ДЕБЮТ НЕДЕБЮТАНТА

Презентаційний показ нового українського художнього фільму «Мамай» — прокат його, за сприятливих умов, передбачається лише через рік — викликав водночас радість і сум, залишивши безліч запитань, які зазвичай називають «інформацією до роздумів».

Радість, бо довгоочікуваний режисерський дебют, дипломна робота Олеся Саніна, який після закінчення творчого вузу встиг зняти енну кількість документальних і відеофільмів, ставши режисером першої категорії, відбувся і вийшов на зустріч із глядачем. Бо ця картина — безумовний продовжувач традицій українського поетичного кіно, яке викликає інтерес і повагу світової кіногромадськості, — за своїми творчими й технічними показниками може претендувати на рівноправну участь у престижних фестивальних баталіях. Бо, потіснивши нечисельне останніми роками й не завжди вдале кіно метрів, у кіноафіші з’явилися представники нового кінопокоління.

А сум спричинений тим, що кіно, зроблене Саніним, можна без натяжки зарахувати до авторського, яке не споживають широкі кола глядачів, отже, воно не обіцяє не те що прибутку, а й фінансової компенсації.

Несприятливе тло, створене неадекватними історичними кіноекзерсисами останніх років українського кіно, сприяло згущенню атмосфери несприйняття чергової стрічки, в основі якої — відсилання до історичного коріння. Але сам режисер, він же автор сценарію, підкреслив, що не прагнув створити історичне полотно, а лише, використавши благодатний матеріал, запропонував публіці власне трактування історії кохання. Він навіть назвав своїх героїв україно-татарськими Ромео та Джульєттою. Тема неприйняття родинами, співтовариствами й навіть державами духовного і фізичного поєднання людей, котрі належать до різних релігій, не нова в кіно. Досить пригадати увінчаний гран-прі на останніх «Ликах любви» фільм Чапліних «Труба в долині». Але в «Мамаї» любовна драма має притчевий характер, наповнена вітром свободи безкраїх степів і світлим сумом за втраченим коханим жінки, котра носить під серцем його дитину.

Фільм зачаровує навдивовижу гарним відеорядом, який продумано поєднує вишукані великі плани, багату гру кольору та світла степу з відвертими відсиланнями до стародавніх барельєфів. Це натхненна й дуже фахова робота оператора Сергія Міхальчука, яка вже засвідчила його «обраність». Валерій Тодоровський, побачивши уривки знятого матеріалу «Мамая», безпомилково вгадав талант і запросив Сергія до Москви на проект «Коханець». І саме за операторську роботу останній визнано гідним нагороди на фестивалі в Сан-Себастьяні.

Гадаю, операторська робота, поруч із дуже цікавою музикою, що створює настрій, органічно вплітається в кінополотно (композитор Алла Загайкевич), стануть передусім предметом зацікавлення журі гаданих міжнародних кінофорумів. Крім того, безперечною удачею картини, на мою думку, є відкриття «нового обличчя» українського кінематографу — виконавиці головної ролі Вікторії Спесивцевої.

Притчева форма, обрана творцями стрічки, передбачає чітку, навіть жорстку вибудуваність, ясність сценарно-режисерського задуму. Пригадаймо бодай останню роботу А.Хамраєва «Бо-Ба-Бу», що зібрала розсип міжнародних нагород різного рангу. У «Мамаї» виправдане українськими думами повторення, прикрашене емоційно змінюваними ракурсами, часто не підкріплене наскрізною сюжетною дією. Про причини, швидше, треба здогадуватися відповідно до власних емоцій, ніж бачити їх із сюжетних наслідків. Крім того, інколи, якщо випасти зі стану, в який приводить глядача магія картинки, фільм видається невиправдано затягнутим. Але й тут я готова виправдати Саніна — коли дитина (читай — картина) народжується в муках, дорогий кожен кадр, тому відданий йому й любиш його безмірно.

Не стверджуватиму, що з появою «Мамая» українське кіно набуло нової стилістики, запропонувало світові свою, ніким не чуту раніше мову. Але з радістю зазначу: у наше кіно прийшло нове покоління — режисерів, продюсерів, операторів, акторів тощо, професійно й потенційно готових говорити з глядачем ХХI століття. Дай Боже їм успішної роботи в Україні, не розхапали б їх у світ по ниточці.