Дзвонити страшно. Я вже кілька годин навертаю кола по кімнаті й не можу підступитися до телефону. Я тричі випила кави, й тепер серце стукає мені у вухах. Виходила дихати на балкон. Мало не закурила. Молилася. Але так і не наважилася набрати номер. Страшно дзвонити туди — в Луганськ.

Це осінь 2014-го, в Луганську вже кілька місяців хазяйнують орки. І я не знаю, хто візьме слухавку з того боку. Клятий номер на клаптику паперу не підписаний. Довгий і заплутаний людський ланцюг переказав, що за цим номером розкажуть про Юру. Найпевніше, Юра загинув. Там, у Луганську.

У нас із Юрою однакові прізвища. Він — мій брат. Син мого батька від першого шлюбу. Отже, рідна кров.

Отже, з того боку пролилася моя рідна кров. Поки що це не вкладається в голові.

З Юрою ми бачилися лише раз — йому було п'ять, а я щойно народилася. Тож, вважай, не бачилися ніколи. Але в моїх неясних дитячих спогадах Юра був завжди присутній — так, ніби стояв за лаштунками. Пізніше я дізналася, що ми готувалися прийняти Юру в сім'ю. Він мало не переїхав до нас назавжди. Юрина бабця, батькова перша теща, ніби поскаржилася, що дитина геть покинута, — її донька, Юрина мати, вдруге одружилася, народила й займається малечею. Мої батьки на сімейній нараді вирішили забрати восьмирічного Юру до нас, на Донеччину.

Мама була не проти.

Я пам'ятаю, як батьки збиралися по Юру. Купили великий іграшковий самоскид і поїхали до Луганська. Та повернулися самі — останньої миті Юра передумав. Відтоді зв'язок майже обірвався. Звівся до щомісячних грошових переказів. До повноліття брат справно отримував аліменти. У 90-ті, коли батько втратив роботу, аліменти зі своєї вчительської зарплати Юрі надсилала моя мама.

Я виросла, з'явився Інтернет, і я багато разів намагалася знайти дорослого брата в соцмережах. Проте Юри ніде не було.

Я не знала, як він жив усі ці роки. І ось тепер мала шанс дізнатися, як він загинув. Треба було лише набрати номер.

Я була не певна, що хочу подробиць…

— Алло, мені переказали, що ви знаєте про Юру…
— Ти хто? — запитав суворий чоловічий голос.

Я відрекомендувалася.

— А я — Юрин рідний дядько, — відповів голос. — І як мені знати, що ти — та, за кого себе видаєш?

Він поставився до мене з такою підозрою, наче я претендувала на страшну військову таємницю. Він влаштував перевірку:

— Скільки тобі років?
— 32.
— Як звали першу дружину твого батька?
— Тетяна.
— Де батько полюбляв рибалити?
— Він їздив на Оскол. Гороховатка чи щось таке.
— Правильно. Де ти зараз?
— У Києві.
— В Києві?! — здавалося, це одкровення і здивувало, і розлютило його. — А ти за кого? — спитав він залізним голосом.

На цьому діалог міг обірватися. Але я не придумала нічого кращого, ніж сказати правду.

— За Україну.

Він не кинув слухавку — вже добре.

— За Україну. Але зараз це не має значення. Я просто хочу знати про Юру. По-людськи.
— Що ти хочеш знати?
— Як він загинув?
— У нас поганий зв'язок, може зникнути, — пом'якшав голос. — Але, поки є, розкажу. Значить, Юра пішов в ополчення…

Зв'язок таки обірвався. Саме на цих словах.

Серце бахкало не лише у вухах — в усьому тілі. Розбухле до гігантських розмірів, воно запирало дихання, ламало ребра. Тремтячими руками я ще і ще раз набирала номер, виклик зривався.

«Ополчення». Звісно, він сказав це без лапок. Юра загинув в однострої. Я ж бо до останнього сподівалася, що Юра — цивільна жертва. Здавалося б, яка різниця? Юри нема.

Юри нема. А різниця є. Мій. Брат. Воював. На тому боці.

За кілька годин співрозмовник з Луганська знайшов мене в «Однокласниках», і ми продовжили розмову в Інтернеті.

«Як він помер?» — «Підірвався на розтяжці. Знаєш, граната з проволокою?» — «Коли?» — «11-го листопада». — «А коли в Юри день народження?» — «17-го листопада. Йому мало виповнитися 38». (Тиждень. Тиждень до 38-ми. 17-те. 11-те. Я запам'ятаю). «Його поховали?» (Я не знала, як запитати, чи було що ховати. Чи лишилося щось від Юри, коли він підірвався? Тому запитала так.) «Його поховали?» — «Так! З почестями! Як героя!» (Нервові знаки оклику, — візаві явно образився.) З почестями.

Ще трохи запитань, і зрозуміло: ця війна була для Юри єдиним шансом померти з почестями. Єдиним шансом стати героєм, яким він не був за життя. Три «ходки». Перша — ще неповнолітнім: покалічив когось у бійці. Вийшов — поховав матір. Юрина мати померла, коли йому було 19. «Травма шиї» — написав мені співрозмовник. Я спробувала уявити, в який спосіб можна травмувати шию аж до смерті. Але вирішила не уточнювати.

Вдруге Юра відсидів за те, що викрав машину й розбив її. Втретє — за пограбування кіоску. Коли вийшов, почалася війна. Ані сім'ї, ані дітей брат не мав.

Тепер мене не дивувало, що він опинився в «ополченні». Тепер було зрозуміло, чому я марно шукала його в соцмережах. Тепер я знала все. Може, й не все, але більше, ніж хотілося б.

Єдине — досі не уявляла, як Юра виглядав. Я попросила луганського дядька прислати мені фото. Він пообіцяв. Це було важливо: побачити Юрині очі. Чи схожий Юра на тата? Чи схожі ми між собою? Ще трохи солі на цю раптову рану.