Когда такие люди...

У квітні минулого року в Москві мені вручали міжнародну літературну "Русскую премию" за книжку "Дракон из Перкалаба" - книжку про красу мого краю, карпатські таємниці, унікальних сильних і красивих людей, серед яких я живу, про мудрість і силу мого народу. Я пишу "мого народу", хоча в мені всього нічого української крові, а намішано стільки, що жоден генетик без гуцульської "флєшки" з "оковитою" не розбереться.

Для чого я все це пишу? Щоб пояснити, що мою російську групу підтримки я кувала сама, своїми книжками. Тобто не тільки шляхом моєї особистої любові до них, моїх друзів, а й моєї, не менш особистої, любові до рідного краю. І не дивно, що вони довіряють мені, а я - їм. І абсолютно природно, що мої дорогі друзі підтримували Україну, Майдан, тужили за Небесною Сотнею і виступали проти путінського аншлюсу Криму.

Та коли в Росії на мітинги на підтримку України виходять, наприклад у Пітері, незнайомі мені люди - молодь, яка могла б спокійно витріщатися в монітор, а не ризикувати своєю свободою, вигукуючи "Нет войне!"; коли чудової модельної краси дівчатка-москвички замість "здибанки" десь у "Шоколадниці" квапливо роздруковують наш український національний Гімн, роздають тексти друзям, змінюють шпильки й платформи на зручні уггі, в яких легко бігати, а ще краще тікати, і хором співають на Манежній - невміло, не суголосно, але сердечно, щиро й душевно: "Ще не вмерла України…", - це вражає.

Поліцейський у Новгороді, бідний служивий, трохи людяніший, ніж інші, не б'є, не хапає, не тягне дівчинку, яка стоїть в одиночному пікеті, а акуратно саджає її в поліцейську машину, докоряючи: "Как вам не совестно! Как же вы можете? Вашим дедам и прадедам было бы стыдно за вас". "За что стыдно? - недоумевает девочка. - За "Нет войне"? За "Миру - мир"? За песенку "Пусть всегда будет солнце…"? Якийсь театр абсурду. Згадаймо, як у Києві беркутівці били наших хлопців, які були загорнуті в прапор України й виконували наш Гімн. Як на мене, нещасні російські поліцейські - з того ж театру.

Я вдивлялася в обличчя цих небайдужих чесних людей на фотографіях антивоєнного мітингу на Манежній. Душа повнилася гордістю і вдячністю. Це так важливо. Вдячність - божественне почуття, воно очищає, заповнюючи душу, і витісняє звідти ненависть, злобу і роздратування. Одну з фотографій не могла забути: маленька на зріст пані з написаним від руки плакатиком: "Война с Украиной - это безумие". Цю пані ніби досить акуратно кудись веде поліцейський. Можна припустити, що відводить убік. Мовляв, "ну вы-то куда, матушка"? Коротше, ця фотографія не давала мені спокою. А потім я знайшла відео.

Виявилося, і зовсім не акуратно, і навіть не вбік. На відео поліцейський, начебто з пристойним обличчям, тягне мою Маленьку Пані, волочить її безцеремонно й зовсім не акуратно, а дуже грубо, тримаючи її практично у висячому положенні, тягне в автозак, та так швидко, що Маленька Пані спотикається, не встигаючи перебирати ніжками за великими квапливими кроками.

І я почала її розшукувати. Саме її. Поясню, чому. Я уявила, як вона вирішила, що піде на Манежну. Думаю, що проконсультувалася, як краще вдягтися - одяг без каптура, зручне тепле взуття, добре б два телефони, один сховати на собі. Другий - у кишені або в сумці. (Та звідки в неї другий?!). Як малювала плакат, вкладала листок у прозорий файл, прив'язувала мотузочки, щоб надіти на шию. Вона поїхала на Манежну (живе, напевно, на околиці), вийшла з метро, підійшла до якихось гранітних сходів, спокійно стала вище на сходи, бо маленького зросту. Там, на Манежній, прекрасні люди зібралися компаніями, групами. А вона, така безстрашна й відважна, вийшла зовсім одна. Вийшла зі своєю явно не слов'янською зовнішністю. Вийшла, така маленька, захистити нас усіх. Коротше, я зрозуміла, що особисто їй зобов'язана. Я помістила оголошення у Фейсбуку і пояснила, кого й чому шукаю. І для чого - подякувати від усього серця, допомогти й конкретно передати гроші на штраф, що їй призначать у суді.

