ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ З МАЕСТРО. НЕКЛАСИЧНА СЮЇТА ДЛЯ «ДТ» У ТРЬОХ ЧАСТИНАХ З УВЕРТЮРОЮ І ВІДКРИТИМ ФІНАЛОМ

8 жовтня в нас день народження. «Дзеркалу тижня» виповнилося сім років. Цифра символічна, що несе в собі загадкову позитивну карму. Редакційна сім’я наша надто розрослася за ці роки, зміцніла — як за рахунок нового творчого потенціалу, який поповнив колектив, так і за рахунок дітей, котрі народилися в любові та радості. Цей день для нас, як Новий рік, — свято сімейне, на якому збирається весь склад редакції зі своїми родинами. Виняток для «сторонніх» гостей був зроблений лише один раз, коли ми відзначали нашу першу круглу дату — п’ятиріччя.

Цього сонячного й теплого понеділка виключення з правила подарувала редакції сама доля. У неділю в Національній опері відбувся концерт, який відкривав грандіозну програму, ініціатором якої стала продюсерська агенція «Мистецьке Березілля», за назвою «Гранди мистецтв». Маестро Гія Канчелі, крім уже відомих і улюблених слухачами творів, представляв киянам свою нову роботу — симфонічну поему «Стікс», присвячену альтовому генію — маестро Юрію Башмету. І для нашої редакції великою радістю і символом віри в себе було те, що, попри втому, щільний розклад і запланований через кілька годин від’їзд, обидва гранди розділили цей день, зустріли разом із нами й восьмий рік «ДТ». Дякуємо їм за це свято у святі, за можливість у непротокольній обстановці висловити наше найніжніше шанування і захоплення їх людською чарівністю та Божим даром. Особливий колорит тому, що сталося, додала присутність Башмета-старшого, який приїхав зі Львова на концерт сина. Він тридцять років дбайливо збирає історію його творчого сходження і збирається писати книжку про нього.

Частина перша — маестро Канчелі (allegro-moderato)

Вишукані емоції музики Гії Канчелі просвітляють, розчиняючи всю каламуть, накопичену в стомлених душах. Ім’я його добре відоме як гурманам великих форм — він написав сім симфоній і Літургію для альта й оркестру «Mourned by the Wind», так і широкому загалу — композитор багато та плідно працював для кіно й театру. Київську прем’єру «Стікса» сприйняв із радістю. Шкода, що вона була затьмарена повною глухотою з боку фахівців до його колеги — видатного голландського саксофоніста Арно Борнкампу. Останній захотів зустрітися з молодими колегами й дати відкритий урок, та з незрозумілих причин це не зацікавило відповідну кафедру. Звичайно, не були дотримані формальності, не був написаний офіційний лист, а телефонні звертання можна просто проігнорувати. Ця глухота й незацікавленість настільки вразили батоно Канчелі, що він провів паралель між нинішнім станом культури в Україні та часом застою, не побачивши в обох жодних позитивних зрушень. Та розмова наша була зовсім про інше.

— Гіє Олександровичу, ви працюєте з різними музикантами, із різними оркестрами. Чи має значення рівень їх підготовки й школа, чи доводиться вам пристосовуватися, адаптувати музику для конкретних виконавців?

— Ви прекрасно розумієте, однакових виконавців, так само, як і однакових людей, не буває. Кожна людина має певну індивідуальність. Буває, індивідуальність не виявлена, не позначена, і людина займається музикою, хоча може бути блискучим хірургом. І навпаки. Музиканти, народжені стати такими, — велика рідкість.

Це стосується не лише музики й мистецтва, а взагалі будь-якої сфери людської діяльності в професії. Тому музиканти, які самі відчувають, що і як треба робити, явище досить рідкісне. Мені поталанило в житті: усі люди, із якими в мене сталися зустрічі в різний час, були неймовірно талановиті. З таким диригентом, як Джансул Кахідзе, я зустрівся в студентські роки, а з Мстиславом Ростроповичем — коли мені було 60 років. Коли він з’явився в моєму житті, я вже був у досить зрілому віці, та це немов відкинуло мене на багато років назад, і я знову став молодим. Такі зустрічі дуже допомагають. Те саме стосується і Юрія Башмета, Гідона Кремера та всіх інших виконавців. На жаль, не можу назвати всіх, вийде дуже довгий список. Та однозначно вважаю, мені дуже повезло, я чимало в них учуся.

