ЗА ГАМБУРЗЬКИМ РАХУНКОМ

Якщо в людському співтоваристві стає нестерпно від брехні та подвійних стандартів, зазвичай згадують про «гамбурзький рахунок»... Цей термін з’явився на початку минулого століття, коли німецькі борці класичного стилю почали змагатися на арені цирку лише на договірних засадах. Зрештою, вони самі не могли розібратися, хто з них справді сильніший, а хто так — майстер гри в піддавки. Аби знати, хто є хто насправді, німецькі борці домовилися збиратися один раз на рік на килимі в Гамбурзі й боротися не навсправжки, а щоб кожен знав, чого він насправді вартий і хто — справжній чемпіон...

Оскільки наше суспільство у своєму розвитку вже наближається до тієї стадії, коли значна його частина стане докторами й академіками, інші — заслуженими й народними, а всі разом — лауреатами різноманітних конкурсів та премій, нам також інколи слід зустрічатися і спокійно обговорювати: а чого ж ми реально варті, коли не граємося в піддавки?

Незабаром відбудуться загальні збори НАНУ. Гадаю, на часі обговорити: чого ж, за гамбурзьким рахунком, варті досягнення цієї солідної установи? Ось про це й відбулася розмова оглядача «ДТ» із депутатом Верховної Ради, академіком НАНУ Костянтином СИТНИКОМ.

— Костянтине Меркурійовичу, як ви оцінюєте нинішній стан української науки?

— Не треба заколисувати себе міфами — у нас сьогодні науки немає або, точніше, вона перебуває в коматозному стані. Нічого прикидатися і вдавати, буцімто в нас щось розвивається. Треба чесно подивитися правді в очі й зробити висновки. Інакше всьому (навіть тій дещиці, що залишилася) загрожує цілковитий крах.

— Іноді зниження потенціалу української науки пов’язують із втратою нею демократичних традицій. Чи так це?

— Дуже актуальне запитання! Національна академія наук завжди була сильна демократизмом, завдяки таємним виборам її членів, їхньою відносною матеріальною незалежністю, повагою до самої науки з боку суспільства й держави. Хоч як це парадоксально, але в період незалежності в академії посилилися автократичні тенденції і майже необмежена верховна академічна влада стала належати одній або кільком особам. Нині загальні збори, всупереч статуту, фактично ніяких управлінських функцій не виконують.

Давно обговорюється питання про те, що до складу загальних зборів мають входити не лише академіки та член-кореспонденти, а й представники докторсько-професорського корпусу кожного інституту. Їхні представники можуть обиратися на певний час загальними зборами кожного інституту таємним голосуванням. На який термін — на рік чи на п’ять — кожен науковий колектив вирішує сам. Одне поза сумнівом — колектив повинен мати змогу брати участь в обговоренні питань, принципово важливих для академії.

Керувати загальними зборами має обраний ними голова та два його заступники. Президія НАНУ як виконавчий орган загальних зборів не повинна керувати останніми, як це відбувається сьогодні. Слід також забрати в президії (ухваливши зміни до статуту) багато нинішніх функцій: затвердження кількості й переліку вакансій членів академії, розгляд і затвердження бюджету НАН та його виконання, створення наукових рад, комітетів, затвердження структури академії, відділень тощо, перерозподіл майна й розподіл бюджетних коштів між установами...

У такий спосіб можна буде домогтися, аби в академічній науці реальні та принципові рішення приймала не президія (тобто фактично чиновницький люд академії — апарат президії), а загальні збори. Це особливо стосується фінансової діяльності.

На мою думку, необхідно забезпечити в академії демократичні вибори її членів. Якщо озирнутися на історію нашої організації, то вибори останніх років мають досить дивний вигляд. Адже ще в 60-ті роки ми «завалили» на виборах в академію Івана Назаренка — тоді головного ідеолога Компартії України й лауреата Ленінської премії за якусь роботу про Шевченка. А він же був секретарем ЦК! Події тоді розвивалися за знайомим сценарієм — у вузькому колі на відділенні чиновника обрали, а загальні збори його «провалили». Тобто в ті нелегкі часи академія виявляла характер, совість і сміливість.