За три дні моє прохання дбайливо передавали зі сторінки на сторінку, як кажуть, з рук у руки. Незнайомі мені люди писали на своїх сторінках: "Маріанна Гончарова розшукує Маленьку Пані". І розміщували там моє оголошення. Я тільки ходила й повторювала: "Когда такие люди… Когда такие люди… Когда такие люди… Есть!". І ось (великий винахід Інтернет) на третій день пошуків мені написала родичка моєї пані й поділилася номером телефону. Я негайно зателефонувала. Мені відповів молодий голос. Маленька Пані виявилася корінною москвичкою, вірменкою.

- Нет, ну что вы, что вы, ну какой из меня герой. Тут, понимаете, какое дело… Я просто не могла не пойти. Почувствовала, что не могу сидеть дома сейчас. И пошла.

- Телевизор? Ой, что вы, деточка, за мои годы я научилась смотреть телевизор. Меня, знаете ли, научил мой покойный муж, прекрасный мудрый человек. Он говорил: "Нонна, если говорят "белое", ты понимай, что это "черное", сразу". И вот я смотрела-смотрела телевизор и поняла, что происходит очень, очень черное. Поэтому собралась и поехала.

- Не надо мне никаких денег! Да вы что, деточка?! Ах, если бы вы знали, с какими прекрасными мудрыми людьми я познакомилась в автозаке! Одна дама, знаете ли, уже рецидивистка. Ее забирали 12 раз! Добрая, щедрая. Два высших образования.

- Когда я увидела эту свою фотографию… Под руку с тем полицейским. Боже мой, как же я огорчилась, как расстроилась: я там так плохо выгляжу. Стройная, говорите? Ладная? Да? Ну спасибо, спасибо.

- Полицейский? Он такой молодой человек, как ему не стыдно, как-то странно завернул мою руку, и зачем же? Я ведь драться с ним не собиралась. Потащил, плечо теперь болит.

- Теперь я буду ходить только на санкционированные митинги в поддержку вашей страны. И моей.

- Я так смущена. Вы подняли весь этот шум. Я этого не заслуживаю. Представляете, ко мне пришли соседи - принесли цветы и конфеты. Спрашиваю: "За что?". А они улыбаются.

- Поймите, деточка, в правительстве должен работать благородный образованный человек. Человек из хорошей семьи с многолетними традициями. Чтобы у него дома на стенах висели портреты его великих предков. Чтобы его деды взыскательно смотрели на него с этих портретов и внимательно следили за его решениями и действиями.

Коли я помістила у Фейсбуку оголошення, що знайшлася моя Маленька Пані, всі мої друзі - росіяни, українці, американці, ізраїльтяни, канадці й такі самі дорогоцінні люди з інших країн, міст і сіл стали пропонувати свою допомогу. Але я відповіла, що на мітингу на підтримку нашої країни було заарештовано дуже багато народу. Їм усім потрібна допомога. Отже, шукаймо і допомагаймо - роботи непочатий край.

І ось іще яка думка не дає мені спокою. Якщо жінка похилого віку, яка не користується Інтернетом, подивившись забиті пропагандою російські телеканали, своєю чутливою ангельською душею зрозуміла все, що відбувається в чужій їй державі, зрозуміла все - від листопадового Майдану до сьогоднішнього протистояння, то чому цього не можуть зрозуміти мої знайомі, в яких історія світу робить свій виток прямо під їхніми вікнами? Несамовиті й захоплені прибічники колишнього ладу, брехуни й провокатори, які геть не дбають про свою честь і гідність, шанувальники солодкобрехливих кисельових і жорстокого, мстивого, холодного й бездушного маленького біса, чому вони нічого не хочуть зрозуміти? І чому на своїх сторінках у соціальних мережах, у своїх виступах і просто розмовах на ринку вони з чорного-пречорного намагаються виліпити біле-пребіле?!.