«ЕСЛИ ТЫ САМ СЕБЕ НЕ ТЮРЬМА» - Социум - zn.ua

«ЕСЛИ ТЫ САМ СЕБЕ НЕ ТЮРЬМА»

28 марта, 2002, 00:00 Распечатать

Мы начинаем публикацию фрагментов писем известного диссидента, правозащитника, поэта Ивана Сокульского своим родным и близким...

Студент-филолог Иван Сокульский
Иван Сокульский (стоит в центре) среди филологов Днепропетровского университета
Студент-филолог Иван Сокульский

Мы начинаем публикацию фрагментов писем известного диссидента, правозащитника, поэта Ивана Сокульского своим родным и близким. Переписка продолжалась более тринадцати лет — столько времени поэт провел в советских лагерях и тюрьмах, отстаивая право быть сыном «рідної неньки-України».

«Першою (елементарною) умовою мого існування як особистості є право бути українцем з усіма наслідками, які з цього випливають. Усе моє свідоме життя свідчить, що права на Україну я не мав і не маю. На своєму власному досвіді переконався: українцеві немає іншого місця, крім в’язниці або «психушки»... (Из статьи Ивана Сокульского «За право бути українцем», распространялась в «самиздате». Впервые опубликована в книге «Визвольний шлях». Лондон. 1980.)

Иван Сокульский был одним из первых шестидесятников, ставших на защиту украинской духовности и культуры. В 1966 году его исключили из Днепропетровского университета (четвертый курс филологического факультета) «за недостойное поведение» (на языке КГБ — «национализм»).

Постоянно находясь под «колпаком» КГБ, днепропетровский диссидент часто менял работу: был токарем, слесарем, литработником, воспитателем общежития, сторожем, матросом речного пароходства...

14 июня 1969 года его арестовали как одного из авторов «Письма творческой молодежи Днепропетровщины» в защиту романа Олеся Гончара «Собор». Инкриминированы преступления: выступал против русификации Украины, распространял «самиздат», писал «антисоветские стихи». 27 января 1970 года осужден на четыре года и шесть месяцев. Срок отбывал в лагерях Мордовии и во Владимирской тюрьме.

Второй раз арестован 11 апреля 1980 года за активную правозащитную деятельность, участие в Украинской Хельсинкской группе, за новые стихи и статьи «антисоветского содержания». Приговор 13 января 1981 года: десять лет «спеца» (тюрьмы) и пять лет ссылки — максимальный срок как особо опасному государственному преступнику.

3 апреля 1985 года арестован в третий раз уже внутри Чистопольской тюрьмы и осужден на три года лишения свободы с присоединением нового срока к еще неотбытому (5 лет 9 дней) — начала отрабатываться схема пожизненного заключения...

После суда направлен в лагерь особо строгого режима ВС-389/36-1 (с.Кучино Пермской области, Мордовия). Возникла реальная угроза жизни поэта (именно в этом лагере оборвалась жизнь многих политзаключенных, в том числе Валерия Марченко и Василя Стуса).

Лагерная зона была оборудована по последнему слову советской карательной науки, и условия содержания в ней политзаключенных были гораздо хуже, чем у рецидивистов и уголовников. Если в годы самодержавия большевистские вожди по нескольку раз бежали с каторги, то здесь о побегах не могло быть и речи — коммунистический режим учел ошибки царизма, создав спецлагеря, из которых политические не убегали...

Вырваться на свободу удавалось лишь сильным духом. Оставаясь в тюрьме с ее террором и страданиями, Иван Сокульский писал родным:

«Жорстоке воно — життя? Що ж маємо робити, коли немає іншого — на вибір? Залишається одне — приймати його таким, яке воно є. Тим паче, що за будь-яких умов є можливість бути собою, бути зі всіма і зі всім світом. І навіть більше».

В другом письме поэт конкретизирует мысль, обобщая ее до философского звучания:

«Тюрма — лише одна умовність, коли ти сам для себе не тюрма».

В течение бессмысленно долгих тринадцати лет у Ивана Сокульского была чуть ли не единственная возможность общаться с миром через письма к родным. Правда, и это общение не было свободным, а строго «порционным», контролируемым лагерной цензурой и КГБ.

