«ЧАС МЕЦЕНАТІВ»: В ЛАПКАХ І БЕЗ

Є в українській культурі доби незалежності дві улюблені проблеми, щодо яких із задоволенням понарікає художник і письменник, композитор і співак, директор музею чи бібліотеки і менеджер від культури. Це меценатство і відсутність стратегії державної підтримки культури (що називається модним словом «культурна політика»). «Час меценатів» — ініціатива створення громадської колекції українського мистецтва кінця ХХ — початку ХХІ століття для Національного музею — далеко не перша спроба хвацько розв’язати ці проблеми одним ударом, до того ж декларативно «без підтримки держави». Не перша і, вочевидь, не остання, однак, безперечно, унікальна.

Розповісти, як годиться, історію народження, становлення й реалізації цієї ідеї виявилося значно складніше, ніж можна було б очікувати від ініціативи, що оперує поняттями «спільна справа», «громадська колекція» чи «свідомі й соціально-активні громадяни, організації та торгові марки». Позаяк що сильніше заглиблюєшся в неї, дедалі більше вона нагадує айсберг — традиційний, хоч і протиприродний феномен гарячого й розбурханого українського суспільства.

Отже, на поверхні маємо дуже романтичну картину: шляхетна мета і поваги гідний спосіб її досягнення. Двоє художників та іміджмейкерів — Ігор Подольчак та Ігор Дюрич, відомі як «Фонд Мазоха», доходять до розуміння того, що певні верстви українського суспільства вже «доросли» до усвідомлення потреб української культури і, попри несприятливе законодавство й відсутність дієвих механізмів, готові ці потреби забезпечити. Тільки не знають як. Отож, залишається лише створити сприятливу ситуацію: персоніфікувати вищезгадані «верстви» і «проблеми» — себто перевести їх на рівень конкретних імен «меценатів» і «митців», — і виокремити такий простір і час, де вони могли би зустрітися і, подивившись один одному в очі, відчути духовну близькість і спільність цілей. Результатом, згідно з баченням художників, має стати цілком природний і взаємоприємний процес обміну мистецьких цінностей на матеріальні, з подальшим фуршетом. Модель стара як світ, утім тут Подольчак і Дюрич і не претендують на оригінальність. Вони чесно зізнаються, що хочуть використати те, що в цілому світі вже стало досить успішною рутиною. Дійсно, якщо це всюди працює, то чим ми гірші?

Пілотний проект для обкатки цієї моделі було вибрано просто ідеально. В грудні цього року Національний музей — живе свідчення вітчизняних традицій меценатства — святкує своє 100-річчя. За останні 13 років колекція музею поповнювалася аж надто спорадично й випадково. І врешті-решт на сьогоднішній момент склалася ситуація, коли в колекції головного музею країни вітчизняне сучасне мистецтво практично не представлене (а про хоч яку системну репрезентацію вже просто не йдеться). Не можна не погодитися з Ігорем Подольчаком, коли він стверджує, що «Національний музей України й досі залишається Музеєм УРСР».

Можна довго дискутувати про роль музеїв у системі сучасної культури, а зокрема про музей як цвинтар мистецтва, в якому живий процес творчості застигає, муміфікується в до певної міри випадкових своїх проявах. Реальну картину того, що відбувається в сучасному нам із вами мистецтві, дійсно може представити тільки весь масив локальних і міжнародних виставок, бієнале і трієнале, а також критичних дискусій довкола цих та інших подій та імен. Однак, правду кажучи, хто крім фахівців може й буде стежити за цим процесом в усіх його деталях і перипетіях? А що ж робити пересічному зацікавленому глядачеві, якщо небезпідставно припустити, що він існує?

Для нього в усьому світі функціонують музеї, щоправда, здебільшого саме «музеї сучасного мистецтва». Вони, орієнтуючись на повну реальну картину, пропонують своєму глядачеві зріз, вибірку, колекцію. І цим самим відіграють свою роль у системі сучасного мистецтва: надають об’єктам, а відповідно й художникам, додаткової «музейної» цінності, певної безпосередньої перепустки в історію. Ну і, звісно, цінності матеріальної, ринкової.

В Україні ж про музей (чи музеї) сучасного мистецтва лише точаться розмови й розводять чутки. А от спитають нащадки років за 50: яким було українське мистецтво наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття? Де його побачити? Та що там за 50... Як, приміром, сьогоднішнім студентам чи школярам розповідати про мистецтво 1980—90-х років, не маючи можливості показати його? (Невже так само, як віддавна і дотепер студентам-мистецтвознавцям і художникам — про світове мистецтво: за поганими репродукціями в радянських альбомах?)