Так, сьогодні ситуація в чомусь навіть ускладнилася — різко зросла конкуренція при виборах академіків. Тепер на одне місце по 10, а то й по 30 претендентів. Слід змінювати підходи — обирати в академію так само, як і допускати до захисту кандидатських і докторських дисертацій, лише тих, хто реально працює в науці. Неприпустимо, аби людина приходила з адміністрації чи ще з якихось інших установ і миттєво ставала «оступіненим» дослідником. Це профанація! Темп девальвації ступенів і звань пришвидшується. Нині вже половина глав районних адміністрацій Львівщини стала кандидатами й докторами наук. Глави обласних адміністрацій також у масі своїй захищають дисертації.

— А що, у Харкові чи Одесі інакше?

— Я кажу лише про те, про що знаю точно. Хоча, гадаю, ця «пошесть» пішла по всій Україні, як, до речі, і по Росії. Коли я був у Мінську, колеги сказали мені, що Лукашенко заборонив білорусам захищати дисертації в Росії — там вимогливість нульова і за хабарі чи певні послуги можна захистити будь-яку роботу.

— Девальвує й ціна принциповості. Так, недавно Інститут економіки НАНУ виявив неабиякий характер — у ньому не захистилися кілька політиків. Приміром, Нестор Шуфрич. Але це не завадило їм за лічені місяці захиститися в інших інститутах...

— Мені відомий інститут із директором — депутатом Верховної Ради, у якого захищав докторську дисертацію Янукович. Із цього захисту буквально сміялися ті, хто голосував за нього. Я запитав їх: «Ну чому ж ви тоді голосували «за»? Адже таємне голосування спеціально запроваджене для цілком вільного волевиявлення — користуйтеся ним!» — «Е, ні! Ми залякані...» Чим залякані? Якщо бували вчені, котрі голосували «проти» при Сталіні, та ще під час відкритого голосування, то що заважає це робити сьогодні?.. На жаль, цього пояснити не можна, керуючись розумною логікою. Невже ми такі раби? Невже холуйська іржа настільки в’їлася в наші душі?..

— Чи живі ще в середовищі нинішніх академіків моральні принципи, які закладалися в підвалини академії Грушевським та Вернадським?

— Безумовно! Усі президенти — Заболотний, Богомолець, Палладін — успішно розвивали та продовжували ідеї Вернадського, його моральні принципи розбудови в академії фундаментальної науки. Я дуже високо ціную внесок Бориса Євгеновича в розвиток академії — його вміння швидко, чітко, навіть віртуозно організовувати вирішення питання в науковій, науково-організаційній, фінансовій сфері, ціную його відчуття гумору, простоту стосунків із людьми й довіру до них. Усе це дозволило Патонові зробити дуже багато для академії.

Проте, починаючи з другої половини вісімдесятих років, об’єктивно Борис Євгенович почав гальмувати розвиток науки в Україні. Звісно, основна вина за застій, кризу й нинішній коматозний стан більшості інститутів академії лежить на виконавчій владі. Але і президія НАН, і її президент останні 15 років, замість радикальних нововведень, обмежувалися їх імітацією. Здоровий консерватизм в умовах реального життя академічної науки перетворився на нездорове, шкідливе для неї явище.

Якби Борис Євгенович перебував на цій посаді 15, ну 20 років, а не 42, в Академії наук України була б зовсім інша доля. Принаймні нині не було б кризи з тим, кого обрати президентом, — ми вже пережили б, мінімум, двох президентів і мали б якісніший склад президії.

— Яким ви бачите вихід із нинішньої кризи в українській науці?

— Вихід один — потрібно омолоджувати і краще організовувати академію не на словах, а на ділі. Потрібно передусім радикально поліпшити структуру, об’єднати споріднені відділення і деякі інститути, провести вибори в НАН, відділення й інститути, аби до керівництва прийшли молоді, енергійні вчені. Необхідно створити в Україні Академію технічних наук, що, як і Академія аграрних наук, забезпечила б науковий супровід та інноваційні зрушення у промисловій сфері.