Порядок был таков: одно письмо в месяц. Тех, кто содержался в камерах-одиночках или в штрафном изоляторе, лишали и этой возможности. Каждое письмо проходило «спецпроверку»: если написано по-украински — отсылали в Киев на перевод, затем письмо возвращалось в лагерь, и цензор решал, что вычеркнуть, что оставить, а что — конфисковать... Такая процедура переписки иногда растягивалась на месяцы.

Все письма, написанные Иваном Сокульским в Днепропетровском следственном изоляторе (апрель 1980-го — январь 1981 года), были конфискованы и представлены на суде в качестве «вещественных доказательств». (По требованию жены поэта эти письма возвращены родным Службой безопасности Украины лишь в марте 2000 года. — Авт.)

9 ноября 1981 года инспектор проверки писем старший лейтенант Чашин и начальник оперативного отдела лагеря старший лейтенант Зазнобин составили акт о конфискации всех записей Ивана Сокульского до перевода в тюрьму: 62 ученические тетради, 567 листов разного формата, блокнот, две тетради выписок из следственного дела, черновики кассационных жалоб в Верховный суд Украины, литературные исследования художественных приемов в поэзии Т.Шевченко — 200 страниц, две тетради собственной лирики и стихов для детей...

Письменное обращение Ивана Сокульского к депутату Верховного Совета СССР Олесю Гончару, председателю Союза писателей Украины Павлу Загребельному с просьбой «захистити честь української літератури — допомогти зберегти наукову працю про поезію Т.Шевченка та власну лірику» — остались без ответа... Судьба литературного наследия поэта неизвестна до сих пор. Страшно — если уничтожена...

Не осталось ни одного письма и с первой «отсидки» И.Сокульского: накануне повальных обысков и повторного ареста поэта, все письма сожгли, не желая подвергать опасности друзей. Лишь добрый гений жены поэта Арыси Сокульской сохранил всю последующую переписку.

Читая письма «до рідної матусі», «маленької доньки Марієчки» та «дружини — найяснішої пані в світі», поэт констатирует: «Важко бути сином, якого немає поруч», «важко бути татусем і люблячим чоловіком — через скло...». В письмах он часто обращается к своим берегиням «Мої золоті, мої вишивані», подчеркивая «тепер моя свобода — це ви».

Комментировать эти письма не имеет смысла — они предельно ясны и являются интереснейшим историческим документом эпохи, которая, слава Богу, осталась в прошлом, и которая, будем надеяться, никогда не повторится.

* * *

Следственный изолятор, г.Днепропетровск

11.04.1980 г.

Добридень, мої рідні!

Марієчко, Орисе, мамо з бабусею!

Дорогі мої спільники по творчості!

Шановні побратими по святому ідеалу свободи!

Маю в Бога надію, що все-таки почуєте мене через стінки та грати, через відстані держав та ідеологій. Це вже вдруге мене репресовано тільки за те, що я смію думати і в міру своїх здібностей прагну реалізувати в собі те найсуттєвіше, що закладено в нас Творцем — нашу людську духовність. Як і 1969 року, мене знову звинувачують. А за докази моєї «злочинної діяльності» служать випадкові окрайці моїх думок та напівдумок, поетичних образів тощо. Недбало записані на найменших клаптиках паперу — вони зводяться докупи скрупульозно, перевіряються на предмет виявлення в них «ворожої діяльності».

Що ж залишається тут від декларованої нашою конституцією свободи слова й друку! Коли будь-яка думка чи натяк, що не вкладаються в рецепти підручника з марксизму-ленінізму, трактуються як антирадянщина і переслідуються як «особливо небезпечний державний злочин».

Я не політик і не обстоюю ніякої конкретної політичної програми. Будь-яку (навіть найпрекраснішу!) політичну програму не вважаю спроможною суттєво удосконалити суспільство без нашої моральної відповідальності і громадського сумління. Як на мою думку, моральне вдосконалення окремої особистості куди значиміше для суспільства, ніж хлопавки тріскучих фраз та гасел, що нікого ні до чого не зобов’язують.

...Своє покликання бачу в поетичній творчості, що нею займаюсь ще з юних літ. І, звісно, будучи українським інтелігентом, я не можу бути байдужим до теперішнього як ніколи трагічного стану мого народу, коли дні існування його як окремого й самодостатнього народу, можна сказати, що злічено. І, мабуть, елементарно, що, будучи українським інтелігентом, я не можу разом з тим не бути й українцем — зі всіма випливаючими звідси наслідками!

