Про шлюб одностатевий і взагалі

До тем, обговорення яких розбурхує громадську думку багатьох країн, належить і законодавче визнання можливості укладення шлюбного союзу особами однієї статі. Це не дивно. І не тому тільки, що майже повсюди можна зустріти чимало людей, котрі ще не звиклися з тим, що гомосексуальність - не психічне відхилення й не карний злочин. Навіть багато осіб, котрі в цьому не сумніваються, все-таки не впевнені в достатності підстав для державного визнання гомосексуального шлюбу.

Новим інформприводом для хвилі обговорень стало схвалення 2 лютого нинішнього року Національними зборами Франції першого пункту законопроекту про визнання легітимності шлюбного союзу одностатевих сексуальних партнерів. А 12-го ця інстанція 329 голосами (проти 229) схвалила законопроект у цілому. Якщо у квітні закон буде ухвалено і сенатом, то шлюби у Франції реєструватимуть між двома особами, незалежно від їхньої статі. Судячи з розкладу політичних сил, ця країна незабаром може стати дванадцятою у світі (після Аргентини, Бельгії, Данії, Ісландії, Іспанії, Канади, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Швеції й ПАР), яка узаконить одностатеві шлюби.

Правда, 5 лютого Палата громад парламенту Великобританії, начебто через забобонне побоювання тринадцятого місця, також схвалила легітимізацію одностатевих шлюбів. Є підстави вважати, що Палата лордів затвердить рішення своїх колег із нижньої палати парламенту.

Зазначу, що процес визнання державами права гомосексуалів на шлюб, який розпочався
2001 р. з Нідерландів, ніде не викликав одностайного схвалення.

Так і у Франції. З одного боку, депутати від Соціалістичної партії, які становлять більшість у Національних зборах і підтримані представниками інших лівих партій, дружно голосували за ініційовані президентом-соціалістом Франсуа Олландом зміни до шлюбно-сімейного законодавства. З іншого - на вулиці виходили сотні тисяч французів, котрі затято протестували проти цих новацій.

Що стосується Великобританії, то там навіть більшість депутатів Палати громад від правлячої Консервативної партії відмовилася схвалити відповідний закон, ініційований її очільником, прем'єр-міністром країни Девідом Камероном.

Проте і у Франції, і у Великобританії нині вже є підтримка цих законопроектів більшістю їх населення та політиків, чого не було ще кілька років тому. А, як відомо, у демократичних суспільствах правота завжди залишається за більшістю.

Та чи завжди вона права по суті? Адже очевидно, що неможливо правильно вирішувати питання, котрі стосуються тієї або іншої сфери життя суспільства, спираючись тільки на думку більшості, якщо вона не має наукового обґрунтування. Наявність наукового знання особливо важлива для політиків, оскільки саме вони приймають рішення. Звичайно, не слід розраховувати, що вони сядуть за вивчення наукових праць. Але ж у них є можливість користуватися консультаціями компетентних спеціалістів. Однак, роблять вони це далеко не завжди.

Тому є необхідність представити низку засадних наукових положень, без знання яких приймати рішення щодо таких шлюбів неможливо. Почну з викладу наукових поглядів на суть шлюбу. Один із найбільших соціологів, засновник гарвардської соціологічної школи Пітірим Сорокін представив їх так: "Насолоджуючись шлюбним союзом… батьки... зберігають життя людству. Через відтворення вони визначають спадкоємні й набуті характеристики майбутніх поколінь. Через шлюб вони здобувають своє соціальне безсмертя і безсмертя своїх предків..."

Запропоную трохи більш деталізований, ніж у класика, варіант. Шлюб - це суспільна санкція сексуального зв'язку різностатевих осіб, що є необхідною умовою для створення ними подружнього союзу, який лежить в основі сім'ї. Головне суспільне призначення такого союзу - забезпечення безперервності фізичного та соціального відтворення людини - основи й суб'єкта життя суспільства, яке відбувається шляхом зачаття, народження, утримання та соціалізації потомства (тобто розвитком необхідних суспільству якостей). Створена шлюбом сім'я характеризується не тільки єдністю відносин шлюбу і батьківства, а й пов'язаними з ними відносинами поріднення, які виникають при народженні дитини, між нею та її батьками і між самими батьками.