Одне слово, ніж чекати доки якимось дивом музей знайде кошти на створення такої колекції, Фонд Мазоха, апелюючи до громадянської свідомості та відповідальності «певних верств українського суспільства», сам ініціює створення «громадської колекції» новітнього вітчизняного мистецтва в межах акції «Час меценатів». Першим кроком на шляху до неї є «Аукціон» (саме так, в лапках, він названий у всіх друкованих матеріалах акції). Провідні митці: художники, письменники, композитори, режисери — понад 30 осіб, серед яких Юрій Андрухович, Дмитро Богомазов, Сергій Братков, Роман Віктюк, Павло Маков, Борис Міхайлов, Олесь Санін, Тіберій Сільваші, Фонд Мазоха та інші — надають для нього артефакти своєї мистецької життєдіяльності: рукописи, диски, картини, фотографії, скріншоти з відео тощо. А потенційні провідні меценати, торгуючись за кожнісінький лот, купують ці артефакти для своїх приватних колекцій.

На зібрані від «Аукціону» гроші ініціатор акції — а ним офіційно виступає Інститут актуальної культури — закуповує твори 22 художників, попередньо відібраних «максимально широким колом експертів». І дарує від імені громадськості Національному музею України. Імена меценатів вносяться до Книги меценатів — унікального видання, що в єдиному примірнику зберігається в Нацмузеї разом із колекцією. Таким чином, покладається початок не лише новій колекції Національного музею, а й новітній традиції меценатства в Україні. Музей отримує колекцію, меценати — почесні таблички й моральне задоволення, художники — фінансово відчутну перепустку до мистецького безсмертя. Українська громадськість — привід для національних гордощів. Тривалі оплески. Зала встає. Завіса...

Хоча зазвичай глядачеві дуже кортить, але потрапляти за лаштунки йому не варто. Розвіюється магія чарівного дійства, помітно втому акторів і товстий шар гриму на обличчі, а розкішні декорації виявляють дешевою імітацією з пап’є-маше. Безперечно, «Час меценатів» — це грандіозне шоу. Втім занадто привабливо звучить оця «спільна справа» у підзаголовку акції. А заклики до громадськості прямо-таки змушують відкинути останні чари цього дійства й податися за лаштунки.

І перше, на що я там натикаюся — численні невідповідності й суперечності між заявленим і реальним, які спонукають розібратися з термінами. Адже заяви про прозорість, громадську ініціативу й громадський контроль, які розтопили моє критичне серце, за всіма стандартами (і світовими, і просто здорового глузду) мусили б означати уточнення того, хто цю громадськість складає, як і завдяки чому вона може (і чи хоче?) контролювати цей доволі громіздкий процес. А також чіткість і прозорість кожного кроку. Утопічно? На жаль, знову виявляється, що так. Одначе, як зауважив Юрій Онух, директор Центру сучасного мистецтва в Києві та один із співініціаторів ідеї (який, втім, наразі відійшов від неї): «Не можна будувати демократію недемократичними засобами».

Отже, офіційно й публічно акцію ініціює Інститут актуальної культури, організація наразі вітруальна, неіснуюча. Про її засновників відомо лише, що це, цитуючи Ігоря Подольчака, «ряд персонажів, зокрема Подольчак і Дюрич, а решта — тусують туди-сюди...» А юридичним організатором узагалі є «Київська благодійна фундація» — організація реальна, втім жодними значущими мистецькими проектами не уславлена. Одначе в усіх пресових повідомленнях ідеться лише про двох вищезгаданих художників. І всі домовленості й очікування появи на «Аукціоні» тих чи тих представників «нової еліти» — чиї імена, вочевидь з огляду на «прозорість», категорично не розголошуються, — зав’язані особисто на них. Перелік митців, чиї лоти будуть представлені на «Аукціоні», як виявилося, не є жодним репрезентативним зрізом «зірок» актуальної культури. Він найбанальнішим чином складається з тих, до кого організаторам було найлегше «достукатися». І, зрештою, їх все одно «забагато», адже реально «вторгувати» понад 30 лотів за кілька годин неможливо. Що самі організатори з усмішкою констатують.