Український правозахисний рух, учасником якого недавно став, — поза будь-якою політичною програмою. Домагання дотримуватися законів про права людини, записаних у Р.К. (Радянській Конституції) — основа його діяльності.

23.05.1980 р.

Моліться за мене, як і я молюсь тут за вас. Милостивий Бог, будемо сподіватися на краще.

Почуваюсь я тут непогано. Не беру ніякої участі в своїй кримінальній справі — не підписав жодного паперу. Не даю показів за поодинокими винятками. Мені тут простіше, ніж вам, я маю право не давати ніяких показів, а вас можуть шантажувати відповідальністю за відмову. Слідчі, бачте, ображаються, що ви з ними, мовляв, не дуже чемні. Написав за цей час дві статті, задумані раніше: «Кому належить слава?», «Коли ж ми будемо братами?», а також «Звернення до інтелігенції Заходу» і «Останнє слово на суді». Все це в мене відібрали, загребли взагалі все, що написане, навіть Марієчкин малюнок — і не дають ніяких ознак вже тижнів два.

Иван Сокульский (стоит в центре) среди филологов Днепропетровского университета

...Слідством себе не обтяжую: не даю ніяких показів та й годі. Причина: вважаю свою кримінальну справу №70 глумом над елементарними правами людини, яких за конституцією ніби дотримується і наше законодавство.

...В людині глибоко заховане прагнення поклоніння і культу, і в цьому, можливо, й заховане духовне здоров’я народу. Але останнє при умові, що той об’єкт поклоніння є справді святинею, достойною поклоніння і культу, що він справді є Найвищим Володарем, а не жалюгідним і нікчемним ідолом. Замкнена на атеїзм людина все ж продовжує шукати об’єкт поклоніння і знаходить його там, куди скерує її ідеологічна індустрія. Ми не хотіли б образити тих, хто на повному серйозі говорить про Леніна, як «вічно живого, безсмертного...», але не можемо поклонятися йому, залишаючись християнами. Бо хоч який би був великий Ленін як чоловік, все ж він всього-на-всього чоловік, смертний і тлінний... І навіть бальзамування його для нас нічого не міняє. Бальзамували єгипетських фараонів, бальзамували Тамерлана, та від того не стали вони безсмертними. Віддаймо славу тому, кому вона належить насправді, — Богу.

...Нам закидають (українському національно-визвольному духові), що ми нібито проти братерства. Як же воно насправді? Хто насправді тим тільки й займається, що руйнує прекрасну ідею братерства? Великоросійська колоніальна політика, великодержавний шовінізм!

...І навіть тепер, коли «в ім’я братерства» було вчинено стільки злочинів (сталінський геноцид по відношенню до України) — все ж ми готові простягнути руку дружби будь-якому народу, в тому числі і російському. Тільки щоб то була дружба, а не пустопорожнє слововживання, безсоромна спекуляція високими словами. Виходить, що братерство — то якась однобока фальш. Ми вам зобов’язані бути братами, а ви до нас можете ставитись так, як вам вигідно...

Завдяки тому, що вся влада, по суті, належить партії, а не Радам, то рівноправність Рад нічого не варта, скоріше, вона служить прикриттям факту нерівноправності... Крім того, на млин великодержавництва працює й обивательська (?) лінь. Навіщо вчити мову? Лишні витрати нервових клітин. Навіщо взагалі Україна, краще, щоб була одна держава і один народ, одна мова... Причому ж тут братерство? Коли ж ми справді будемо братами, а не лише в крикливих лозунгах та гаслах?

9.06.1980 р.

Почуваю себе я тут непогано: все знане, все відоме. Все більше і більше звикаю до нового свого становища.

Бережи, Орисе, нашу дівчинку (оце дістав її малюнка — в захопленні! Скажи, що тато дуже хвалить її за такі дарунки). Бережи себе. Бережіть Ви себе, мамо, не побивайтеся дуже за мною. Моліться за мене, як і я тут молюся за всіх вас.

03.03.1981 р.

