Країні потрібні герої

Насправді я ненавиджу цю фразу. Колись давно, в першу фазу війни, саме вона прозвучала як відповідь на запитання «Чому вчасно не вивели кіборгів із ДАП?». Відповів  один із тих, хто тоді ухвалював рішення: «Тому що країні потрібні були герої». Розмова була суто кулуарною, тому назвати автора цитати я не можу. Але саме на цій фразі моя повага до цієї людини похитнулася.

Країна справді аплодувала тим, хто вистояв у тому пеклі. Фраза «Вони витримали, не витримав бетон» стала однією з найвідоміших цитат цієї війни. Ми одержали справжніх героїв. Декого з них навіть можна було торкнутися або нагородити, або взяти в них інтерв’ю. Інші назавжди залишилися тільки в пам’яті. 

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Бий. Біжи. Завмри

Наскільки важливим для нас був цей шматочок понівеченого бетону після підписання Мінських угод? Я не знаю. Чи був він важливішим за життя тих, хто там залишився? Сумніваюся. І щиро хочу вірити, що було інше пояснення. Що це було продумане завдання, в якого була якась інша мета, крім як продемонструвати героїзм. І що ті, хто ціною своїх життів утримував останні руїни аеропорту, знали, навіщо це роблять. 

Проте країні потрібні герої. У цьому немає жодних сумнівів. Лихоліття їх потребує. Як у казці — обов’язково має знайтися той, хто переможе дракона, знищить перстень всевладдя, побореться з головним лиходієм і врятує весь народ. Якщо їх немає в інформаційному просторі, тим, хто не зараховує себе до героїв, нема на кого спертися. Нема в кого повірити. А якщо немає героїв, то де знайти віру в те, що ми вирулимо з чергового неймовірного витка нашої історії? Чи це революція з розстрілами в самому центрі Європи; чи повзуча війна під девізом «нас там нєт»; чи пандемія або повномасштабна війна, що зносить цілі міста. 

Ще важче повірити в те, що герої нічим не відрізняються від решти людей. Просто вони опинилися в обставинах, які можна було здолати лише надзусиллями. І вже геть неможливо повірити в те, що ти сам у таких обставинах здатний на щось подібне. Тому більшість нинішніх героїв цілком щиро дивується: «Хто? Я? Та ну, який я герой? От бачили б ви моїх побратимів…».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Чи обдурять нас іще раз, і чи погодимося ми з цим

Війна породжує героїв сотнями. Немає сприятливішого середовища, ніж щосекундна боротьба за життя — своє або того, хто поруч. А життя в епоху соцмереж дає змогу спостерігати за щоденним героїзмом практично в прямому ефірі. Це створює ілюзію того, що на фронті воюють якісь окремі надлюди, здатні на те, що нам у тилу й не снилося. Напевно, почасти це так і є. Тому що повірити в те, що людина з плоті й крові здатна, наприклад, сама в оточенні тиждень утримувати позицію й водночас вести бій, а не ховатися під землею, практично неможливо. Як і складно повірити в те, що можна пройти 600 кілометрів пішки ворожою територією, не виявити себе й виконати завдання. Як нереально повірити в те, що можна витримати багатомісячний полон, щоденні катування й не зламатися. Ба більше, віднайти потім у собі сили знову повернутися в стрій, знаючи, що це може повторитися. 

Важко повірити в те, що хтось цілодобово вивозитиме з-під обстрілів людей або тварин на весловому човні або старенькому автомобілі. Що дідусь із коктейлями Молотова зможе зупинити колону у своєму селі. Що дрон можна збити з вікна банкою маринованих помідорів. Що можна ввійти в окуповане місто й вивести з нього засніженими полями вагітну дівчину, тоді як жоден спецназівець не може сунути туди носа. 

Та ніхто з них не народився героєм. На відміну від казок, герої не з’являються у спеціальних сім’ях або в точно передбачений час. У них немає на чолі мітки у формі блискавки. За їхньою спиною не стоїть таємничий чарівник, який надає сил у потрібний момент. Навіть завалящого меча, що дістався в спадок від предка-воїна, в них немає. Вони не планували ставати героями. І, гадаю, якби був вибір, надали б перевагу тихому та спокійному життю. Ну, або хоча б якійсь паузі у своїх геройствах. 

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Ветеран Павло Долинський: «Ті, хто побував у горнилі війни, вже ніколи не будуть такими, якими були до того»

Як сказав один мій добрий знайомий, безперечно, один із героїв: «Я не хочу, аби мною пишалися. Я хочу, аби мені дали змогу відпочити. А я тим часом залюбки пишатимуся тими, хто став на моє місце». 

Ми живемо в дивний час, коли за героями можна не лише спостерігати в прямому ефірі, а й стати одним із них. Достатньо просто прийняти думку, що війна не десь там. Вона скрізь. Вона сталася не з кимось абстрактним, спеціально для неї народженим, а з усіма нами. Страшно зробити тільки перший крок. Далі легше. Ти не встигаєш злякатися по-справжньому, як уже опиняєшся по той бік легенди. І здивовано запитуєш: «Хто? Я? Та ну, який я герой? От бачили б ви моїх побратимів…».