«Гинуть найкращі»… Чому я ненавиджу цю фразу

Ненавиджу цю фразу. Й не лише тому, що в перших лавах справді гинуть ті, хто першим бере на себе відповідальність за те, що відбувається. Щоразу, натрапляючи на черговий некролог, намагаєшся уявити, наскільки міг би змінитися світ, якби в ньому залишилися жити Рома Ратушний, Максим Кривцов або Гліб Бабич. На яких сценах блискуче виступав би Василь Сліпак. Скількох молодих спортсменів виховав би Темур Юлдашев. Скільки ролей було б попереду у Васі Кухаря. І повторюєш мимоволі: «Гинуть найкращі».

Ось тільки парадокс у тому, що гинуть насправді різні. І жити залишаються теж різні. А ми бачимо лише цифровий слід від живих людей, подумки сортуючи їх на героїв і статистів.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Країні потрібні герої

— Ти бачив? *** загинув! Щойно Телеграм-канал написав. Та як так? Така людина, й загинула…

— Та ні, це його повний тезко. В іншому каналі вже спростування написали. І сам він на зв’язок виходив щойно. 

— Ну, слава Богу. А то я вже подумки некролог почав писати. 

Про повного тезка, якого днями привезуть на сільський цвинтар, ніхто ніколи не довідається. З однаковою ймовірністю він міг бути як справжнім героєм, так і тюхтієм, який підставився під постріл через недбальство чи незнання. Він міг бути нікому не відомим геніальним поетом. Міг перед смертю розв’язувати на коліні нерозв’язні математичні задачки. Міг ухвалити нестандартне рішення й урятувати весь взвод ціною власного життя. Ми цього не дізнаємося. В нього не було сторінки в соцмережах, де за його життям можна було б спостерігати практично в режимі прямого ефіру. Поруч із ним не було когось, хто міг би розповісти світу, яким він був за життя.

«Війна забрала в нас ***. Не забудемо. Не пробачимо. Спочивай з миром, ми помстимося за тебе!» Зі світлини з чорною стрічкою дивиться людина, яку я знала. 

— Гинуть найкращі! 

— Цвіт нації!

— Яке в нього мужнє обличчя… Чому йдуть найкращі?

У коментарях під некрологом «гинуть найкращі» густо перемежовується свічечками, жовто-синіми картинками та ридаючими смайликами. 

Ті, хто знав про обставини смерті, перемовляються пошепки, щоб не добивати розчавлених горем рідних.

— Це ж яким треба бути дебілом, аби пережити стільки халеп і загинути на третій лінії напідпитку…

— Казали ж їм перед виїздом — там наші мінні шлагбауми стоять. Тільки ніжками. Ні, ліньки було тягти плівку під дощем. Вирішили навмання.

— Та не вони це вирішили. А пивасик, який випили перед виїздом. На голову ж не летить. Можна й розслабитися. Розслабилися…

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Залишитися людиною

*** на пошарпаному джипі витягне поранених побратимів із безнадійної позиції. Зухвало, серед білого дня, під обстрілом, що не припиняється. Порушивши прямий наказ командира «не пхатися туди». Точно знаючи, що шанс прорватися — мінімальний, але єдиний для тих, хто в рацію безнадійно просить про евак для двох важких. Ніхто, крім урятованих побратимів, не скаже йому: «Ти — найкращий». Тому що він залишиться живий, цілий, хоч і контужений. Як нагороду отримає догану й піде воювати далі. Якщо пощастить, за кілька років його спишуть за віком, він повернеться до родини й тихого непримітного життя. І про його подвиги згадають лише після його смерті. Якщо, звісно, залишаться живими ті, кому буде що згадати.

У суспільства, яке спостерігає війну в прямому ефірі завдяки сучасним технологіям, виробляється чітка градація «кращості» й ступеня героїзму. І не має значення, дивиться обиватель єдиний марафон чи читає модного блогера в соцмережах. Загинув — за замовчуванням герой. Важко поранений — герой, але трохи нижчий за рангом. Поранений легко — ну й чудово, гортаємо далі. Живий, цілий, періодично виходить на зв’язок — явно воює так собі, оскільки дуже підозріло. Нічого про нього не знаємо — отже, нічого видатного й немає…

Ті, в кого стрижень міцніший, і далі роблять свою справу. Слабші скочуються в нескінченний комплекс «несправжнього» бійця. Ось уже половини роти в живих немає. А друга половина по четвертому разу через «стабік» проходить. І лише в нього — ні подряпини. І не тому, що був на нулі менше за інших або успішно перечікував штурми в санчастині з уявною болячкою. Ні, воював нарівні з усіма, а іноді й відчайдушніше. Просто пощастило. І таке трапляється. 

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Ветеран Павло Долинський: «Ті, хто побував у горнилі війни, вже ніколи не будуть такими, якими були до того»

Життя на нулі — своєрідна лотерея без правил. Ти можеш бути одним із найкращих бійців у своєму секторі, план буде продумано до найменших дрібниць, аптечку вкомплектовано, і ти зумієш нею грамотно скористатися, шляхи еваку буде продумано й продубльовано, підтримку арти й аеророзвідки забезпечено — здавалося б, ти тримаєш під контролем практично все. Але твоє життя обриває випадковий приліт або помилка сусіднього підрозділу, або раптово затихлий движок корча, або ще щось, що неможливо було передбачити. Твої знання й уміння в десятки разів підвищать шанси на виживання. Але однаково не дадуть стовідсоткової гарантії. 

А може бути з точністю до навпаки — ти виявишся єдиним, хто вижив на ППД після прильоту КАБа лише тому, що плита, яка впала під вдалим кутом, залишить тобі мінімальний простір, аби дочекатися допомоги. Й ти станеш тим самим «несправжнім» героєм, приреченим до кінця життя носити всередині провину за те, що чомусь залишився живий. Руйнуючи себе зсередини й не знаходячи внутрішньої опори для цього життя.

«Гинуть найкращі» — автоматично відгукуємося ми на звістку про чергову смерть. Забуваючи про те, що не смерть робить їх найкращими. Найкращими їх робить життя. А смерть… Смерть зрівнює всіх. Утім, як і війна.