Дорога моя мамо! Як було б добре, коли б можна було якимсь чином не «ділити своєї тюрми» (Шевченко) зі своїми рідними!». Знаю і без ваших слів, що в такій же мірі, як я, «сидите» і ви. Не знаю тільки, легше вам, коли це — вдруге, чи навпаки — важче.

І знову приходить нам на розраду стародавнє, як світ, «нема лиха без добра». Що зробимо, коли вже так влаштовані ми, що не цінимо того, що доступне нам, — і лише на відстані складаємо йому справжню ціну. Не цінуємо самої можливості зустрічатися, з ким хочеш. А тут, як ніколи, відчуваю, яке то благо — тільки бути з вами, яке то благо — не тюрма.

Завдав я Вам, мамо, горя — знаю добре, що так. Та що вдіємо? Так воно вже, мабуть, судилось нам. Знаю і те, що не можу нічого закинути собі: привело мене сюди таки моє синівство до вас, що не пусті для мене ці слова: мати і син. Те, що «продовжував писати», — не причина. Якщо перший раз я «сам прийшов і сів», то тепер інша ситуація, тепер я не просився на Чичерінську. І нема в мене ніякого криміналу.

Ви б на моєму місці поступили б так само, коли б не було іншого виходу. У вас же (і в батька) вдався я! (У кого ж іще?) Вас, наприклад, хлібом не годуй, але дай вам посіяти. Чи посадити щось в землю, і плекати, і доглядати його — щоб росло. Те ж саме для мене — своє.

3.05.81 р.

Дорога моя Орисе! Єдина!

О! Як це багато значить, коли два серця стучать на одній ноті. В цім резонансі ми сягаємо чогось такого, що й слова йому немає: істини спілкування? Істини живої любові? Музики справжньої радості, реалізованості щастя?.. Адже це твоя думка, що не треба нам ноші тих днів, що будуть (протягом 9 літ!), досить нам буде дня, що перед нами.

...Як я тепер бачу майже все покарання — в моїй розлуці з вами. Це справді найдошкульніше обмеження. Отож, як я розумію, покарали більше вас з Марієчкою, маму, аніж мене. Ви ж у мене всі — жінки, а жінкам розлука, що не кажи, набагато болючіша.

Тепер моя свобода — це ви, це бути з вами, золоті мої! І саме на це, мабуть, зважали, присуджуючи мені саме т/з (рос. «тюремное заключение»), щоб і раз на рік не мав можливість побути з вами, а Марієчка «посидіти в тата на колінах». Та згідно з вироком, в них на те ніби поважні причини — «рецидивіст»! Як просто, виявляється, стати ним. (Я, бачиш, не навчився ще й писати нове своє звання.) Мало того, що «особливо небезпечний державний злочинець», ще й «рецидивіст», і свідок цього — моє обличчя? Так, золоті мої, хто бачить моє обличчя, ніколи не скаже, що я — злочинець. Так що ви не беріть собі того близько до серця, що хтось мене, мовляв, вважає за злочинця і називає так. Ні, це наді мною не тяжить, бо цього за мною — немає.

...Коли я тут, не виходячи з цього кам’яного мішка, в розлуці з вами! — можу бути радісний, а то й щасливий, то хіба це не доказ, що не тяжить наді мною ніякий негідний вчинок.

Не журіться! Хай журиться той, в кого неправда за плечима. І знов хочеться процитувати мені Сковороду, що «добрій людині завжди добре» (в нього так, здається, «свято» чи «веселіє душі»).

Постійно читаю і досліджую Шевченка. Є в мене тут гарний академічний том Шевченка, ювілейне десятитомне видання. Шкода, що в нас такого нема. Бо ми зухвало думаємо собі, що, прочитавши отой популярний томик під назвою «Кобзар», вже й знаємо Шевченка! Гадаю, що кожен інтелігент повинен ознайомитися саме з повним зібранням творів Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Франка, Міцкевича... щоб на власні очі бачити, які це великі письменники.

