Підтримати
Павло Долинський — один із тих, хто боронив Донецький аеропорт. Згодом — обстоював право воїнів добровольчих формувань на отримання УБД і створив власний бізнес у сфері нерухомості. Нині Павло — чинний військовослужбовець ЗСУ, а його проєкт із будівництва житла отримав грантову підтримку від Українського ветеранського фонду. Бо плисти за течією, на думку ветерана, — це не те, що можуть дозволити собі українці в сьогоднішніх реаліях.
«До 2014 року я навчався, здобув три вищі освіти — психологія, соціальна педагогіка та адміністративний менеджмент. Мав дві роботи. Одна з них була у сфері управління, інша — психології. Навчання, робота — таким було моє життя в Києві в той час, — згадує Павло. — А далі — Майдан. Я був активним учасником Революції Гідності. І просто дивитись, як росіяни окуповували наш Крим, Донеччину та Луганщину, не міг. Тоді вже було розуміння, що починається нова місія з обстоювання незалежності країни.
Разом із друзями долучився до «Правого сектору» й потім став бійцем Добровольчого українського корпусу. У мене навіть військової кафедри не було. Всі освіти, які я мав, — гуманітарні. Але чоловік має бути там, де він потрібен більше, — на фронті.
Тож ми зустрічали війну на сході, щоб вона не прийшла сюди, до Києва. Бої під Красногорівкою, Авдіївкою, на Савур-Могилі та біля Пісків… Згодом — перші гарячі бої на околицях Донецького аеропорту. Там ми з побратимами потрапили в засідку. Був бій. Із околиць аеропорту я вже виходив сам… Дістав поранення, коли зіскочив із БТРа, аби підібрати розстріляних побратимів. Загалом із війни привіз дванадцять поранень — чотири вогнепальних і вісім осколкових, плюс контузія…
На той момент наш батальйон не мав жодного правового статусу. Тож після повернення до цивільного життя першим завданням було отримати статус для наших колег, побратимів.
У ЗСУ із цим була проблема, тим паче у добровольців. Боротьба була складною й тривалою. Сім’ї побратимів отримали статус у 2015–2016 роках. Опісля ми почали займатися власними справами. Я розумів: якщо таких прецедентів із присудження УБД буде більше, то добровольці швидше отримуватимуть статус, тож допомагав у цьому. Судове засідання щодо мого власного статусу тривало чотири роки — 2019-го я його таки отримав».
Перехід до цивільного життя — вкрай актуальний і для теперішніх, і для майбутніх ветеранів.
Проте Павло Долинський вважає, що це — питання спірне: «Ті, хто побував у горнилі війни, вже ніколи не будуть такими, як були до того. Це дуже індивідуальна історія для кожного. Одна з вищих освіт, яку я маю, — психологічна. Це для мене стало точкою збереження.
Я поставив собі за мету сприймати все, що відбувається, як тимчасове явище й працював над собою. Було складно, проте я знав, що в Києві є інші завдання. Розумів, що це допоможе дистанціюватися від переживань.
Був 2015-й рік і вибори до міської ради. На мою думку, ветерани — одні з найкращих людей, які можуть створювати майбутнє країни. Тому я взяв участь у виборчій кампанії та балотувався до Київської міської ради. На жаль, не пройшов, але це корисний досвід, який дуже допоміг у так званій адаптації. Бо ти — постійно в русі, у тебе є завдання, зустрічі.
Повернутися з війни й сидіти на одному місці, як дуже часто відбувається, — це наганяє певні думки, подекуди не дуже добрі. Ти дивишся на суспільство: люди ходять на роботу, займаються своїми справами, хтось відвідує клуби. І розумієш, що там — війна, а тут її немає. Гадаю, з 2014 року й донині людина має розуміти свою дотичність до ситуації в країні. Підсумую: багатьом, якщо не всім, ветеранам потрібен час, надійна підтримка, зайнятість.
Після фронту ти повністю береш відповідальність за своє життя на себе. І найкращий шлях тут — започаткувати власну справу. В мене такий життєвий принцип, і він спрацював.
Там, де ти знаходишся, маєш використовувати те, що в тебе є. У певний момент у нашій сім’ї з’явилася земельна ділянка зі старими захаращеними будівлями. Це стало основою для створення бізнесу. Мені хотілося стабільності в буремному світі. Тим паче в нашій ситуації. А що може бути стабільнішим за нерухомість?
Задум виник 2017 року — створити житловий фонд комфорт-класу в районі, розташованому близько від центру столиці. З нормальною інфраструктурою та умовами. Приблизно два роки я планував, шукав кошти, команду, робив ескізи. А 2019 року ми заклали фундамент і побудували «коробку» нашого комплексу.
До своєї справи ми ставимося відповідально. У будівлю вже вклали більш як мільйон двісті тисяч гривень. Реінвестували кошти від продажу вторинної нерухомості. Будували, працювали, мали плани. Все це змінилося після 24 лютого 2022 року.
Я дуже любив і люблю грати в шахи й вивчати історію. Тож у певному сенсі розумів, аналізував, як діють окупанти, як діють країни, що створюють собі сателітів. Маючи перед очима приклад чеченської кампанії, не сумнівався, що буде наступний етап і в Україні. Так чи інак, але безповоротно. Усі ці припинення вогню, намагання заморозити конфлікт потрібні були виключно для накопичення ворогом сил.
Із побратимами, іншими ветеранами ми обговорювали свої можливі дії, накопичували ресурси, мали плани щодо евакуації родин. Тобто готувалися, наскільки було можливо.
Плани довелося втілити в реальність, і 25 лютого ми з побратимами вже були в складі оборони Київщини. Я брав активну участь у бойових діях в Ірпені та Бучі. Далі — бої на півдні країни.
Це був черговий логічний етап в історичній спіралі України. Знаєте, кажуть, що прості часи створюють лінивих людей, а ліниві люди створюють складні часи. А от складні часи створюють сильних, відважних, розумних людей, які вже потім мають створювати добрі часи. Тобто історія рухається по спіралі. У нас нині складні часи. Коли закінчиться цей етап? Маємо надію, що з розколом Росії. Так чи інак сьогоднішні українці — це люди, які можуть пристосовуватися, виживати, створювати все нове з нуля. Тому я й наважився на власний проєкт.
Однак щоб його розвивати, потрібні кошти. Ветерани — дуже міцна спільнота. Ми спілкуємося, допомагаємо один одному. Від побратимів я дізнався про можливість розвинути власну справу від Українського ветеранського фонду. Подумав, що просто зобов’язаний скористатися цією можливістю. Подав заявку на участь у конкурсі #Варто: Золоті руки й отримав фінансування для свого проєкту.
Кошти спрямовуємо на добудову комплексу, підключення комунікацій і облаштування квартир. Наша цільова аудиторія — родини, зокрема ветерани, члени їхніх сімей і вимушені переселенці, які потребують якісного житла в Києві. Також плануємо надавати знижки в розмірі 15% на оренду житла для ветеранів і членів їхніх сімей.
У нашого народу є два варіанти: створювати, розвивати та розбудовувати або емігрувати. Другий варіант — точно не про мене. Я не звик тікати від проблем. Я звик боротися за своє майбутнє. І десь там, у боротьбі, і є майбутнє України та кожного з нас».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google