Поряд із такою сім'єю, в суспільстві представлена структура, котру, попри відсутність у ній триєдності відносин подружжя-батьківства-поріднення та обумовленої ними функції фізичного і соціального відтворення членів суспільства, також заведено позначати словом "сім'я". Сприйняття цієї структури як ідентичної сім'ї допустиме тільки тоді, коли суспільство аналізується з позицій господарсько-економічної організації життя його членів. Тут до уваги береться лише те, що і така структура, і сім'я, забезпечуючи своє повсякденне існування, ведуть спільне для кожної домогосподарство. Тому в процесі цього аналізу навіть самі поняття "сім'я" і "домогосподарство" вживаються як такі, що мають однакове значення.

Але, аналізуючи сім'ю як інститут, що забезпечує фізичне і соціальне відтворення основи суспільства, різницю між сім'єю та домогосподарством робити слід. Для акцентування на такій різниці, а також аби вказати, що сім'ї і "сім'ї-домогосподарству" все-таки властива низка спільних функцій, я називатиму їх "сімейними групами".

До числа спільних функцій сімей та сімейних груп належить не тільки функція організації і ведення спільного домогосподарства, а й ряд інших. Наприклад, підтримання внутрігрупового психологічного клімату на рівні, необхідному для спільного мешкання, рекреативна функція.

Між членами сімейних груп можливі родинні зв'язки. Для прикладу можна взяти так звану розширену сім'ю - сімейну групу, що веде спільне домогосподарство й складається з чоловіка та жінки, їхніх дітей (сім'ї), а також людей, котрі перебувають у порідненні з ними, зокрема й опосередкованому. Але, на відміну від перебування в сім'ї, наявність поріднення для сімейної групи не обов'язкове. Прикладом може служити кібуц.

Інколи членами сімейних груп є люди, вимушені бути такими, так би мовити, волею долі. Наприклад, домашні раби в рабовласницьку епоху. (Про це, до речі, свідчить саме латинське слово "familia" ("сім'я"), що походить від слова "familus", яким у Римі називали домашнього раба.)

Якщо у складі сімейної групи є діти, то її дорослі члени, незалежно від поріднення з ними, тією або іншою мірою беруть участь у їх утриманні та соціалізації.

Зрозуміло, що ідентичні для сімей і сімейних груп функції не належать до тих, котрі, власне, й утворюють сім'ї. А функції соціалізації та утримання дітей, які виконують деякі сімейні групи, не входять до обов'язково необхідних для утворення цих груп.

Як операція зі "зміни статі" не робить із чоловіка біологічну жінку, а з жінки - чоловіка, так і сексуальне співжиття одностатевих партнерів не робить їх біологічними батьками спільних дітей. Неможливість набути цими партнерами батьківства, а через нього - поріднення робить неправомірним надання їм шлюбної санкції. Такі партнери не можуть створити сім'ю - тільки сімейну групу (тобто "домогосподарство"). Зробити з допомогою закону одностатевий союз шлюбом так само неможливо, як зробити з його допомогою всіх людей багатими, вродливими, здоровими й щасливими.

Колись американський гуморист Уїлл Роджерс зазначив: "У давні часи… не існувало свідоцтв про народження. Бо вважалося, що коли людина живе, то й без нього очевидно, що вона народилася". Згадую цей жарт, зіштовхуючись із уявленням, буцім у справді легітимних шлюбних відносинах перебувають тільки ті, хто оформив їх офіційно відповідно до чинних правових норм. Насправді це не так.

До виникнення держав або на етапі їх становлення правових норм, які б регулювали шлюбні відносини, зрозуміло, не було. Були історично сформовані звичаї та норми моралі, котрі регулювали їх. Будь-який шлюбний союз вважався "законним", якщо відповідав звичаям та моралі свого суспільства.