Кажеш, тебе аж вразило, що Марієчка не хоче й слухати про Дніпропетровськ. І не дивно, сміюсь про себе, — такою назвою можна хіба що тільки дітей лякати. Попробуй його вимовити — таке воно довге та неоковирне за звучанням. Інша річ, якби сказати, приміром, Дніпро чи Київ, де я все перебуваю (за її уявленням, чи може, вже знає, що не в Києві. Ні, хай краще вона не знає такого слова «тюрма», це слово не для маленьких дітей!). Пам’ятаю, коли вчився грамоти, то все хотілось написати «Дніпро-петровськ». Тепер я можу пояснити, чому: в одному слові два «р» — це забагато. «Кіровоград» звучить краще, бо одне із «р» — на початку. Не до тебе ж вона не хоче їхати, а до того поганого Дніпропетровська, що розлучив її з татком! Так би я сказав у її віці!

22.05.1981 р.

Розпочав писати листа в Дніпропетровську, а закінчую вже тут, на місцевому пункті (Чистополь). Таке собі чимале місто, мабуть, як наш Новомосковськ. Яскраве враження зосталось від ріки Ками, через яку переправлялись на поромі. Ширина, що й протилежного берега не видно. Волга ж не справила на мене ніякого враження. Просто вода. Якісь непривітні береги, хмарно, холодно. Тут весна тільки-тільки розпочинається (як у нас на початку квітня), при такій же погоді Кама видалась мені куди веселішою, куди величнішою, ніж Волга. Принаймні на Камі, яку бачив лише у малесеньку щілинку, мені хотілося написати щось про враження від широкої-широкої рівнинної ріки.

І ось доля кидає мене в Татарську АРСР. Не знаю, хто це і в який спосіб зумів нав’язати мені думку, що татари, порівняно, скажімо, з росіянами чи українцями — це малокультурний і темний, ледь не напівдикий народ — азіятчина та й годі!

Приїхавши в Казань і почувши татарську мову, на власні очі побачивши місцевих татар, а надто почувши їхні пісні (по радіо), перейнявся симпатією до цього народу. Виявляється, мова татарська досить милозвучна... А в піснях чується безмежний простір степів і чаруюча екзотика сходу.

Люди тут здебільшого м’якого характеру, морально зібрані і підтягнуті. Жартуємо, чи не в Європу ми потрапили?

Побутові умови тут набагато ліпші, ніж у нас. Всюди чисто, акуратно. Не перестаємо дивуватись. Думаю засісти за вивчення татарської мови, щоб згодом зайнятись перекладами з татарської...

Як ви там почуваєтесь, золоті мої? Думаю, що вам повідомили, що я — поїхав, а також — адресу. Отже ваш лист, може, вже в дорозі (а йти йому доведеться довго, бо звідси він повернеться до Києва, там його перекладуть, і вже коли повернеться в Чистополь, тут його процензурують і віддадуть мені). Звісно, що така церемонія з листуванням мене дуже засмутила. ...Пишу про це прокуророві УРСР. Адже я не просився, щоб мене вивезли з України, а коли вже вивезли, то думаю, що повинні зробити так, щоб я мав право користуватись українською нарівні з російською (в листуванні).

...Ще не адаптувались ми на цій паралелі. Я, наприклад, все ніяк не звикну до цього нового чуття: що тепер я далеко-далеко (географічно!) від вас, від Дніпра... Нову географію, виявляється, треба обживати, як і новий дім. Хоч і мінімум тут тої географії — все одно!

Побачень нам «положено» два на рік — від двох до чотирьох годин. Звичайно, розраховувати нам треба, що будемо тут сидіти ще чотири роки, хоч і такий варіант, що в «зону» можуть відправити по відбуттю половини тюремного терміну — коли не буде порушень (це для тих, кого ув’язнено за судовим вироком).

11.VI.1981 р.

Питаєте, чи можу я хоч краєчком ока бачити ранок? На жаль, крізь моє «антивікно» майже нічого не видно — жалюзі. Тож, коли закриваєш очі і зосередишся на новому дні, що за вікном, на його звуках — то «побачиш» значно більше, тоді ніби й справді «прозираєш вікно». Зате на прогулянці, хай і віддалеку, я бачу вершину якогось невідомого мені дерева (схоже на нашого осокора, принаймні, так само шелестить в нього листя). Ви, мабуть, забули, що окрім камери з дахом, є в мене ще й конура без даху — прогулянка, ціла година.

Слухаю татарські мелодії, тягучу й печальну музику Азії (пустель та безмежного простору), та все поглядаю на Каму, чи не виринає ваш берег?