Історія світової науки не знає прикладів злиття технічних академій з академіями, спеціалізацією яких є фундаментальні науки.

Необхідно також встановити віковий ценз. В Україні глибокий пенсіонер може бути обраним до академії, він може стати директором, можна навіть бути президентом у 85! І це тоді, коли світова наука демонструє приклади наукової креативності в молодому віці — Ньютон і Ейнштейн відкрили свої знамениті закони у віці до 25 років. Те саме продемонстрували Остроградський і Лобачевський, буквально юнаками зробивши свої головні відкриття. Боголюбов у віці старшокласника став доктором і співавтором створення нової науки. Навіть якщо це виняток, проте правилом є те, що дуже багато вчених досягають піку творчої активності до 30—35 років. На цей час вони встигають зробити відкриття, гідні і Нобелівської премії, і звання академіка. Отож для науки, для процвітання держави вкрай небезпечно відкладати на потім визнання молодих талантів у дослідницькому й організаційному процесі.

До речі, це розуміють скрізь, де піклуються про розвиток науки. Китай демонструє радикальне омолодження науки. Коли там в академію наук прийшов новий президент, було усунуто з посад усіх директорів інститутів віком за 50 років! Водночас молодим створили пристойні умови для роботи — зарплата докторів підвищилася до 1000 доларів на місяць і ще по 20 тисяч кожен учений отримує на устаткування. Китайська наука бурхливо розвивається.

— Витрати на науку в Україні становлять понад мільярд гривень. Чи можна, краще перерозподіливши кошти, зробити українську науку ефективнішою?

— Ні, не можна! Господи, та що таке мільярд гривень на справи державної ваги? Це копійки! Я недавно був у Хайфі, де п’ятдесят мільйонів доларів на рік виділяється університетській бібліотеці! І це в крихітному Ізраїлі, що перебуває у стані війни. А в нас говорять про мільярд на всю науку — фундаментальну й галузеву. І на ці гроші «садять» усе нових людей — недавно старших і провідних інженерів зарахували до тих, хто має право на наукову пенсію.

Так, торік уперше виділили 40 мільйонів гривень на прилади. Це маленький позитив. А необхідно кілька мільярдів, аби оснастити науку сучасним устаткуванням. Хіба можна було повністю припинити дію інноваційних законів на рік? Як же ми при цьому вийдемо з кризи, як зробимо конкурентоспроможну промисловість, коли в нас немає новітніх технологій? Нам, звісно ж, у цьому не обійтися без допомоги підприємців. Змінити їхні настрої можна, хоча вони самі ще не стали на ноги... Не розумію, що це за політика, коли ми 500 мільйонів витрачаємо на підтримку закордонної науки, купуємо там ліцензії і стільки ж виділяємо академії...

— Хто, на вашу думку, стане наступником нинішнього президента академії?

— Це буде через п’ять років. Моя точка зору — в Україні є чудові академіки. Не можу ось так з ходу сказати, хто з них міг би завтра стати президентом. Гадаю, можна обговорювати кандидатури Комісаренка, Пивняка, Згуровського, Мельничука... Але краще шукати нового Патона серед тих, кому ще немає і п’ятдесяти. Ну нехай буде 50, але не більше. І, крім того, слід неодмінно дотримуватися правил — вибирати не більше, ніж на два терміни.

В усьому світі сьогодні основні гроші виділяються на розвиток біології і медицини. Зараз час цих наук, тому цілком природно, аби на чолі академії став біолог, що забезпечив би розвиток цього напряму. Тим паче що сьогодні в галузі біології працюють фізики, кібернетики, хіміки, хіміко-органіки. Ця наука сьогодні ширша, ніж інші фахи. Вона дозволяє націлити інші галузі на принципово важливі проблеми. Тому, на мою думку, було б добре, якби президентом НАНУ став саме біолог.

— І де його знайти?

— Наймолодший академік-біолог — мій учень Юрій Глєба. Я навіть думаю, що він був би непоганим президентом. Але на сьогодні його авторитет у НАНУ зменшився, оскільки він уже давно працює за кордоном...

