Яку науку має фінансувати держава?

Новий закон про наукову діяльність продемонстрував нерозуміння особами, уповноваженими на виконання державних функцій, домінантної ролі науки в сучасному ринковому суспільстві. І для цього є певні причини.

Науку часто плутають з освітою. Проте це різні категорії, хоча й тісно пов'язані. Наука - процес одержання нових знань, тоді як освіта є результатом набутих знань та навиків. Оскільки ж процеси одержання знань можуть бути різноманітними, то звідси випливає неоднорідність поняття науки. Сутність наукової роботи залежить від способу і мети набуття знань. Тому, коли постає питання реформування науки, насамперед слід тримати в умі, якому способу і якій меті одержання знань буде віддано пріоритет, і наскільки він відповідає першочерговим потребам держави. Взагалі, добре було б активно підтримувати всі способи одержання знань, але, як відомо, ресурс держави завжди обмежений. Тому доводиться вибирати пріоритети. Іншими словами: яку науку держава повинна фінансувати першочергово, як пріоритетну, і як її застосувати на користь державі?

Хоч як це дивно, але ні наші високопосадовці, ні керівники наукових установ не можуть дати на це відповідь. Так, академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України В. Локтєв, коментуючи слова Жозе Мануеля Барозу "майбутнє Європи - це наука", зазначає: "І, хоча я є затятим прибічником цих слів, на запитання, чому саме тепер тема науки набула такого широкого резонансу, однозначної відповіді я не маю" (Вісник НАН України, 2015 р.).

Проте Петро І, засновник Російської імперії, вже 300 років тому мав досить чітку та однозначну думку про роль науки в державі. Йому не гріх багато чого закинути, але в державному будівництві Петро І може багатьом дати фори. Він добре розумів: прорубавши вікно в Європу і вступивши в жорстку конкуренцію з європейськими державами, щоб вийти переможцем, потрібно заручитися потужною науковою підтримкою. Особливістю наукової підтримки є те, що вона віддає перевагу тому, хто перший використовує наукові результати. Проте виявилося, що науки, культивованої в освітянських закладах, недостатньо. Оскільки освітянські заклади насамперед орієнтовані на науку як процес одержання нових знань. Їм важлива не так вагомість наукового результату, як навчання проведення наукових досліджень. А одержання наукового результату є підтвердженням успішності навчання. Тоді як державі потрібна була організація для одержання нових знань, зорієнтована на кінцевий результат наукового пошуку. Результат, який приводив би до практичного застосування. Тільки в такому випадку наукові розробки могли бути максимально ефективними для держави. Тому, щоб наука працювала на державу, Петро І заснував Петербурзьку академію наук.

У "Визначенні про Академію", ним власноруч редагованому, йшлося: "Понеже нині в Росії будівлю до поверненню мистецтв (практичних знань) і наук зроблено бути має".

Ключовим пунктом тут є практичні знання, необхідність яких визначається в першу чергу і які відіграють домінантну роль у побудові держави. Не треба плутати здобуття практичних знань із прикладними дослідженнями. Прикладні дослідження - це вже процес втілення в життя знань, які мають практичне значення. Досить яскраво це можна продемонструвати на прикладі наукової діяльності Євгена Патона. У процесі дослідження закономірностей проходження струму через контакт двох металів під його керівництвом одержано практичні знання, які лягли в основу розробки технологій електрозварювання.

Таким чином, за задумом Петра І, Академія не обмежувалася лише завданнями для науки, а мала бути зорієнтована на розв'язування задач, пов'язаних зі здобуттям корисних практичних знань. Програма діяльності академії диктувалася потребами швидкого розвитку держави. Для здійснення цих задумів було запрошено низку провідних на той час європейських учених в Росію, і їх діяльність оплачувалася золотом. Тут ми зіштовхуємося ще з однією особливістю науки: наукою як сферою вияву творчості не можна примусити займатися, нею можна лише зацікавити. А це означає, що наука - дороге задоволення. Тому витрати на неї мають бути добре сплановані.

Але проблема в тому, що наші державні діячі й академіки досі не мають уявлення про особливість домінування науки в державі, обмежуючись лише її освітянським моментом. Парадокс? Проте схема безпосереднього використання науки примітивно проста - застосування науки для одержання практичних знань, що дозволяє досягти перемоги в конкуренції. І це єдина можливість для держави мирним способом досягти переваги. Тому і було засновано Академію наук. Усе досить просто! Тобто теза "майбутнє - це наука" - покажчик напрямку і шляху руху до перемоги й самоутвердження через розвиток та використання науки.