29.06.81.

Потроху вписуюсь у нові умови свого існування, в нову свою географію, в етнос, що довкола мене, освоюю новий для мене Татарстан... Знаю лише, що це народ великої і трагічної історичної долі. Покликаний своєю долею, він пройшов всю Азію, зупинився аж перед Центральною Європою (?). Географія народів — це велична симфонія їхніх доль, записана на землі...

3.VII.81.

Аж не віриться, що воно й справді було — наше побачення. Майже нічого не сказав з того, що хотів би сказати... і вечором, вже після «отбою», ще довго продовжувалась наша розмова.

...Не так уявляв я, моя люба, наше побачення. По-перше, сподівався на години три. А потім: щось ніби пригнітило нас на тому побаченні, не давало можливості бути в повній своїй формі. Чи не те, що не можна було розмовляти українською? Адже це мова нашого кохання, нашої сім’ї, наших Дніпра—Карпат, нашої Марієчки...

...Пам’ятаєш, я навіть спитав, чи не можна нам поцілуватись? Хто може відповісти, чому — не можна? Так ми, люди, придумали для себе самих...

Трохи змінилась моя географія: маю краще «вікно», а навпроти, хоч і віддалеки, видно дерево, яке, либонь, що бачила й ти. Воно вже там, на свободі, недалеко від наших воріт...

Якось вдалось виловити мені з трансляції фрагмент музики Вівальді, а через якийсь час знову звучав у моїй домівці Вівальді, ще й Баха невеличка скалочка.

...Для мене така музика — свято. Таке, що й не вмістиш, що й забагато — на одного.

Яка то розкіш! Яка то Україна — Вівальді! Для мене він — українськіший всіх українських композиторів разом узятих (хіба що за винятком Веделя та Березовського).

31.08.1981 р.

...Яка це серйозна річ — наше життя. Яка це справді відповідальність, котрої ми не завжди усвідомлюємо, і прагнемо, здебільшого, як би найлегше і найзручніше прожити — щоб життя наше було такою собі суцільною приємністю й радістю, прогулянкою серед неділі. Я сам у великій мірі грішний цим, і до цього часу не розпрощався із своїм юнацьким гедонізмом. Взяти хоча б оці списані вище сонети — чи не занадто вони вже «красиві» та розспівані, власне, приємні. Адже приємність і красивість — це не критерій.

9.09.1981 р.

Решил написать вам по-русски, может, и в самом деле так будет удобней? Посмотрим, насколько быстрее письмо дойдет!

...Мне здесь труднее писать не по-украински, ведь я здесь не слышу нигде украинского языка. А это — выразиться на родном языке — оказывается, такая же необходимость, как и ежедневная пайка хлеба. Вы же там везде слышите украинскую речь (радио, знакомые — сама земля там говорит по-украински) и ничего не потеряете, если напишите мне сообщение (в несколько слов) на русском. Маленькие письма — это тоже письма!

P.S. Мама, как у Вас с пенсией? Еще работаете? Какая бы теперь была у вас пенсия, если бы перестали работать?

1.10.1981 р.

Який славний сьогодні день — зранку! На якусь мить вдалось побачити його таким, яким він є насправді і не можу заспокоїтись побаченим, чи, точніше, відчутим. Не можу нічого робити тепер: ні читати, ні щось думати. Все б дивився у невеличку шпаринку, крізь яку мені видно моє дерево. Облите сонцем і золотом — на синьому-синьому тлі... Буквально за кілька днів стало воно таким золотим. Це вже, мабуть, бабине літо почалося. Бо якась зовсім нова барва добавилася до осені.

...Весна і осінь — які полярні вони, ці дві сторони одного й того ж світу! Як перша — чекання, порив, бажання, рух, шум і дзвін, то інша полярність, осінь — це сповнення всіх бажань, зупиненість, медитація, самодостатність і просвітленість, пам’ять і спогад, тиша і пристанище... і, мабуть, не можна ставити питання і що краще, весна, чи осінь бо ж в межах року вони — одне ціле і, либонь, неможливі одна без іншої (як два протилежні крила світу, його краси, повноти і справжності).

В цей день треба бути в полі, серед тиші і безконечності — наодинці з осінню.

19.10.1981 р.