А найголовніше — чи збереться в цю «годину Х» достатня кількість потенційних меценатів, готових викласти за представлені імена принаймні стартові 650 гривень? Чи промовляють до них ці імена? Чи є вони знаковими, символічними, вартими вкладення своїх кровних грошей? Тут, власне, і надходить черга лапок довкола «Аукціону». По-перше, самі організатори щиро сумніваються, що аукціон принесе їм реальний «виторг». Принаймні в тому, що в організацію події вкладається значно більше коштів, ніж можна очікувати від продажу лотів, вони не сумніваються. По-друге, юридично процедура «аукціонування» творів мистецтва аж ніяк не закріплена. Тому якщо якісь лоти все ж підуть з молотка, то або меценату доведеться робити «благодійний внесок» на рахунок організаторів, сплативши з цього законні в нашій державі податки, або, що значно ймовірніше, він «під розписку» покладе в якусь симпатичну скриньку пачку хрусткої конвертованої валюти. Очевидно, саме її контролюватиме громадськість, і лише цей факт уже годен перетворити «Час меценатів» на безпрецедентну акцію.

Отже, в сухому підсумку маємо не аукціон, а грандіозну PR-подію, в яку вкладено гроші, зокрема Полтавобленерго і Запоріжобленерго (імена решти «меценатів», якщо вони є, наразі знову-таки не розголошуються), які «прагнуть підняти свій імідж у суспільстві». Під час цієї події митці мають познайомитися з потенційними меценатами, назвімо це так. А «громадськість», вочевидь, спостерігатиме за цим усім через телевізійні новини і повідомлення в пресі. Організатори запевняють, що вся інформація, зокрема фінансова, буде абсолютно відкрита для громадськості. Якщо та завдасть собі клопоту поцікавитися. Чим? Риторичне запитання.

Але всупереч логіці подій, запевненням організаторів і природному скептицизму припустимо, що в результаті «Аукціону» буде досягнуто «якихось домовленостей» чи просто зірки складуть у небі досі небачений візерунок і «громадська колекція» для Національного музею отримає свій шанс на існування. Тоді складатиметься вона з робіт 22 художників, визначених не «двадцятьма провідними кураторами і критиками», як заявили в одному з інтерв’ю Подольчак і Дюрич, а лише дванадцятьма досить довільно вибраними особами. А про ціни на роботи митців невідомо взагалі нічого.

А що думає з приводу цього унікального подарунку ювіляр? Тетяна Грущенко, речник Національного музею, в коментарі для «Дзеркала тижня» сказала, що «хто ж не радітиме подарунку в день народження». Одначе сам музей не робить жодних кроків, аби розв’язати проблеми чи із експозиційним приміщенням — на сьогодні й без цього подарунку музей має можливості експонувати тільки 2% своєї колекції, — чи з новим недобудованим корпусом на вулиці Інститутській. Водночас за словами Грущенко: «Тільки люди, а не державна політика можуть зробити для культури щось реальне. Одначе ми сподіваємося, що новий президент здійснить мрію старого президента і виділить музею гроші, зокрема на добудову. А тоді, за західними стандартами, до нас потягнуться і великі компанії».

За західними стандартами, до яких традиційно апелюють і організатори «Часу меценатів», і Національний музей, усі учасники подібної «спільної справи» мали би брати активну участь, особливо якщо йдеться про безпрецедентну для країни, хоч і дуже експериментальну акцію. І будувати лінію своєї публічної поведінки максимально відкрито й прозоро. Або не прикриватися в цій справі громадськістю. Бо, правду кажучи, навіщо взагалі хоч чим прикриватися у шляхетній справі, якщо вона насправді шляхетна? Боюся, що коли проб’є-таки «час меценатів», задекларована мета остаточно загубиться в хитросплетіннях політичних ходів і мистецьких комбінацій. І, можливо, не мені одній прийде до голови просте запитання: чому було не обрати найкоротшого шляху, коли самі митці дарують безпосередньо Музею свої твори, роблячи цим самим дуже красивий мистецький і громадянський жест? Утім, очевидно, художники, які створили мавзолей для першого президента України (у проекті 1994 року «Мавзолей для Президента») й доклалися до майбутнього другого (взявши безпосередню участь у підготовці його кампанії на виборах 1999 року), відчувають неабияку жагу знову пограти в конструювання соціальної та мистецької реальності. Чи просто на порозі виборів-2004 не хочуть залишатися осторонь?