ЕСКАДРОНГЕЙТ

Задовго до початку передвиборної кампанії в Білорусі в Мінську та Москві казали, що якщо Лукашенко не відмовиться від виборів на користь якого-небудь чергового референдуму за центральноазіатським рецептом, йому доведеться вислухати про себе чимало неприємної інформації. Люди, котрі кидають виклик політику з диктаторськими замашками, — політичні камікадзе. Це опоненти Леоніда Кучми чи Володимира Путіна могли вираховувати, як складеться їхнє політичне майбутнє після виборів і водночас із жорсткою критикою влади безсоромно — хай і не відкрито — фліртувати з президентськими адміністраціями своїх країн. У білоруському випадку все набагато складніше. Претендент на президентську посаду, якщо він хоче існувати після виборів, має довести свою вагу, свої можливості, має зробити так, щоб імовірний переможець президентського марафону його боявся.

Мабуть, цієї можливості не було в доньки колишнього першого секретаря ЦК Компартії Білорусі Петра Машерова Наталії Машерової. Хоча її сприймали як найсерйознішого опонента Лукашенкові під час цієї передвиборної кампанії, вона відмовилася від боротьби буквально через кілька днів після заяви про готовність брати участь у виборах. Спочатку відмова депутата білоруського парламенту сприймалася як рішення не проводити кампанію, не заохочувану Москвою, — відомо, що Наталія Машерова дуже розраховувала на російську допомогу й підтримку. Проте нині починає здаватися, що Машерова просто одержала інформацію про те, якою буде ця кампанія і чим загрожує їй боротьба з ревнивим диктатором.

Машерова знімала свою кандидатуру на тлі скандалу, що розгорявся навколо свідчень колишніх слідчих Дмитра Петрушкевича й Олега Случека. Перебуваючи нині у Вашингтоні (ті, хто уважно стежив за розвитком «гонгадзегейту» відзначать цю подробицю: у нас усе закінчувалося Америкою, у Білорусі з неї розпочалося), колишні співробітники білоруських правоохоронних органів роблять заяву, відповідно до якої за особистим розпорядженням Лукашенка та його найближчих соратників у Білорусі створили «ескадрон смерті», спеціальний підрозділ, основним завданням якого було знищення неугодних режиму політичних діячів і журналістів, серед них колишній голова Центрвиборчкому Віктор Гончар, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко й оператор ГРТ Дмитро Завадський. (Ситуація з Завадським узагалі дуже дивна, він не був ні «журналістом, що пише», ні «журналістом, що говорить». Керівника білоруського бюро ГРТ Павла Шеремета адміністрації президента Білорусі після ідіотського судового процесу над ним і Завадським за «нелегальний перехід» білорусько-литовського кордону й відповідних консультацій з керівництвом ГРТ вдалося «вичавити» в Москву. Але Завадський свого часу був особистим оператором самого Лукашенка й пішов з цієї «хлібної» посади; ревнивий батька не міг забути юнакові цієї «зради».)

Білоруське керівництво з обуренням відкидає ці звинувачення. Але тут з’являються нові викриття, від людей, від котрих Лукашенко ніяк не міг очікувати одкровень. Відразу в кількох газетах, серед яких білоруська газета «День» і московські «Новые Известия», з’являється інтерв’ю колишнього глави адміністрації президента Білорусі Івана Тітенкова. Тітенков говорить про патріотизм і мужність слідчих прокуратури, котрі виступили з викриттями, про те, що розчарувався в Лукашенкові й у методах його правління. Практично відразу ж після цього інтерв’ю-покаяння одного з засновників і керівників лукашенківського режиму з’являється ще одне інтерв’ю: газета «Народная воля» друкує одкровення колишнього заступника голови КДБ Білорусі Валерія Кеза. До речі, і Тітенков, і Кез, скоріше за все, перебувають в Росії. Є, щоправда, інформація, що Тітенков відразу ж після появи сенсаційних публікацій поїхав на Захід, але, хай там як, весь час після своєї відставки він жив, спираючись саме на свої російські зв’язки, — і в Росії. Про тісний зв’язок білоруських і російських «чекістів» і говорити не варто — я не відкрию Америку, якщо зазначу, що перший-ліпший генерал спецслужб Володимиру Путіну ближчий і рідніший від будь-якого президента...