Я решил, что можно писать мне поочередно, одно на русском языке, чтобы быстрее получили, следующее — на украинском. Вам тоже советую писать и на русском (маленькие, на открыточках — меня все интересует, что напишите) и на украинском (большие, более интимные, лирические). При такой переписке хоть все событийное будем знать. Думаю, что лучше и вам писать реже, но обязательно заказными отправлениями. Мне ответил начальник управления связи (Днепропетровск), что за пропажу не заказных писем почта ответственности не несет.

Может хоть такая форма переписки будет эффективнее. А то что выходит: полгода я пишу вам, а вы ничего еще не получили. Вы тоже, знаю, пишете мне регулярно (не реже двух раз в неделю), а последнее письмо от вас получил еще в июне...

Относительно писем обещают наладить, выхлопотав штатную единицу переводчика. Жалуюсь об этом в соответствующие инстанции, в том числе и депутату Верховного Совета О.Гончару и даже председателю Комитета женщин В.Терешковой.

Молитесь обо мне, как и я здесь молюсь о Вас. Бог поможет нам перенести эту разлуку.

2.12.1981 р.

У мене тут ніби гаразд. Принаймні, набагато ліпше, ніж у дніпропетровському ізоляторі.

...Як тут не добре, але сидіти всі 15 я, звичайно, не збираюсь. Оскаржую свій вирок як явно несправедливий — нема за що давати максимальний термін...

Чистополь (Татарстан)

7.01.1982 р.

...Вся історія роду людського вчить нас тому, що лише на гребені пригод ми, люди, буваємо здатні на щось суттєве. Жорстоке воно, життя? Що ж маємо робити, коли немає іншого — на вибір? Залишається одне — приймати його таким, яке воно є. Тим паче, що за будь-яких умов є можливість бути собою, бути зі всіма і зі всім світом. І навіть більше.

...Хворіти я, слава Богу, не хворію, то було лише раз і короткий час. Обливатись холодною-холодною водою не перестав, бо без того — гірше для моїх бронхів... Згодом, думаю, почну обливатися не лише до пояса, а з голови до ніг. Якщо поступово — організм цілком адаптується. До того ж, переконався, що найхолодніша вода не охолоджує, а навпаки — зігріває. Вода — це здоров’я для тіла, а відтак і душі — недаремно ж навіть найменших діток хрестять водою.

21.02.1982 р.

...Решил все-таки написать письмо к вам по-русски, потому что то, которое, как пишите, все выглядаете (за январь, №11), — слишком долго задерживается на переводе...

...Многострадальные наши матери и жены, чем можем мы отблагодарить вас за ту боль любви, которую вы все несли, несете и будете еще нести ради того, чтобы жизнь продолжалась.

...Думаю, что надо сказать Мариечке, что я уже не «в Киеве», как она всем говорит. «В Киеве» я был только тогда, когда вы были на свидании и немножко позже. Как сказать ребенку, чтобы и не обманывать его (ведь это страшно — обманывать доверчивую чистейшую детскую душу!) и, вместе с тем, не травмировать его психику. Постепенно, год за годом, мы должны приближать ее к тому, чтобы она была способна без особого потрясения воспринять тот факт, что отец сидит в тюрьме. Ведь рано или поздно, она это узнает, ей скажут это другие, скорее всего дети. Ты ведь знаешь, дети могут быть и жестокими друг к другу и сказать: «А твой отец ни в каком не Киеве, а в тюрьме!»).

23.04.82 г.

Приятно было мне узнать, что Мариечка так живо интересуется лошадьми! Чтобы так интересоваться ими, не обязательно становиться... джигитом. Любовь к лошади издревле присуща европейцам, а что касается украинцев, то не знаю, есть ли еще в мире народ, который так бы опоэтизировал лошадь.

...Археологические раскопки последних десятилетий на Украине удревнили историю одомашнивания коня на 1,5—2 тыс. лет. Сейчас мы знаем, что именно в причерноморских степях в 4 тыс. до н.э. лошади были в подчинении человека, чтобы на все последующее время стать его незаменимым другом и помощником...

...Очень жаль, что в настоящее время большинство людей относятся так пренебрежительно к своему старому и верному другу. Тем более что лошадь куда красивее любой машины, главное ее преимущество, что она — живое существо, способное чувствовать и страдать.

