«Диктатор» показав язика

Скандальну кінопрем’єру від популярного британського коміка Саші Барона Коена - «Диктатор» - заборонили відразу в кількох країнах. У Туркменії, Таджикистані, Казахстані. Днями в Азербайджані. У столиці України провокаційну картину поки що можна було побачити в мережі кінотеатрів «Баттерфляй». Фільм, на запевнення режисера, є «героїчною історією диктатора, який не хоче допустити демократії у своїй любовно гнобленій країні».

Барон не був би ні справжнім «диктатором», ні самим собою без традиційного «члена» на весь екран.

На щастя, не одним ним живемо.

Генітальний гумор - річ старомодна. Щось з епохи середньовічних фарсів. Нове табу для Заходу - аж ніяк не тіло, а горезвісна політкоректність. На ниві якої розвів свій карнавал-городець Коен. Не випадково всі його герої їдуть в Америку. Покпинити з диктатури терпимості. Світ, де тата й маму вирішено віднині називати загальним «невизначенням» - батьки. От і «Диктатор» - традиційна гастроль блазнівського персонажа Коена по заборонених темах. Із поправкою на злободенність.

Новий маскарадний костюм Барона - густа мусульманська борода. На заздрість Берріморові.

Новий персонаж - вождь і батько якоїсь вигаданої Вадії генерал-адмірал Аладін. Поки піддані стогнуть під солодким гнітом, він ще в Юнайтед Стейтс показав усім «кузькіну мать». За ним - нафта й незатьмарена цивілізацією свідомість.

«Диктатор» висміює не конкретних Каддафі чи Ахмадінежада (хоча на них найбільше скидається коенівський Аладін), а диктатуру як феномен. Але й демократія з її неголеними феміністськими пахвами нокаутується враз. Гумор про євреїв, геїв, жінок і дітей - позамежне зубоскальство й відвертий епатаж; він зухвалий і зашкалює за норми пристойності, та й непристойності теж.

Попри всю його передбачуваність Коену вкотре вдається завести цей магічний механізм «дурносміху». Коли розум не затьмарює свято.

Звичайно, герой - з прибебехом. І вчинки в нього дурнуваті. І жарти відповідно. Рядженому дурневі багато дозволено й пробачається - як Петрушці на базарі. Запрошений в «Диктатор» гест-стар (адже не назвемо ж ми це роллю) Бен Кінгслі назвав Коена Чарлі Чапліним ХХI століття. Яке століття, такий і «Чаплін». Від асоціацій з «Великим диктатором» і варто взагалі утримуватися. Сміхова культура Коена - безпосередньо з туалетної неполіткоректності «Південного Парку». Чарівність, щоправда, персональна. Але й дивно було б очікувати чаплінських фанфар гуманізму від дурості, що сміється з дурості. Від гри з культурними кодами, але не з історичними лиходіями.

Та в одному Кінгслі правий: Коен нині найпопулярніший кінокомік планети. Така глобальна «веркасердючка».

«Диктатор» відбиває всю хвацько закручену промокампанію з висипанням на телезірку праху Кім Чен Іра на церемонії «Оскара» й екзотичним ескортом на Круазетт у минулих Каннах. Заручникові власної популярності Саші Барону Коену якщо куди й податися, то в царі. Це актуально. На тлі занепадів близькосхідних патріархів лобову пародію на диктаторів можна видати навіть за історичний памфлет. Нехай і такого водевільного змісту: Диктатор подається до освіченої демократії, щоб бути там обголеним, працьовитим і закоханим.

Смішно вже хоча б те, що сатира йде на випередження пафосних історичних драм про Каддафі, наприклад. Логіка шоумена правильно підказує Коену, що гумор його остаточно оформився для глядача. Усі живі документальні провокації з реальними священиками-психотерапевтами або
зоряними паті, що виросли з МТВшних шоу, які Саша Барон вів у костюмі репера Алі Джі, втратили свою свіжість. Та, зізнаймося, й важливість.

У попередніх «Бораті» або «Бруно» вони слугували такими собі номерними цирковими вставками. Клоун викочувався то на одну непідходящу арену, то на другу. Іноді через поганих «акторів» із реальності сюжет тріщав по швах.

А в «Диктаторі» й зовсім неможливо уявити це умовне мокьюментарі! З якими невтаємниченими туристами Коен вирішив би розіграти сцену в екскурсійному вертольоті над Нью-Йорком, коли двоє шахідоподібних жартують із приводу 11 вересня?

Саша Барон і його незмінний режисер Ларрі Чарльз показали, як тим самим прийомом можна розпоряджатися на власний розсуд. Простіше кажучи, написати повноцінний залізний сценарій «під Коена». Й анітрохи не поменшає брутальності, якщо генерал-адмірал взасос цілуватиме зірку масштабу Бена Кінгслі. Нехай той і грає зрадника Аладіна. Жодних бойових втрат оригінальної коенівської вульгарності й уїдливості в добротно скроєного голлівудського «ги-ги, га-га» «Диктатора» не спостерігається. Ну а Барон в’їхав у велике кіно на білому верблюді.

Законне запитання - хто далі? Майже вгадала, напророчивши Саші Барону Коену зіграти рок-зірку… Щоправда, мені стояв перед очима Френк Заппа. За винятком зросту усі зовнішні дані як на замовлення. Плюс ідеальні для цього героя коенівські темперамент і ексцентрика. Але Коен вибрав Фредді Меркьюрі. Шоу маст (and will) гоу он!