Ще більшого значення набуває наука в суспільстві з товарним виробництвом. У такому суспільстві вироблений продукт має значення лише за умови, що його можна продати, тобто коли він стає товаром. Але товарних виробників багато, і тому між ними завжди точиться жорстока конкуренція, де на перший план виходять якість і ціна. Зробити товар якісним і дешевим без науки неможливо. Та для такої ролі вона повинна задовольняти певні вимоги. По-перше, повною мірою плодами науки може скористатися та структура, котра використовує наукові результати вперше. Тобто наукові дослідження повинні мати певну міру секретності. По-друге, в наукових дослідженнях необхідно відображати потреби суспільства. По-третє, рівень наукових досліджень повинен бути достатнім для забезпечення прогнозної функції. Наука - єдина сфера діяльності людини, яка може здійснювати передбачення з високим рівнем достовірності. З проблемами суспільства значно легше боротись, якщо вони заздалегідь можуть бути передбачені. Тоді є можливість досить безболісно, превентивними заходами, уникати негативних наслідків для суспільства. Здавалося б, що тут незрозумілого? Але чому тоді український уряд не фінансує науку?

Хоч як це дивно, проте основним противником розвитку науки в нашій країні є олігархічна система влади. Щоб зрозуміти, в чому річ, спочатку слід чітко усвідомити, що собою являє олігарх. На перший погляд, це може здатися дивним, але олігарх - бізнесмен-невдаха. Людина, котра якимсь чином заволоділа певним фінансовим ресурсом і намагалася налагодити бізнес. Але бізнес передбачає конкуренцію, в якій вона у чесний спосіб перемогти не може. Тоді людина шукає якогось іншого способу для досягнення переваги. Один із них - добитися монополії у своїй сфері діяльності. А далі - йти шляхом штучного завищування цін на продукцію. Такий приклад. В Україні з 14-ти теплоелектростанцій 9 належать одній корпорації. А ми дивуємося: чому ціна на електроенергію безперервно зростає? Чому не можна продати потужну кондитерську структуру частинами? Але ж тоді з'явиться конкурент, який виготовлятиме таку саму продукцію, проте за нижчою ціною. Олігарх цього допустити не може. Другий спосіб - створити у владі лобі, яке надаватиме преференції. Тобто пільги для бізнесових структур, що працюють на олігарха, а решту бізнес-конкурентів держава досить легко й "законно" задушить податками. Для реалізації такої програми насамперед потрібен жорсткий контроль над владою. Цього можна досягти, тільки розвинувши потужну корупцію та масштабно маніпулюючи засобами масової інформації, які для таких потреб краще мати у власності. Тому всі олігархи володіють ЗМІ. В Україні 90% ЗМІ належать олігархам. З цього напрошуються два висновки.

Перший - олігарх штучно вбиває кращий, ніж у нього, бізнес і таким чином блокує розвиток економіки країни. Наші інвестори дивуються, чому надані державі кредити не вкладаються в економіку. Навіщо олігархам головний біль - створення конкурентів?

Другий висновок - олігарх є генератором корупції в країні. Для того, щоб влада приймала потрібні їм закони та надавала преференції, вони мусять матеріально стимулювати чиновників, відповідальних за виконання державних функцій. А це і є корупція. Своєю чергою, корумпована влада для забезпечення свого стабільного існування створює корумпований суд, який її та олігархів ретельно оберігає. Ніхто не хоче сваритися з олігархами, доки існує корумпована судова система. Олігархам потрібен саме такий суд. Суд, який можна купити. Тому не дивно, що після Революції Гідності суддів не чіпають. Влада ж залишилась олігархічна, і, коли мова заходить про "полювання на корупціонерів", не треба плекати ілюзій. Ідеться про банальний перерозподіл корупційних схем. Непіддатливих знищують, решту беруть на службу. Ми дивуємося, чому не можуть притягнути до відповідальності януковичівських яничар, котрі вбивали на Майдані людей. Але, з позицій олігархів, вони злочину не скоїли, вони просто захищали олігархічний режим і є вірними виконавцями й героями. У схемах існування олігархічної влади науці просто немає місця, її не розуміють і бояться. А все тому, що наука є природним опонентом олігархії.

Наука викриває антисоціальну суть олігархічної влади і вказує шлях боротьби з нею. Він досить простий - судову систему потрібно відокремити від влади. Це ключовий пункт боротьби з олігархами. Ставлення до цієї вимоги водночас є критерієм для визначення прихильників олігархів та людей, котрі сповідують корупцію. При відлучення олігарха від влади він банкрутує, як це сталося з І. Коломойським. Незалежність судової системи від влади викликає банкрутство олігархів. Інакше кажучи, незалежний суд одночасно є інструментом для знищення олігархічної влади. А тепер питання для роздуму - буде нинішня влада фінансувати науку чи ні?