Нерідко в державах із розвиненою системою права, поряд із традиційними, існують альтернативні варіанти легітимних шлюбних союзів. Ось лише два приклади. Понад двадцять століть тому в Римі, крім офіційного шлюбного союзу, що базувався на основі передбаченого правом договору сторін, церемоній оголошення факту шлюбу та публічного "введення" дружини в дім чоловіка, з'явилася легальна форма шлюбних союзів, яка не передбачала нічого такого. Втручання права в організацію таких союзів спочатку зводилося до визнання самої законності їх існування. А пізніше - і до визнання певних можливостей народжених у них дітей на спадкування. Називалися ці союзи "конкубінат", буквально перекладається як "спільне лежання". Основними ознаками існування конкубінату були стійкий статевий зв'язок та спільне мешкання різностатевої пари.

Із 1926 по 1944 р. неоформлений офіційно шлюб під назвою "фактичні шлюбні відносини" законодавчо визнавався і в СРСР. На тих, хто перебував у таких відносинах, поширювалися всі права та обов'язки чоловіка й жінки, котрі перебувають в офіційно оформленому шлюбі.

Ці приклади свідчать, що держава з допомогою права регулює не тільки офіційно оформлені шлюби, а й неоформлені. Причину обов'язковості державного регулювання шлюбу роз'яснював один із основоположників соціології К.Маркс, зазначаючи, що коли б шлюб не був основою сім'ї, в якій народжуються й перебувають залежні від шлюбних пар діти, "…він так само не був би предметом законодавства, як, наприклад, дружба".

У наш час відмова від оформлення реальних шлюбних відносин стала більш ніж поширеною. Фактичне визнання цивілізованими державами таких відносин, традиційно все ще іменованих у нас словом, узятим із часів, коли воно мало негативну конотацію, - "співжиття", а на Заході - "партнерство", і переважно досить схвальне ставлення до них громадян роблять незареєстровані шлюбні союзи легітимними. На тлі цього бажання геїв і лесбіянок юридично узаконити свої відносини як офіційні шлюби (для чого, як показано вище, немає підстав) багатьом видається дивним.

Насправді нічого дивного немає. Це пояснюється насамперед потребою в підтвердженні державою суспільної рівності з гетеросексуалами. А також потребою в юридичному оформленні майнових прав та взаємних зобов'язань, яке застосовується в більшості країн лише до союзів, які базуються на зареєстрованому шлюбі. Йдеться про можливості визнання спільного володіння житлом, іншим нерухомим і рухомим майном, грішми, отримання матеріальних преференцій. А також - про права на спадкування, допомогу члена одностатевого союзу, який втратив працездатність, від іншого її члена, всиновлення дітей. Не можна не брати до уваги й наявність у багатьох гомосексуалів психологічної потреби в церемоніальних процедурах - громадянської реєстрації або навіть вінчання в церкві. При цьому ігнорується те, що сам собою шлюб зовсім не є безпосередньою санкцією на задоволення таких потреб!

Рух за емансипацію гомосексуалів на Заході став масовим у період розгортання сексуальної революції 60-70-х рр. ХХ ст. Ця революція зумовила критичний перегляд догми про призначення сексуальності лише для розмноження, взятої християнством із іудаїзму - релігії нечисленного, пригнобленого народу, який бачив можливість подолання своїх проблем у зростанні своєї чисельності. Масовість руху за емансипацію не була б досягнута без участі в ньому значної частини гетеросексуальної більшості розвинених країн, що допомогло меншині отримати недоступні їй раніше права та свободи.

Тепер ця частина гетеросексуальної більшості, підтримуючи бажання геїв і лесбіянок, вважає за можливе, узаконивши одностатевий шлюб, тим самим усунути буцім дискримінацію, зміцнити права людини та досягти більш комфортного правового і психологічного становища гомосексуалів у суспільстві.

Однак, беручи за мірило рівної суспільної значимості гетеро- і гомосексуалів можливість укладати останніми шлюб, і ця частина більшості, і сама меншина не бачать головного. Адже значимість і перших, і других у даному разі визначається виключно мірою їхньої участі в процесі відтворення людства.

Чи потрібно пояснювати, яка частина суспільства тільки й значима у цьому плані?

