Алхімія меценатства

Складається враження, що після багатьох років очікування на диво — на те, що меценатство в країні з’явиться саме собою на несприятливому економічному, культурному і податковому ґрунті. — держава вирішила взяти ситуацію у свої руки. І створити меценатів указом згори, як гомункулусів у пробірці. Однак, оскільки меценатство, як і алхімія, — матерія тонка, вирішили не формалізувати: кандидатів у меценати «запросили» до цього високого чину поіменно, без права відмовитися від такої мономахової шапки, навіть коли вона виявиться важкуватою чи раптом почне сповзати на очі.

Таким чином, маємо унікальний не лише у вітчизняній, а й у світовій історії випадок раптового виникнення меценатів як класу завдяки зусиллям державної влади. І все в цій історії варте якнайщирішого захвату: і наміри шляхетні, і меценати за всіма формальними ознаками справжні, і культура відроджується та розбудовується. От тільки наслідки цього експерименту змушують серйозно замислитися над тим, чи буде ця пробіркова істота життєздатною, себто чи здатні сьогоднішні зрушення докорінно змінити ситуацію, а головне — чи мав на меті докорінні зрушення той Фауст, що все це вигадав?

В миру новоспечені меценати більш відомі як олігархи, і своє захоплення українським мистецтвом і культурною спадщиною до останнього моменту більшості з цих найбагатших людей країни вдавалося вдало приховувати. Світилися хіба Віктор Пінчук і Сергій Тарута. Перший, колекціонер живопису 19—початку 20 століть, кілька років тому, вочевидь не без мудрої поради піарників, захопився мистецтвом сучасним. Утім, якщо живописна колекція є його власністю і ширшій громадськості недоступна, то чималенька і, як для України, унікальна колекція сучасного мистецтва не лише українських, а й світових імен належить його центру сучасного мистецтва, який незабаром має відкритися в центрі Києва. Другий — давній прихильник Трипілля, колекціонер і друг найвідомішого українського колекціонера артефактів трипільської культури Сергія Платонова (втім, меценатством це аж ніяк не назвати).

Однак сьогодні навіть ці люди різко змінили свої мистецькі уподобання, а решта вітчизняних мільйонерів і мільярдерів — раптово ці уподобання в собі відкрили. І от уже Ринат Ахметов фінансує відновлення Софії Київської, група «Приват» (Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов) разом із Григорієм Суркісом, Вадимом Новінським (Смарт-груп) і Віктором Пінчуком підтримують «Мистецький арсенал», а Тарута виділяє кошти на відновлення палацу в Батурині. Крім того, Батурин — місце ймовірного розташування однієї з президентських резиденцій — коштував принаймні Пінчукові й Новінському по мільйону гривень. Про це пише інтернет-видання «Українська правда», називаючи це «початковим внеском для появи в клубі «благодійних друзів президента».

Про причини такого епідемічного захворювання найбагатших людей України можна наразі хіба вибудовувати версії, яким ані безпосереднього підтвердження, ані спростування немає. Однак очевидно, що базовими складовими цієї популярності почесного звання «меценат» є батіг і пряник у руках президента. А оскільки кількість новоспечених меценатів неухильно зростає — пряник є привабливим, а батіг — досить неприємним.

Утім, про те, наскільки «привабливими» і наскільки «неприємними» є ці «засоби», варто поміркувати з огляду на суми, які виділяються, чи принаймні декларуються, меценатами на культурні потреби держави та її президента. Приміром, на реставраційні роботи Національного заповідника «Софія Київська» Ахметов виділив 15 мнл. гривень. Уже після оприлюднення цієї інформації в ЗМІ, у самому заповіднику про це нічого не знали. Щоправда, знали те, що реальні потреби на реставрацію складають кілька десятків мільйонів доларів (звучали цифри 60—75 млн.). Отже, подарунок Ахметова складає близько 5% від потреб заповідника і 0,125% від його власного статку. Скільки виділив Пінчук на «Мистецький арсенал» наразі невідомо (хоч середньостатистична сума внеску становить близько
10 млн. грн.), утім відомо, що на Музей сучасного мистецтва, який мав розташовуватися в приміщенні того ж таки Арсеналу, він готовий був витратити порядку 40 млн. доларів. І це не враховуючи самої колекції. Десять мільйонів гривень від Тарути на реставраційні роботи в Батурині, виділені ще торік, не завадили через брак фінансування зупинити процес. Вартість лише першої черги «Мистецького арсеналу» оцінюють в 120—150 тис. євро, хоч президент каже, що попередньо. А наразі (принаймні публічно) йдеться про мільйонів 50 від меценатів, в держбюджеті на цей рік закладено 45 млн., київський мер замахується на 100 млн. з міського бюджету (але це тільки поки він мер). І все в гривнях...