— Ваші корені живляться від багатющої, що має багатовікову історію, грузинської культури, та чи існує таке поняття — «національна музика», якщо це не стосується фольклору?

— Напевно, так може бути. Тим паче, для людей, які виросли в Радянському Союзі, де головним було співвідношення форми й змісту. Проте для мене особисто ці поняття далеко стоять, як, утім, і соціалістичний реалізм. Я б слово «національне», замінив на інше — «індивідуальність». І ніхто не зможе мені навести як приклад велику індивідуальність, котра б не представляла певну культуру. Таким чином, ця велика індивідуальність належить тій землі, де вона з’явилася на світ, зросла й культуру якої всмоктала з молоком матері. Що ж до поняття, про яке ви запитали, — для мене це є вторинним.

— У вас досить щаслива творча доля, але великий відрізок свого життя ви прожили у світі, де панували закони й принципи соцреалізму, як удалося зберегти себе, своє творче «я»?

— Я був найвільнішою людиною протягом усього життя — для мене жодних законів не існувало, коли залишався один на один із музикою. Допомагала пристойна економічна база за рахунок кінофільмів і драматичного театру. Тому для мене не існували жодні закони, робив те, що хотів. У списку моїх творів ви не знайдете ні кантат про батьківщину, ні ораторій про партію — я навіть не перелічую ці назви, яких забагато у творчому списку моїх колег. Не хочу виставляти себе нині якимось героєм. Інколи думаю — якби я був літератором, то, певне, мав би великі труднощі, але абстрактна мова музики допомагала, у всякому разі в Грузії, не втручатися в неї. На відміну від того, що відбувалося в Естонії чи в Росії. Я маю на увазі Валентина Сильвестрова, Арно Пярта, Альфреда Шнітке, Соню Губайдуліну чи Едіка Денисова. Не кажу, що вони не були вільні у своїй творчості, та в них були труднощі, яких, на щастя, не було в мене.

— Ви згадали матеріальну базу, яку давала робота для кіно й театру. Невже ця робота не була забарвлена творчим натхненням?

— Знаєте, якщо я написав музику до сорока фільмів, то запам’ятав із них, напевно, вісім. І лише тому, що це був в одному випадку — Георгій Данелія, в іншому — Ельдар Шенгелая. Ще були картини, де працював із жагою, та це було дуже рідко. Інша моя кіномузика писалася лише для того, щоб моя сім’я і я почувалися незалежними. Фільмів цих не пам’ятаю, інколи, почувши музику з екрана телевізора, невиразно пригадую, що вона моя. Що ж до театру, то працював спочатку з багатьма режисерами, але незабаром залишився лише один — Роберт Стуруа. І тут, звичайно, матеріальний бік не мав жодного значення. Тривалий час економічно «підживлювала» «Ханума», яку поставив Георгій Олександрович Товстоногов, із легкої руки БДТ вона пішла в Одеському театрі оперети, а потім майже в сімдесятьох театрах, включаючи міста без вокзалів і з номерами замість назв.

— Гіє Олександровичу, а як в одному театрі Руставелі співіснували два таких творчих титани, кожний із яких — диктатор?

— Ну, по-перше, режисер і має бути диктатором, інакше такий великий і одночасно тендітний організм, як театр, просто розвалиться. Не кажучи вже про те, що Роберт — прихований, ні, скоріше, м’який диктатор. Для мене важливим є спектакль «Річард ІІІ», який він майже повністю переробив під написаний мною і почутий ним «Регтайм». Дуже радісною була робота над оперою «Музика для живих», прем’єра якої відбулася 1984-го року, 1999-го ми зробили ще одну редакцію в Національному театрі Веймара в Німеччині. Працювати зі Стуруа — велике задоволення і неймовірний творчий підйом. Сьогодні, співпрацюючи інколи на відстані, ми розуміємо один одного.

— Ваш новий твір «Стікс» присвячений Юрію Башмету, це замовлення?

— Я сформулював би інакше — прохання, звернення. Мені ніхто не диктує тем і ідей, та я дуже шаную музикантів, для яких в основному останнім часом пишу. Чимало творів, особливо останніх років, написані на їх прохання чи присвячені їм. Майже всі великі симфонічні твори — Джансулу Кахідзе, Шоста симфонія, «Світла печаль» — Курту Мазуру, «Оплаканий вітром», «Стікс» — Юрію Башмету, Lament, Rag-Gidon-Time, «Замість танго», Time and Again — Гідону Кремеру, «Після плачу», Simi («Безрадісні думки») — Мстиславу Ростроповичу, «Денні молитви» — Едуарду Бруннеру, «Нічні молитви» — «Кронос-квартету» і т.п. І роблю це з радістю.

Частина друга — альтист Башмет (scherzo)

Юрій Башмет сьогодні — один із найвидатніших музикантів світу, тож особливих рекомендацій не потребує. Його стрімкий злет — історія його палких взаємостосунків з альтом. Його творча сміливість і повна відсутність страху ризику зробили альт лідером сучасного концертного виконавчого мистецтва. Його послужний список великий, друзі блискучі, і сам він запаморочливо елегантний — і на сцені, і в житті.

— Юрію, я хотіла б поговорити про владу. Спочатку ви були під владою батьків, вас змусили вчитися, потім прийшло розуміння цієї роботи, прийшов кайф, та влади над інструментом ще не було. Потім прийшла й влада над інструментом, і влада над публікою. Коли ви це відчули, як нею розпоряджаєтеся?

— Якщо розпочати з дитинства, то влада була така — тато заробляв гроші для сім’ї. Він недооцінений у всіх моїх інтерв’ю, тому що я мамин продукт. Мета її життя, на тому етапі. Так склалося, і я схвалюю будь-які вчинки тата й матері. Це моє кредо. Вважаю, що батьки й дитина — кармічний зв’язок. А зв’язок чоловік і дружина — духовний. Чому всі помічають, якщо вони прожили добре все життя і померли в один день? Це щасливий збіг. Вони зустрічаються і можуть лише потім, наприкінці життя, знайти себе. Призначення, напевно, існує. А от діти і батьки — це прямий зв’язок і назавжди. У певний період часу мати була дуже мудрим і талановитим президентом нашої сім’ї. Кожний, хто має владу, мріє, щоб його любили шалено. Тому коли вибирають лідера якоїсь партії президентом, я думаю: як же він потім живе, коли 30% його не вибрали чи навіть 49. Сили для влади й керівництва мамі давала неймовірна любов до своєї дитини. Якби був президент, який так само любив країну, — це ідеал. Та, напевно, це неможливо. Моя мати була геніальною матір’ю, і президент теж має бути геніальною матір’ю. Коли приходжу до розуміння, що повинний цю владу проявити, згадую, як цією владою користувалася моя мати, — миттєво допомагає. У такому разі все вирішується вірно. Підвладний тобі отримує свободу вибору. І це жахлива річ, він може бути не готовий до самостійного рішення, немає бази для цього. Тому влада в даному випадку — лише любов. Любов до живого. Ось лежить на дорозі роздавлена кішка чи собака, люди реагують по-різному. Потрібно дуже глибоко сприймати всі події.

— У вас дуже жорстко розписаний час на роки вперед і програма верстається так само. Та є ще рівень почуттєвого ставлення до музики, стан, який не відповідає тому, що вирішувалося давно, рік-два тому, можливо. Як коригувати це?

— Звичайно, жодний комп’ютер не може запланувати стан через два роки на концерті Шнітке чи Канчелі. Професіоналізм — не володіння інструментом. Це постійний контроль над потрібним градусом, який буде в момент виконання. Без розуміння, це зрадництво й проституція. Знаю багатьох виконавців, які йдуть моїм шляхом, але більшість ховаються за професіональні, що підкуповують усіх, моменти, вони абстрагуються. Може, вони мені зараз заперечили б: зате в нас є мистецтво і ми перебуваємо вище за все це. Я в це не вірю. Це відхід від самої суті. Від недостатності таланту.

— У вас велика програма в арсеналі. І хоч яке було ставлення до того чи іншого твору, все одно є любимчики, те, що надто важливо для вас?

— Тут є суб’єктивні уподобання, є й об’єктивні. Шостакович не мені присвятив сонату, але вона мене дуже хвилює, і я знаходжу баланс — як мене хвилює цей твір і як він має хвилювати слухача. У той самий час є і суб’єктивні — Шнітке, Губайдуліна, Канчелі. Є ще 45 присвячених мені творів, і серед них я вибираю найзначніші за іменами. Так виходить. Проте головне — музика, яка мене як слухача продовжує хвилювати. Тоді знаю, як регулювати процес сприйняття: не переборщити, дати ясність, спробувати відбити суть. Ці твори і є для мене найцікавішими. Відчуваю щастя і думаю: ось момент, коли я не повинний ні про що шкодувати. Це сенс життя. Він приносить щастя і мені, і тим, хто слухає. Та... не завжди виходить. Навіть дві-три ноти, зіграні правильно, у десятку, дають відчуття, що займаюся своєю справою, і я щасливий.

— Для вас властиво себе жаліти?

— Не можу зараз сформулювати. Інколи накопичується, коли бачу невдячність людей, яких я певним чином підтримую. Дратує нерозуміння. Це, по-моєму, всім притаманні почуття. Я терплячий, але з’ясувалося, що можу вибухнути. Ось нещодавно побився.

— Творчість вимагає жорстокості до себе, нещадності?

— Я себе люблю в усіх своїх проявах, не завжди виправдовую, та все одно люблю все, що роблю. Це і є життєва сила. Людина, як тварина, має любити все, що робить, і тому головне — ставити собі запитання. І в житті, і у творчості. І намагатися на них відповісти. А далі... Бог розсудить. Коли ти не лягаєш спати, усі кажуть: сам над собою знущаєшся, навіщо це робити? Та вони не знають, що завтра в мене є виправдання для самого себе — це тому, що я не виспався. Це мені дасть свободу. Тake it easy називається.

— Який ступінь відчуття свободи і наскільки вам необхідно почувати, що ви улюблені?

— Дуже важливо. Я тому ненавиджу критику, яка порушує деякі етичні норми. Приміром, у Росії як про Ростроповича написали, після цього він перестав приїжджати. Виконавець сам себе критикує, як ніхто. Коли лягає спати і вкривається ковдрою — сам знає, що зробив не так. Якщо в людині є порядність, вона повинна бути критиком доброзичливим. Що ж до свободи — можливо, я її маю, але зовсім вільним у житті не можна бути, і для мене вищими є — відданість, порядність і багатолітня дружба. Це набагато серйозніші цінності.

— Вважаю вищим творчим досягненням свою дитину. А що для вас ваше продовження? Хотіли б ви, щоб ваші діти продовжили вас у творчості й чи можливо це?

— Моя дочка чудовий музикант. З прекрасним смаком, дуже професіональна. Навіть сама Наташа Гутман її хвалить. Це чимало, оскільки вона лає всіх — і Ріхтера, і мене. Це колосальний критик. Дочка з моїм прізвищем виросла. Колеги та друзі люблять і шанують її, вона змогла вижити з моїм прізвищем без усякої прямої допомоги. Доводила свою людську позицію. І я вважаю, що вона велика людина. Ніколи не дам її образити, але ще не чув прохання в якійсь ситуації допомогти. Вона дуже хороший музикант, ми з нею чимало були разом на сцені, і я нею дуже пишаюся. А син не займається музикою. Спочатку це було для мене трагедією, а сьогодні я дуже задоволений, що ми один до одного повертаємося. Він дуже гарний, поетичний юнак, йому 15 років, і ми з ним знову починаємо дружити. В історії людства не дуже часто зустрічаються такі стосунки, до яких ми зараз прийшли. Я заміняю йому друзів. У той самий час він пам’ятає, що я його тато, а я пам’ятаю, що він мій син. Ми отримуємо інші, нові цінності в житті. Сподіваюся та мрію, щоб він виріс гідною людиною. Він уже нині такий, але чим займатиметься, ще не визначився.

— А дружба ця важливіша для нього чи для вас?

— Мені це неймовірно приємно. А для нього це важливо, щоб вижити.