Той факт, що влада не може або не хоче використовувати науку для розвитку держави, не є підставою для недостатнього її фінансування. Швидше, це свідчить про моральну застарілість влади та її неспроможність управляти державою. З іншого боку, внаслідок систематичного недофінансування рівень наукових досліджень у країні досить різко впав. Цей факт використовується як аргумент неефективності наукових досліджень. Інакше кажучи, штучно створений аргумент, щоб не фінансувати науку. Але в цьому є дещо дивне: навіть самі науковці якось односторонньо, сором'язливо обстоюють свої вимоги. У чому річ? Суть питання в тому, чи безпосереднє підвищення фінансування наукових установ, при нинішній організації проведення наукових досліджень, принесе хоч якусь помітну користь державі. У цьому є великий сумнів. Для того, щоб була віддача від науки, потрібно істотно реформувати організацію проведення досліджень. А ось тут і маємо камінь спотикання. Недавно прийнятий закон про наукову діяльність досить чітко свідчить, що проблема залишилася нерозв'язаною. Цей закон вирішує проблеми певних наукових груп, які перебувають при управлінні науковими установами, але не розв'язує проблему взаємозв'язку "наука - суспільство". Проблема в тому, що коли наука утримується на кошти суспільства, то суспільство безпосередньо повинно одержувати віддачу від науки. А її одержання, на жаль, у рамках прийнятого закону, залишається примарним.

Коректна реформа науки неможлива без з'ясування, в чому полягає суть наукової роботи та як її стимулювати. На перший погляд, це технічне питання. Проте воно містить важливий соціально-політичний аспект. Власне, суттю наукової роботи є генерація ідеї та встановлення її достовірності. Коли достовірність встановлено - результат наукової роботи переходить у категорію знань. На практиці в СРСР було заведено присвоювати науковий ступінь кандидата наук здобувачам, які довели свою спроможність встановлювати достовірність наукової ідеї. Ступінь доктора наук присвоювали тоді, коли, крім обробки ідей, ще було продемонстровано генерацію нових ідей, які приводили до значного просування в науці. Закордонні науковці запрошують наших вчених саме з метою генерації та встановлення достовірності ідей. Але ідей, які спрямовані на розв'язання наукових проблем, потрібних їхнім країнам, і зрештою стануть їхніми. Якщо при цьому в нашого співвітчизника з'являться нові ідеї, то вони вже будуть інтелектуальною власністю закордонних учених. Таким чином, запрошуючи наших учених до співпраці, закордонні науковці використовують науковий потенціал і ресурс України. При цьому Україна як держава нічого не отримує. Як таку проблему розв'язують інші країни? Вони просто забороняють проведення важливих для них наукових досліджень за кордоном. Мені довелося зіштовхнутися з ситуацією, коли при обговоренні розв'язання наукових задач виникали моменти можливого їх практичного використання, і тоді японські вчені раптово переходили на японську мову. А у США науковими розробками, які принципово важливі для зміцнення конкурентоздатності країни, можуть займатися лише громадяни країни і на території країни. Це потрібно для того, аби притягувати до відповідальності за витікання важливої інформації, що завдає шкоди державі. Але такі моменти в новому законі про науку не передбачені. Це означає, що він не відповідає сучасним вимогам.

Насправді новий закон про науку фіксує вишівський стиль проведення наукових досліджень. Суть його полягає в дослідженні за тематикою. Такий стиль дуже зручний у навчальному процесі. Він дозволяє широкий вибір наукових завдань, не обмежує студентів у пошуках цікавих задач і т.п. Тут головне - демонстрація високого рівня проведення досліджень, демонстрація інтеграції в наукову спільноту і, таким чином, забезпечення сучасного рівня викладання у вишах. Основною мотивацією досліджень стає одержання вчених звань. Але такий підхід до наукової роботи має істотну ваду - дозволяє уникати важких для розв'язання, та водночас дуже потрібних і важливих для країни наукових завдань. Проте для вишів це прийнятно, оскільки науковці одержують платню за забезпечення навчального процесу.

Вишівський стиль проведення наукових досліджень має низку негативних аспектів. Найпоширеніший серед них - підміна оригінальних наукових досліджень методичними роботами. Це не тільки наша біда, це біда міжнародного масштабу. Часто вдається досить тонко імітувати проведення наукових робіт. Логіка тут проста - досить заявити про розв'язання наукової проблеми. Якщо надалі це виявиться правдою, то заявник - герой і заслуговує пошанувань, якщо ні - то просто помилився. Усі вчені помиляються, це закон природи. Такі маніпуляції не дуже затратні, але при цьому можна одержати солідне фінансування. Сприяє такому станові речей введення формальних критеріїв для встановлення рейтингів значимості наукової діяльності, зокрема таким є показник Гірша. Цей показник дозволяє, по суті, методичні праці видавати за наукові, класифікуючи їх як науково-методичні. Крім того, існують технології, що дозволяють за кілька років зробити його захмарно великим. Тобто йдеться про створення штучних рейтингів значимості. Щоб одержати справді науковий результат, треба добре попрацювати. А методична праця набагато легша й простіша. Проте наука - така річ, що вона або є, або її немає. Можуть бути недоліки досліджень, помилкові результати, але недопустиме створення видимості проведення наукових досліджень. До речі, оцінка результативності та значимості наукових досліджень теж нескладна. Досить порівняти знання до й після проведення досліджень і встановити, наскільки ці знання впливають на подальші дослідження, й відтак стає зрозумілою вартість роботи. На жаль, у науковому просторі велика частка наукових статей становить собою імітацію досліджень.

Основне призначення академій, зокрема Національної академії наук України, - саме і є виробництво наукового продукту, необхідного для успішного розвитку держави та зростання її конкурентоспроможності. Проте якраз для виконання такої місії вона сьогодні мало придатна. Насамперед це пов'язано з тим, що за роки незалежності України, внаслідок низького фінансування, вона втратила здатність виконувати наукові завдання на замовлення і стала неконкурентною у виробництві наукового продукту. Прикладів можна навести безліч. Чому і як так сталося - окреме питання. Але основне нарікання тут на інститут академіків, який керує Академією. Система управління науковими дослідженнями через інститут академіків не відповідає сучасним вимогам. Наразі він не видається придатним для того, щоб забезпечити керування науковими установами та своєчасне виробництво необхідної якості наукового продукту. Для кращого розуміння наведемо порівняння. Сільськогосподарська продукція може вироблятися у межах поміщицького або фермерського господарств. Фермерське господарство більш конкурентноздатне, тому поміщицьке йому завжди програватиме. В науці аналогом інституту поміщиків є інститут академіків. Природно, що при нинішній системі управління НАН завжди програватиме. Це - основна проблема для Академії. Як її розв'язати?

Торік у НАН відбулася масштабна кампанія з реорганізації, але вона не торкнулася системи управління. Це означає, що все, фактично, залишається таким, як було. Академія й надалі залишається непридатною для виконання своєї основної функції - забезпечення конкурентоздатності держави.

Це істотний недолік НАН. Свого часу в Данському технічному університеті був науковий підрозділ, який працював на засадах, аналогічних Національній академії наук України. В цьому підрозділі вчені публікували десятки наукових робіт за рік у престижних світових виданнях. Тим часом інший підрозділ друкував декілька робіт на рік. Але ці роботи репродукували практичні знання. Перший підрозділ був ліквідований, другий - розширений і процвітає нині. В результаті такого підходу до науки Данія у 2009 р. посіла перше місце в Європі за ефективністю використання наукових розробок. Данія - конкурентоспроможна країна і країна з найнижчим рівнем корупції. А в нас керівництво НАН під гаслом збереження науки фактично перетворило її на музей слави науки соціалістичного періоду. Тому не дивно, що за роки незалежності академіки не тільки не спромоглися виробити стратегію розвитку НАН, придатну для держави, а навіть не в змозі обрати дійового президента Академії. Повний колапс.

Як вийти з такого становища? Вихід досить простий і відомий, академіки його добре знають, проте для них він - неприйнятний. Усе, що потрібно для виправлення ситуації, - це перейти від фінансування за тематикою до фінансування розв'язання конкретних наукових завдань. Пріоритет віддавати тим, хто береться за ці завдання і їх розв'язує. Для цього необхідно зробити дві речі.

По-перше, зосередити фінансування на розв'язанні конкретних наукових завдань, які для держави є життєво необхідними. По-друге, розв'язання таких завдань зробити конкурсним. Тобто фінансувати реалізацію різних ідей, спрямованих на розв'язання поставлених наукових завдань. Якась та виявиться вдалою. Тут не треба боятися перевитрат, конкуренція в науковому середовищі є потужним засобом стимулювання роботи і дає змогу досить швидко досягти позитивного результату. При цьому відфільтровується нашарування, яке заважає проведенню наукових досліджень. Оскільки ж наукове завдання вирішується конкуруючими колективами, то вони й будуть найкращими рецензентами для моніторингу якості та ефективності наукових розробок. Остаточний висновок про якість проведених науково-дослідних робіт може дати лише споживач наукової продукції. Відкритим залишається питання, чи є в нас такі споживачі.