Підтримати
Українці — неймовірна нація, бо роблять усе разом. Разом кидаються на боротьбу з ворогом або на порятунок постраждалим районам, разом потім ділять лаври. Аж до бійки. Але потім знову кидаються разом гасити чергову пожежу, рятувати черговий район біди та горя, іноді жертвуючи власними життями заради незнайомих людей. Херсонщину після підриву росіянами греблі Каховського водосховища рятували теж усі разом.
Херсон — це страшно. Обстріли відбуваються постійно, й найгидкіше в цьому те, що нелюди ціляться безпосередньо в евакуаторів, у цивільних, які намагаються врятуватися від повені. Страшно від безсилої люті, від безвиході, в якій опинилися люди на острові, на лівому березі. Мабуть, саме ця безсила лють і бажання допомогти бодай чимось і жене на Херсонщину велетенські пташині зграї звичних до розгрібання чужої біди волонтерів.
На в’їзді до Херсону стояли черги волонтерських колон, а також колони фур від бізнесу, який приєднався до спонтанного руху. Втомлені військові на блокпостах нашвидку перевіряли вміст фур і документи тих, хто в’їжджав. Наш волонтерський фонд теж стояв у тих чергах. Ми мали час, натхнення маємо завжди, то згадували інші райони біди за всі дев’ять із половиною років новітніх визвольних змагань.
...Якось Майдан чекав на фуру зі Львову. Про цю фуру ходили легенди, казали, що вона мчить на порятунок і везе форму, бронежилети, шоломи, наколінники, новенькі сучасні протигази та медичні засоби — все, що було найпотрібнішим на Майдані взимку 2013–2014 років. Фура прийшла, довго переховувалася в київських двориках, аж доки майданівці не супроводили її до нашого волонтерського складу. Ми почали розвантажування.
Легендарна фура привезла гори ящиків із апельсинами, мандаринами, яблуками та бананами, піраміди банок із домашньою консервацією, крупи та макарони мішками, центнери цивільного зимового одягу — від лижних костюмів до шуб. Там навіть було кілька ящиків зі старими солдатськими протигазами періоду Другої світової — і жодного екземпляру форми. Шоломів і бронежилетів теж не було. Так ми поховали мрію про добру фуру, яка приїде і врятує нас, і почали закуповувати броніки та шоломи, де тільки могли. За апельсини, банани тощо Майдан чемно подякував.
...Якось волонтери почули, що Слов’янськ, щойно звільнений від сепарсько-російської навали (влітку 2014 року), перебуває на межі голоду — й на схід помчали каравани волонтерської допомоги. Місцева адміністрація, до якої зверталися по підказки, рекомендувала або віддавати продукти в її розпорядження, або роздавати людям на головній площі міста. Меткі містяни ставали в черги по кілька разів, потім та гуманітарна допомога опинялась у продажу на місцевому ринку.
...Якось у лютому 2017 року Авдіївка потерпала від страшних обстрілів ворога. Військова адміністрація оголосила про евакуацію цивільних. І потягнулися каравани допомоги до Авдіївки. Розподіл привезеного відбувався в наметовому містечку, облаштованому ДСНС. Гуманітарної допомоги було так багато, що квартири та будинки декого з місцевих жителів перетворювалися на бакалійні лавки та крамнички секондхенду. Військова адміністрація благала волонтерів зупинити той горщик, нехай більше не варить. Але каравани з допомогою йшли та йшли.
...«Якось я їхав на фронт і не мав що везти. То закидав свій автобус стосами газетних підшивок», — зізнався мені якось старий волонтер. — «Нащо газети на фронті?» — здивувалась я. — «Ну, нехай хоч буржуйки розпалюють. Мав я відвезти бодай щось!» — здивовано відповів волонтер.
Я згадувала всі ці випадки з волонтерського досвіду й, озираючись на черги волонтерських караванів, розуміла, що в Херсоні відбувається приблизно те саме. Люди мусили привезти на допомогу бодай щось, тому збирали звичний список за будь-якої катастрофи — одяг, ковдри, продукти, памперси.
«У Херсоні потрібні лише вода й човни», — передавали телефоном ті, хто прибув до Херсонщини в перші дні трагедії.
«Та й вода скоро буде, — пояснив нам утомлений ДСНСник. — Розумієте, Херсон є містом свердловин. Звісно, частина з них уже не годиться для пиття. Але більшість працює. Постачання води налагодимо».