— Знання не лише рідної специфіки, а й стану справ у науці за кордоном роблять таку людину унікальною для Національної академії. Деякі наші далекоглядні сусіди всіляко залучають таких фахівців до справ на батьківщині — їхній досвід неоціненний. Чому ж ми так боїмося довіряти ключові посади своїм найуспішнішим людям? Тим паче що вони заробили славу і гроші талантом, а не злодійством.

— Юрію Глєбі вже виповнилося 50...

— Для НАНУ це просто хлопчик...

— Так, звісно. У нас у відділенні загальної біології немає нікого молодшого. Гадаю, порятунок у тому, аби пошукати серед молодих членкорів. Ось ми обрали недавно 53-річного Дідуха. Він поки що як організатор особливо не проявив себе, але він не слабший від Гродзинського. І в нього є перспектива. І ніхто не виключає можливості — призначити виконуючим обов’язки у зв’язку з винятково складним кадровим становищем.

Проте бажано, аби на чолі академії «технарів» узагалі не було. Тут може бути геолог, біолог, хімік, фізик, механік, математик, навіть філософ. Суспільствознавець — у жодному разі!.. Сьогодні в нас шість державних академій. Вони охоплюють усі галузі діяльності людини. Немає лише Академії технічних наук. Хоча колись було відділення технічних наук. Але в першій половині 60-х років відбулася реорганізація академічної науки, бо Хрущов на пленумі ЦК сказав: «Нам потрібно цей виплід Петра ліквідувати. Ось я влітку відпочиватиму на Піцунді й...».

Причиною немилості вождя стало те, що академія не послухалася партії і не прийняла до свого складу потрібних людей. Приміром, завідувача відділу науки Трапєзнікова, який був членом ЦК. Тому обговорювалося питання — створити замість свавільної і некерованої академії сумлінне та слухняне Міністерство науки. Тоді не було б проблем із призначенням міністра чи зміною заступника.

У зв’язку з цими планами до Києва терміново приїхав Келдиш на зустріч із Патоном. Аби якось врятувати академію, було вирішено провести імітаційну реорганізацію. Зокрема ліквідували Відділення технічних наук. Тоді Інститут теплотехніки миттєво перетворився на Інститут теплофізики, Інститут електротехніки став Інститутом проблем електродинаміки тощо.

Зараз інший час, і вже на порі створити державну Академію технічних наук. Тоді НАНУ справді стане тим, чим вона має бути. А сьогодні технічні проблеми тут домінують.

Звісно, доки Патон біля керма, цього не вдасться провести. Це не особистий випад проти Бориса Євгеновича, але треба змінювати багато що, і докорінно. Передусім академію необхідно кількісно скоротити — талантів не так багато, а те, що в нас багато співробітників, ще не показник інтелектуальної потужності.

— По суті, ваша пропозиція полягає в тому, аби поховати академію, яку за роки свого президентства створив Патон, і фактично повернутися до тієї, яка була до його приходу?

— Ні, я з цим не згоден. Борису Євгеновичу належить заслуга значних позитивних змін в академії, але, природно, його час закінчився. 42 роки на чолі цієї установи працює одна й та сама людина. Непротивлення злу, безоглядна підтримка уряду без критичного аналізу його дій... Ось свіжий приклад — вірнопідданська позиція президії і президента НАН у прийнятті плану діяльності уряду на 2004-й рік. У ньому розділ про науку надзвичайно безпомічний. Крім того, непрозорість дій із боку керівництва академії не робить їй честі.

Президія НАН відповідає за те, що в суспільстві та в його вищих сферах домінують настрої, які свідчать: наукова діяльність не вважається престижною і пріоритетною. Вона не допомагає керівництву країни науковою критикою, незалежною експертизою ухвалювати виваженіші рішення як в економіці, так і в екології. НАНУ байдуже спостерігає за зниженням вимогливості до якості дисертацій, монографій, статей, значним поширенням хабарництва в науці й освіті, глибокими порушеннями наукової етики та моралі... Можна продовжувати, але й на цьому час ставити крапку.