А отже, законодавче визнання права гомосексуалів на шлюб не здатне усунути їх "дискримінацію" у сфері шлюбно-сімейних відносин. Адже коли немає принципової можливості створити сім'ю, то відмова в санкції на шлюб не є дискримінацією! (Аналогічно як не може вважатися дискримінацією чоловіків ненадання їм відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами.)

За досягнення ж психологічного й правового комфорту гомосексуалів через визнання законом одностатевого квазішлюбу суспільство зрештою буде вимушене занадто дорого платити. Адже такий закон є джерелом виникнення дуже небажаного явища, яке називається в соціології "аномія". Ідеться про розмивання в суспільній свідомості уявлень про справжню суть шлюбу та сім'ї. А в умовах змін, які відбуваються в цих наріжних суспільних інститутах і призвели в десятках країн світу до кризи стійкості шлюбно-сімейних відносин та відтворення народонаселення, що загрожує навіть самому існуванню суспільств, це лише поглибить кризу.

Максимально можливий рівень правового й психологічного комфорту гомосексуалів дає не легітимізація їхніх квазішлюбів, а закони, котрі дозволяють їм реалізовувати свої громадянські права задоволенням перелічених вище потреб в оформленні майнових та інших відносин.

Близько 20 країн світу мають досвід надання гомосексуальним союзам більшості або навіть усіх перелічених прав без укладання шлюбу оформленням спеціального правового договору.

Франція, наприклад, у 1999 р. прийняла закон про так званий громадянський договір солідарності (PACS), який дає сексуальним партнерам будь-якої орієнтації, котрі його підписали, більшість прав із тих, що мають одружені пари. Однак серед них немає права на усиновлення. (У цьому випадку, як мені здається, використання терміна "усиновлення" - неправомірне; можливо, точнішим був би термін "партнерське опікунство".)

У Великобританії Акт про громадянське партнерство (СРА), що набрав чинності в переддень 2006 р., дає одностатевим цивільним партнерам майже всі права, які дає шлюб. Зокрема, на "всиновлення". (Знаменитий Е.Джон і Д.Ферніш, які стали офіційними партнерами в перший же день чинності зазначеного закону, за шість років скористалися ним уже двічі.) Не передбачено СРА лише право на укладання самого шлюбу.

І якщо невдоволення гомосексуалів із цього приводу не має підстав за визначенням, то з приводу іншої причини невдоволення так сказати не можна. Ідеться про відсутність у більшості країн, котрі визнають цивільне партнерство, можливості "всиновляти" дітей. Правда, як свідчать дослідження, поки що відносно небагато гомосексуалів хотіли б скористатися таким правом. Очевидно, у даному разі для них важлива сама його наявність.

Наскільки правомірна відмова в "усиновленні" дітей одностатевими партнерами, котрі перебувають у зареєстрованому цивільному союзі? І чи потрібно це самим дітям?

З.Фрейд у пошуках відповіді на запитання, чому деякі люди стають гомосексуалами, дійшов висновку про первинну бісексуальність нашого біологічного виду. При цьому, зазначив він, природні чинники не є такими, що жорстко визначають сексуальну орієнтацію людей. Вони виступають лише передумовою її формування, віддання чи не віддання переваги якій залежить від умов перебігу процесу соціалізації.

Багато досліджень, зокрема знамените соціологічне дослідження сексуальної поведінки населення США, проведене під керівництвом Елфріда Кінзі (Alfred Kinsey), підтвердили висновок Фрейда. Його психоаналітична теорія вказує на значимість доволі поширеної в західному суспільстві психологічної конкуренції, обумовленої усталеною в ньому системою сімейних відносин, конкуренції маленької дитини з тим із батьків, хто однієї з нею статі, за того, хто іншої. Так звані фрейдистський комплекс Едіпа і юнгівський - Електри. Очевидно, що така конкуренція сприяє формуванню в дитини задатків гетеросексуальних переваг. У середовищі одностатевих цивільних партнерів, зрозуміло, така конкуренція не виникає.

