Залишитися людиною

01 серпня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Ніхто не обіцяв, що буде легко

Залишитися людиною
© ZN.UA

— Не бійтеся, вас ніхто не чіпатиме. Головне, сидіть тихо та не висовуйтеся. Будинок міцний, він витримає. Чуєте, нічого не бійтеся. Це скоро закінчиться...

Тільки ті, хто був поруч зі мною тими березневими днями, могли уявити, яких титанічних зусиль коштували мені ці слова. У рідкісні хвилини зв'язку з дітьми, які застрягли під окупацією, я збирала в кулак усі сили, що залишилися, і казала те, у що самій повірити було важко. Але я знала, що мій упевнений голос дасть їм надію на те, що кадировці в 500 метрах від дому — це нестрашно. Що дім їх захистить. Що ми побачимося. Точно побачимося.

У решту часу мене захльостували жах і лють. А ще — нездоланне бажання помсти. Настільки сильне, що тіло не могло впоратися з нападами бажання вбивати. Прямо зараз. Найжахливішими способами, які тільки можна придумати. Повільно, смакуючи біль і страх тих, хто прийшов убивати моїх дітей. Руки ходили ходуном, кожний м'яз у тілі трусився від необхідності виплеснути назовні чорну ненависть.

У рідкісні хвилини, коли вдавалося заснути, я бачила сни, у яких голими руками рвала на шматки тих, хто стоїть на порозі мого дому. Я прокидалася глибоко вдоволеною. Хвилин п'ять після сну я почувалася, що у змозі жити. А потім усе починалося по колу.

«Я боюся... — сформулювати це я змогла лише до середини березня. — Скажи, як зберегти в собі людяність? Найбільше я боюся перетворитися на них. Бажати смерті всім підряд, включно з дітьми. Стати чудовиськом, яке бажає смерті й нічого, крім неї».

Напевно, це запитання правильніше було б поставити священику або принаймні психологу. Але я поставила його другу, який бачив смерть і біль щодня в силу професії. Другу, який жодного разу не дав мені неправильної поради, зовсім при цьому незважаючи на мої рефлексії. «Стався до них, як до тарганів. Ти їх лупиш капцями, але навряд чи відчуваєш ненависть», — сказав він.

Дивно, але саме ця фраза допомогла мені розставити все по своїх місцях. Утім, він завжди вмів знаходити потрібні слова, щоб змусити мене діяти, а не страждати від невпевненості в тому, що я роблю. Ні, усередині мене не ввімкнувся чарівним чином тумблер, який зміг прибрати емоції. Але я заборонила власній ненависті брати гору наді мною. Є істоти, які прийшли до мене зі зброєю. Їх потрібно знищити. Це так само просто, як витерти брудну калюжу, що натекла з черевиків. Нічого особистого. Питання гігієни простору. У моїй домівці має бути чисто. Крапка.

Я навчилася відокремлювати біль від ненависті. І це теж виявилося дуже корисним умінням. Я вмирала та продовжую вмирати з кожним, хто щодня поповнює небесний легіон. До останнього дня мого власного життя ранами, що кровоточать, залишаться Буча, Маріуполь, Чернігів, Ірпінь, Оленівка, Миколаїв, Харків і ще довгий-довгий список. Який ще поповнюватиметься. Болем. Але не ненавистю.

Можливо, у когось це працює по-іншому. Але для мене світ поділився на дві сторони — Світла й Пітьми. Для мене це війна між цивілізацією та дикунами. Війна світоглядів і цінностей. Оцей конкретний росіянин зі зброєю в руках на моїй території має бути знищений. Його родина, яка живе в умовному Тагілі, — ні. Так само, як не має бути знищена сім'я умовного Онопрієнка, що народився з нами в одній країні.

Так, це дуже важко прийняти, але цінність життя моєї дитини та цінність життя дитини того, хто віддав наказ підірвати барак із азовцями, — рівнозначні. Вони не вибирали країни, батьків і часу для народження. Хоч би як мені хотілося відпустити свою ненависть знову на волю та приєднатися до хору тих, хто вимагає знайти та знищити всіх, включаючи сім'ї. Що може бути природнішим за таку реакцію? Але боротьба зі своїми внутрішніми драконами завжди на порядок складніша, ніж убивство тарганів. А нам доводиться воювати одночасно на двох фронтах. Тому мені важливо не перейти на бік ворога. Навіть із благих спонукань.

Ми можемо знищити їх усіх до єдиного. Не залишивши про них навіть пам'яті. Але чим ми тоді будемо відрізнятися від них? Нічим. А це означає, що вони переможуть. Навіть мертві. Навіть на спаленій ущент території. Вони залишать нас зрощувати та плекати те, із чим ми воювали. Власне, цього вони й хочуть від нас — усіма силами підштовхнути до таких самих дій. До катувань на камеру, до знищення полонених, до свавілля стосовно мирних людей, до такого простого й зрозумілого «око за око, зуб за зуб». Тоді війна світоглядів перетвориться на банальну війну за території. Де жодній зі сторін не буде діла до моральних цінностей. Де ми будемо із жахом заглядати в глибини власних душ, якщо вистачить хоробрості, звичайно.

Поки триває війна, жодних гарантій, що моє тіло залишиться цілим. Каска, бронік, окопи, бліндажі — це все добре й правильно. Але ракетам усе одно, наскільки добре ми підготувалися. І не має значення, де я — на позиції, на виїзді чи приїхала на кілька днів побачити дітей. Це те, на що я не можу вплинути. Але є те, що залежить особисто від мене, — залишитися людиною. Отже, перемогти.

Related video

Більше статей Лесі Литвинової читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК