки 20 років за написання прокламації. Правда 140 років тому. Мені наразі не йдеться про те, наскільки обґрунтоване обвинувачення проти Лімонова чи наскільки правдиві такі його твердження. Важливо те, що чи не вперше на пострадянських теренах створюється прецедент активного втручання письменника в царину публічної політики. Свідоме радикальне змішання мізантропії та гуманізму, прагнення крові та зачудування красотами гірського Алтаю, декларація бажання в’їхати до Таллінна чи до Харкова на танку і відчуття спорідненості з витісненими «санаторійними суспільствами» меншинами (також, до речі, здатними на збудження), активна підтримка державної позиції першої чеченської війни і глибока повага до чеченців у пізніх романах («Коли розпочалась Перша чеченська війна, націонал-більшовики голосно її вітали. «Хай живе війна!» — було гасло «Лімонки» №2. Тоді я не познайомився з Асланом. Я не певен, що ми прибрали б гасло, якби був знайомий з Асланом.., але витлумачили ми б його по-іншому. Поза сумнівами»). Що вже казати про створену Лімоновим Націонал-більшовистську партію — поєднання неможливого, зустріч правого і лівого краю політичного спектра. Політична позиція? Вигадки! Це мистецький жест. У цьому весь Лімонов — не політик, не ідеолог, а великий інтуїтивіст, здатний на будь-який абсурдний, суперечливий і самозаперечливий, проте мистецький жест заради «збудження»: того збудження, яке може збурити загальмоване отупіле «стадо баранів» — санаторійних пацієнтів. Лімонов — перформер письменницького світу, який захотів повторити історію Салмана Рушді. Але помилився режимом.

Від прочитання роману «В полоні у мерців» — книги про його перебування в тюрмі ФСБ «Лєфортово» — мороз поза шкірою. Безперечно, мав рацію один російський журналіст, стверджуючи, що ув’язнення — логічний і жаданий, ідеальний вінець долі Лімонова-героя (і наклади його книг одразу виросли в кілька разів...). Проте очевидно й інше: відтепер, чи не вперше за останні одинадцять «буремних» років, стало зрозуміло, що за літературою не можна сховатись ані від політики, ані від самого життя. То чи варто досі прикидатись? Від усвідомлення цього факту стає по-справжньому моторошно.

P.S. «Я просидів під тиском 222-ї статті, частини 3-ї, близько 5-ти місяців. Але коли на мене скинули страшні плити статей 205-ї та 208-ї, я почав прокидатись серед ночі... Я лежав і намагався спати далі. У мене хєрово виходило далі. Коли за самою лише 205-ю статтєю тобі загрожує до 20-ти років ув’язнення, як ти можеш спати далі? Кожен день у тюрмі — це битва за себе, проти тюрми. У війні проти тюрми не можна перемогти один раз і далі раптом перейти в стан миру, вийти в спокійні води, де мозок не кипітиме в жаху. У цій війні треба перемагати щоранку, від моменту, коли розплющуєш очі, треба воювати щохвилини і перемагати цілий день. Треба перемагати знову. Ця війна не знає перепочинку».