Хоч би яким толерантним було ставлення суспільства до гомосексуалів, воно жодним чином не зацікавлене в засвоєнні їхньої сексуальної орієнтації "усиновленими" дітьми. Це обставина, як здається, свідчить про необхідність категоричної відмови в "усиновленні" одностатевими партнерами. Однак не слід забувати: абсолютна більшість гомосексуалів росли й виховувалися в гетеросексуальних сім'ях. Звідси висновок: хоча характер домашнього середовища важливий для статевої соціалізації, він не гарантує бажаного її результату.

Є багато чинників (родичі, друзі, школа, сексуальна освіта й виховання, культурні взірці etc), здатних більшою або меншою мірою посилити чи, навпаки, послабити вплив того або іншого середовища. Так само ці чинники впливають на формування в дітей прийнятої в суспільстві статеворольової поведінки.

Зі сказаного випливає висновок про неправомірність згаданої "категоричної відмови" в "усиновленні".

Але є ще одна значуща обставина, котра, як здається, заважає "усиновленню". Ідеться про контакти дітей, чиї опікуни - гомосексуали, із зовнішнім світом. Діти, які виховуються в сім'ях, часто ставляться до них іраціонально упереджено. У багатьох у дитинстві та юності (інколи і в дорослому віці) потреба у визнанні їхньої значимості, самоствердженні задовольняється применшенням значимості інших (негрів, рудих, худих, товстих, "очкариків"...).

Як і переважна більшість людей, гомосексуали потребують любові до дитини, відповідальності та повсякденної турботи. Це дозволяє припустити, що багато хто з них зуміє замінити дітям батьків. А для дітей опіка люблячих людей, хоч би якої вони були статевої орієнтації, зазвичай краще, ніж опіка казенних установ. Тому трохи вищий ризик засвоєння гомосексуальної (а на мій погляд - швидше, бісексуальної) орієнтації все-таки не є достатньою підставою для відмови зареєстрованим цивільним союзам в опіці дітей, позбавлених батьків.

І насамкінець. Вище я торкнувся питання насущної необхідності для політиків мати наукові знання про суспільство. Чи усвідомлюють цю необхідність самі політики? І чи користуються зазначеною можливістю?

Ще півстоліття тому на Всесвітньому соціологічному конгресі, що проходив у США, великий французький учений Альфред Сові, який на ньому головував, скаржився на пагубне для західних суспільств небажання влади консультуватися з соціологами. Радикальних змін відтоді, на жаль, не сталося. Свідчення цього - ігнорування можновладцями одинадцяти перелічених вище країн, які визнали одностатеві "шлюби", і ще двох, котрі планують це зробити, даних науки про сутнісну неспроможність таких "шлюбів" і про проблеми, якими загрожує їх легітимізація.

Незнання влади, помножене на її бажання продемонструвати демократизм і широту своїх поглядів, уміння ефективно вирішувати проблеми (реальність і пріоритетність яких, у зв'язку з зазначеним незнанням, часто сумнівні), а також відносна простота вирішення таких проблем (як у розглянутому випадку, всього лише одноразовим дійством - прийняття закону), створюють справжні проблеми. Але проявляться вони тільки з часом. Жаль, що нинішнім політикам - борцям за визнання державами одностатевого шлюбу вирішувати їх уже не доведеться.

В Україні питання визнання "одностатевих шлюбів" поки що не стоїть. Сексуальна революція в нас розпочалася значно пізніше, ніж на Заході. Тому ми ще не подолали характерну для тоталітарних і авторитарних суспільств гомофобію, що є необхідною умовою налагодження будь-якого діалогу між сексуальними меншинами та більшістю суспільства. Проте нас не може не цікавити ця тема. Насамперед тому, що мусимо уникнути помилок, яких уже допустилися інші. Очевидно, не зробити їх можна, лише усвідомивши справжню суть таких важливих для суспільства інститутів шлюбу та сім'ї. Охорона їх включає в себе і створення для сексуальних меншин суспільства умов для втілення реально можливих прав та свобод. Зокрема, права на офіційні партнерські союзи, з наданням їх членам більшості прав та обов'язків, котрі мають шлюбні пари.