Наразі ж вода була потрібна. Нам запропонували здати привезені куби води на склад на в’їзді до міста. Але ми вирішили зазирнути до лікарень та й просто проїхатися низовими напівзатопленими вулицями й поцікавитися безпосередньо в людей, чого саме вони потребують.
Люди потребували води. За чистою питною водою стояли черги, звістку передавали в місцевих чатах, люди бігли, щоб отримати свою пайку.
Закінчивши роботу в Херсоні, ми поверталися назад. На околиці міста, біля централізованих складів, стояла черга з волонтерських караванів. Колеги розвантажували привезене на склади. Чому вони не могли проїхатися вулицями й роздати людям принаймні воду, ми так і не зрозуміли. Можливо, адміністрація міста на той час сама ще не розуміла, що їй робити з цією велетенською кількістю допомоги, в яке русло її спрямувати. За кілька кілометрів до самого міста, просто на узбіччі траси, лежала велетенська гора бутлів із чистою питною водою. Якої так потребували на той час низові напівзатоплені вулиці, містечка й села районів і яку деякі організації просто звалювали на тому узбіччі, не довізши до самого Херсону.
Мало зібрати допомогу. Треба продумати, що саме ти збираєш, аби та допомога була максимально своєчасною. Мало привезти допомогу в район біди. Нею треба ще розпорядитися розумно й максимально конструктивно.
Забезпечення буває державне та волонтерське. І те, й інше має свої діри й свої піки затарювання. За дев’ять років війни волонтери навчились якось орієнтуватися в дірах державного забезпечення й навіть певним чином затикати їх — та все одно українська риса робити все разом перемагає. І ось женуться каравани допомоги в район Донецького аеропорту (2014–2015 роки) й просідають без допомоги інші ділянки фронту. І ось женеться допомога на Бахмут (2022–2023 роки), водночас мало хто знає про потреби Вугледара, Куп’янська, Мар’їнки. Можливо, саме тому в червні 2023 року Фейсбук почав відгукуватися на вселенську допомогу Херсону обережними постами під девізом: «Агов, люди, а чи не забули ви про інші ділянки фронту?». Можливо, тому змучений херсонський чиновник, який з останніх сил зберігав чемність, обережно сказав нам: «Ви там якось поясніть, що населення Херсону під час окупації та боїв сильно зменшилося. Люди повиїжджали. Половину населення становимо ми — чиновники, медики, рятувальники тощо. Нам не потрібна така кількість одягу, памперсів, продуктів...»
Ми покивали. Ми добре знаємо це прохання. Горщику, не вари! Зупинися, будь ласка.
Але йшли і йшли колони допомоги назустріч нам, коли ми повертались. Але везли люди фурами одяг, продукти, гори памперсів. Хотілося вірити, що все це знадобиться, коли почне сходити вода й місцеві жителі дістануться до своїх сплюндрованих багнюкою приміщень. Хотілося думати, що тоді відчиняться двері складів, куди розвантажували привезене добро волонтерські та бізнесові каравани, й людям почнуть привозити все потрібне просто на місце біди. Адже транспорту більше, ніж потрібно. Адже волонтерів у нас багато, лишень поклич.
Хотілося також вірити, що народні гроші, вкладені в допомогу Херсонщині, не пропадуть марно — та останнє не точно.
Наразі Херсон потребує геть інших речей. Волонтери, які працюють у Херсоні, вже криком кричать, щоб не везли їжу й одяг. Вода відступає, люди починають повертатися до власних будинків. Розчищають вулиці й дороги. Виникла потреба в бензопилках, звичайних лопатах, гумових чоботах. А також, як завжди, в безстрашних людях. Які під обстрілами й досі ведуть пошукові та рятувальні роботи. Якимось дивом пробиваються на окупований лівий берег і витягують звідти людей, покинутих напризволяще — спокійно й упевнено роблять це, звично кладучи свої життя на розгрібання чужої біди. Люди, яких біля води не так уже й багато — набагато менше, ніж у тих нескінченних караванах із допомогою.
...Я мала написати про трагедію Херсонщини та Миколаївщини. Про героїзм рятувальників, про скорботу за загиблими. Але я — волонтер, а волонтер — це насамперед про гроші. Народні гроші, які іноді витрачаються так безглуздо. Хоча, здавалося б, треба лишень одним (волонтерам) точніше дізнатися, що саме варто везти постраждалим районам. А іншим (адміністрації міста) оголосити список реальних потреб. Щоб не везли й не купували абищо.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google