Дарованому коню, як відомо, в зуби не заглядають. Однак коли цей кінь скидається на троянського, дуже кортить помножити два на два і подивуватися, чому в підсумку виходить не чотири. Іншими словами, при ближчому розгляді виділені меценатами гроші, з одного боку, не вирішують потреб, на які виділяються, а, з другого, є для самих меценатів надто незначними ставками для подібних ігор.

Чи існують ще інші суми, про які навіть утаємничена журналістська громадськість (уже не кажучи про ширші демократичні кола) нічого не знає, і на що вони йдуть? За що саме президент тримає олігархів і чого саме вони від нього чекають? Якої все-таки форми той батіг і наскільки смачний той пряник? Ці запитання чекають відповіді. А тим часом є ще одне, не менш важливе в контексті демократичності й прозорості політики нинішньої державної влади: навіщо президентові вся ця меценатська вистава, від якої за милю тхне штучністю? Навіщо гра в публічність підтримки культурних ініціатив представниками великого капіталу, яка вже скидається на метод державної культурної політики, якщо далі дивних напівпублічних декларацій ніхто просуватися наміру не має. Звідки саме беруться «меценатські» кошти, жертвувані олігархами на культуру: це приватні (тоді справді радше меценатські) кошти фізичних осіб чи відрахування з їхніх підприємств? Чи вписані ці кошти у відповідні податкові декларації? З яких і на які рахунки вони переходять? Чи оподатковуються ці кошти згідно з нашим цілком антиблагодійницьким законодавством? Хто відповідає за їхнє застосування за призначенням? Чи існує хоч який публічний контроль за тим, як і на що вони витрачаються? (Останнє питання стає геть риторичним з огляду на невизначені потреби більшості президентських ініціатив. Вони не лише не мають точних кошторисів, а й у деяких випадках — і, власне, проектів.)

І, нарешті, найпростіша математична задачка: скільки країні потрібно олігархів, щоб вирішити всі її культурницькі проблеми?

Адже скільки олігарху не розповідай про Семеренка з Терещенком, в музей він частіше ходити не буде, вже не кажучи про оперу. А просвітницької місії президента на всіх не вистачить: поки він Арсенал будує, Російський музей тріскає і в Пирогово почали несанкціоновану забудову. Поки Батурин відроджує, руйнується Львів і ніяк не врятують унікальну Одеську оперу. А за всією цією метушнею державного масштабу забувається, що меценат — чи, взагалі, благодійник — це людина, яка віддає свої гроші добровільно через власні переконання, а не під прицілом державної мушки. Хоч знала історія випадки спокутування гріхів, коли віддавалися гроші на храм культури під невсипущим каральним оком. Але Рада меценатів при президенті — це все одно, що Рада святих грішників. Якщо йдеться про легалізацію тіньового капіталу через інвестиції в культуру — а Ющенко любить пригадати своїм меценатам «землі в Іспанії чи на Криті» — чудово, але давайте називати речі своїми іменами.

Жоден примус не здатний витворити традиції, жодне одноразове вливання не розв’яже системної проблеми. Брак коштів на розвиток культури — це, по-перше, брак можливостей для людей, які ХОЧУТЬ жертвувати, ЗНАЮТЬ, на що, і МОЖУТЬ собі дозволити робити це без шкоди для себе і свого бізнесу; по-друге, брак розуміння, що гроші можна віддавати на добрі справи; а, по-третє, хоч як патетично це звучить, катастрофічний брак розуміння того, що віддавати гроші на добрі справи — це невід’ємна складова бізнес-культури, обов’язок бізнесу перед суспільством, але почесний і приємний обов’язок.

Щоправда, законодавчу недосконалість президент пообіцяв розв’язати, поставивши розробку закону про меценатство серед першочергових завдань Кабміну на цей рік. Однак і тут парадокс — навіщо державі новий закон, якщо все відбувається і без нього. Отже, або цей закон непотрібний, бо й старий, неодноразово критикований «Про благодійництво і благодійні організації» чудово діє, або те, що ми бачимо сьогодні, відбувається поза законом. І це, безперечно, теж може стати початком нової традиції. Ініціатив у президента ще багато.