У кожному разі інтерв’ю Тітенкова й генерала Кеза готують грунт для нових викриттів. І вони з’являються. Білоруські, а слідом за ними й московські газети повідомляють про існування указу президента Білорусі
№ 19 від 12 січня 1998 року, відповідно до якого затверджено «Регламент заходів за участі президента Республіки Білорусь». Це таємний указ, що ніде раніше не публікувався. Однак про те, що він є, уже знали: торік керівник прес-служби президента Білорусі Дмитро Жук розповсюдив четвертий розділ уже згадуваного регламенту, згідно з яким висвітлення діяльності Лукашенка в ЗМІ повинно відбуватися під контролем служби безпеки президента. Це було відомо. Відомо, що регламент затверджено, незрозуміло лише, що в самому указі. А нині твердять, що саме відповідно до цього указу створено горезвісний «ескадрон смерті». Непогано?

17 липня один із суперників Лукашенка — голова Федерації профспілок Білорусі Володимир Гончарик оприлюднив ксерокопію рапорту начальника головного управління кримінальної міліції МВС Білорусі Миколи Лопатика на ім’я міністра внутрішніх справ Володимира Наумова. У цьому документі йдеться про те, що колишній секретар ради безпеки Білорусі та генеральний прокурор країни Віктор Шейман дав вказівку командиру СЗШР Дмитру Павлюченку знищити колишнього міністра внутрішніх справ Захаренка, депутата Гончара й бізнесмена Анатолія Красовського. Згідно з рапортом, пістолет для вбивств передав Павлюченку тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Сіваков. У рапорті також указане місце поховання жертв лукашенківського режиму — спецділянка табірних могил на Північному кладовищі Мінська. До того ж рапорт описує те, що відбулося, як цілком рядову операцію спецслужб...

Таким чином, інформація колишніх слідчих починає підтверджуватися. І, зважаючи на все, це лише початок. Усе, що відбувається, виглядає акцією планомірної дискредитації батьки. Виникає тільки запитання: кому вигідна ця дискредитація?

У даному випадку, зважаючи на все, — усім. Американці, котрі дали притулок слідчим білоруської прокуратури, давно вже сприймають Лукашенка як одіозну постать, котра перетворила свою країну на заповідник авторитаризму в центрі Європи. А росіяни, ясна річ, не хочуть втрачати Білорусь, яка є їхнім чи не єдиним союзником на пострадянському просторі. Але Москва хотіла б передбачуванішого, менш екстравагантного партнера. До того ж для Володимира Путіна не таємниця, що Лукашенко щиро сподівався на місце наступника Бориса Єльцина і був розлючений, зрозумівши, що йому судилася доля васала Кремля. Але Кремль відчайдушно боїться програти Лукашенкові, поставивши на когось із претендентів, кому не вдасться обійти батьку. І історію з Машеровою можна пояснити саме цим. Але в Росії є політичні сили, що не проти полоскотати нерви білоруському диктатору.

Чи програє в результаті викриттів Лукашенко на виборах, сказати важко. Але ці викриття зможуть запустити механізм, який у результаті спричинить повалення батьки вже після президентських виборів.

Дуже цікавою є «лінія захисту» прибічників Лукашенка в Білорусії й Росії — вони, природно, порівнюють нинішні події з недавньою кризою в Україні. Порівнюють необачно. Київські опоненти влади оперували магнітофонними плівками, а не президентськими указами. Нікому й на гадку не могло спасти, що президент Кучма власним розпорядженням створить спеціальний підрозділ для ліквідації політичних опонентів. Найголовніше — навіщо? Україна все-таки давно вже не Радянський Союз, де без письмової директиви першої особи й пістолет не вистрілить. А Білорусь — усе ще Радянський Союз. Потрібно підписувати. Крім того, ніяких викриттів від найближчих соратників українського президента, котрі підтверджували свідчення Миколи Мельниченка, ми не почули. І — найголовніше — Леонід Кучма ніколи не викликав такого стійкого неприйняття у Вашингтоні й такого роздратування в Москві. Саме тому «ескадронгейт», на відміну від «гонгадзегейту», може мати результат.