Частина третя — мрійник із «Березілля» (rondo)

Чи потрібно говорити, що проект «Гранди мистецтв» — безпрецедентний за своїм задумом і масштабами, за творчими особистостями, які беруть у ньому участь. Що ж чекає розумне й інтелігентне «Мистецьке Березілля» у майбутньому, далекому і близькому? Хто підтримає цю чудову ідею постійної зустрічі з «Грандами мистецтв»? Про це розмова із Сергієм Проскурнею.

— Сергію, гідний початок, що далі?

— Дуже хочеться сподіватися, що програма буде виконана повністю. Підготовка й проведення першого концерту чітко визначили труднощі та проблеми, які потрібно вирішувати. Адміністративний ресурс, на який ми розраховували, поки що не отриманий. Ми були вражені, що Юрій Петрович Богуцький, міністр культури, зателефонував у прямий ефір студії «1+1», привітав Канчелі і говорив про те, що міністерство готове підтримати проект, співпрацювати, та реальних сигналів, не кажучи вже про дії, ми не отримали. Розумію як жоден інший ризик вступного періоду. Ми з нашими партнерами — «Радіо-Люкс» і Міжнародними авіалініями України — провели величезну роботу, яка виражається також і в матеріальному еквіваленті. Інші ж спостерігають за нашими експериментами відсторонено, як за лабораторним дослідом.

— В усіх проспектах і буклетах оголошено, що акція проходить за участю Фонду сприяння розвитку мистецтв і особисто пана Толстоухова, що є головою оргкомітету. Проте ні на попередній прес-конференції, ні на концерті я його не бачила. Яка ж участь фонду в програмі?

— Завдяки направленому ними в оперний театр листу ми отримали невеличку знижку по оренді, була також знижка на рекламні стенди, де ми розклеювали свої афіші. Та, на жаль, всі учасники оргкомітету, а це директори театрів, які ми орендуватимемо, начальник міського управління культури, — ми всі чекаємо, коли ж відбудеться засідання нашого комітету, що допоможе вирішити животрепетні питання проекту й визначити алгоритм наших дій.

— Яка б не була ідея проекту — попередні переговори, проведені завдяки особистим контактам, — йому потрібна потужна економічна основа. Вона є?

— Тут існують такі собі ножиці. З одного боку, ми з партнерами, згаданими вище, зробили ті платежі, ті матеріальні вкладення, завдяки яким все активно стартувало. Нині стоїмо перед глобальною проблемою пошуку генерального спонсора, якому даємо статус «Золотого спонсора», на весь проект і продовжуємо шукати меценатів на кожну окрему частину. Приміром, Гете-інститут дав підтвердження на підтримку театру зі Штутгарта. Ведемо переговори з Британським центром по співробітництву в проведенні концерту хору «Монтеверді», з Польським культурним центром, до якого уже підключається МЗС Польщі. Посольство Грузії знову допомагає нам, тепер уже в підготовці гастролей театру ім.Шота Руставелі.

— Найближчий проект — «Нова опера». Яким чином посольство Росії підтримує його?

— Віктор Степанович знає про ці гастролі. Як мені стало відомо, він намагається скоригувати відпустку таким чином, щоб бути присутнім на цих спектаклях. Має відбутися зустріч із його помічником для з’ясовування обставин їх участі в проекті, адже це один із провідних театрів Росії. Їх приїзд — перший гастрольний виїзд у країни СНД, поки що вони гастролювали лише в далекому зарубіжжі.

— При неймовірному ажіотажі серед публіки, яка прагне потрапити на концерт, у залі зяяли провали вільних, найкращих місць у партері, їх не купили?

— Це були місця за списками, які мені подали Фонд і посольство Грузії.

— Чи можна говорити, що була втрачена велика сума грошей на квитках, які можна було продати?

— Ми роздали запрошень на суму понад 40 тисяч гривень, і лише 1/5 частина запрошених вшанували концерт своєю увагою.

Звичайно, не хотілося б закінчувати такою скорботною нотою, тому ми всі сподіваємося, що справжній, переможний, майже бравурний фінал пролунає після закінчення першого року вже оголошеної програми «Гранди мистецтв». І знайдуться меценати в державних і комерційних структурах, здатні оцінити духовну й ідеологічну силу цього проекту. І в майбутньому сезоні ми розпочнемо писати опус другий.