...Когда возвращусь отсюда (а это, надеемся, когда-нибудь да будет), куплю для Мариечки (и в какой-то степени для нас) красивого, какой ей больше всего нравится, коня. Тогда ей будет, согласно планам нашим, четырнадцать лет — сможет самостоятельно ездить на лошади.

31.05.1982 р.

Хочете йти шукати свого татуся (Марієчка). Як нагадало це мені моє дитинство, моє бажання йти шукати свого тата, шукати ту війну, на якій тато. Набагато менший я був за Марієчку, коли говорив бабусі: «Ходив, ходив, а війни ніде не бачив» (1944-й?).

Але я — не «на війні», знаєте точну мою адресу і на побачення можете приїхати аж двічі на рік. Отож ситуація набагато оптимістичніша...

Липень 1982 р.

День сьогодні якийсь незвичайний — такого ще в цьому році не було. Не пам’ятаю такого і в минулому. Вночі пройшов невеликий дощ, і зранку сонце просвічується по-особливому ніжно й цнотливо — крізь прозірчатий серпанок танучих хмарин. Повітря м’яке і запахуче. На прогулянці відчув, що пахне воно травами і вмитим простором, і ще якимось невловимим — гіркуватого присмаку — запахом. Мабуть, це квітне десь там, понад весняною Камою, черемшина.

..А ще нагадує мені цей день сьогоднішній Клечальні неділі, які мав на Україні, над Дніпром — степами. Скільки пам’ятаю, були вони із запахом дощу. Клечальний дощ! — що є розкішніше в літі?!

8.06.82.

Пользуюсь быстрым письмом, в первую очередь для того, чтобы сообщить вам печальную для вас всех весть (а более всего для Мариечки): очередного свидания я заблаговременно лишен (есть хотя бы еще возможность сообщить вам об этом — чтобы не пришлось ехать около двух тысяч километров, туда и обратно попусту — чтобы только увидеть ворота моей обители).

...Будем теперь надеяться на свидание в январе — среди зимы. К тому же удобней будет ехать ко мне зимой, нежели среди лета: легче будет с билетами. Это одно, а второе (что тоже немаловажно) — более полно используете лето именно для отдыха, в котором ты, Орыся, особенно нуждаешься.

Червень—липень 1982 р.

Світ — молитва. Ходить місяць вповні.

Поруч свято — відстані нема.

І тюрма — лише одна умовність,

Коли сам не є собі тюрма!

8.8.1982 р.

Благодарю Бога, что вы у меня есть. Дивное настроение привезли вы мне: совершенно не чувствовалось тюрьмы, был только мир вас, вашей красоты, ваших улыбок, вашей общей (точнее нашей общей) гармонии в нем! Вы должно быть заметили, как легко и радостно я себя чувствовал. Тюрьма моя совершенно исчезла, ушла от меня куда-то далеко — в невидимость. Было ощущение бесконечного полета — легкости и радости... Еще раз убедился, что тюрьма — одна лишь условность, если ты сам не будешь себе тюрьмой.

10.10.1982 р.

...Все, що ми тільки можемо згадати, все, що тільки можемо уявити, відчути через час і простір — воно є в досвіді нашої душі. В протилежному — ми не змогли б доступитись до нього ні нашими чуттями, ні інтелектом, воно б для нас не існувало взагалі. І коли я в якомусь із віршів писав, що «...мов свято пам’ятай день, якого не було», то це — не вся правда! Той день таки був і таки є, коли я про нього думаю, коли можу його уявити — лише не на цьому (в 42 роки) відтинку життя. Хіба ж не так?

...Знайти себе! По великому рахунку, ми й не шукаємо (не прагнемо) нічого в світі, окрім знайти в ньому себе, ми й не можемо шукати й прагнути нічого більше понад те, що вже є в нашій найінтимнішій глибині, в глибині нашої свідомості, в глибині нашої пам’яті — як образ.

7.12.1982 р.

Оскільки ми мужчини, мусимо завжди бути попереду — на передовій. Отож, подібне «жаління» нас було б зневагою. На свій карб думки мої досить радикальні: найбільша ганьба — народитись мужчиною і не стати (не бути!) ним!

(Окончание следует)

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №15, 21 апреля-27 апреля Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно