Як нам реорганізувати академію

Ці роздуми народилися у зв’язку з підготовкою президією НАНУ доповіді про діяльність академії у 2011 році. До нашого інституту надійшов циркуляр із приписом подати пропозиції щодо «подальшого удосконалення роботи академії».

«Где, укажите мне, отечества отцы, которых мы готовы взять за образцы?» (Олександр Грибоєдов)

На моє розуміння, причини численних проблем НАНУ не зовнішні, як багато хто думає, а внутрішні. Корінь зла - в самій ментальності вчених, втраті справжніх мотивів до наукової діяльності, відсутності у вітчизняному науковому середовищі сильних авторитетів, які б могли виступати арбітрами у справі «удосконалення роботи академії».

У своєму нинішньому вигляді академія орієнтує «пересічного науковця» на паперову творчість - написання звітів (а це основний «науково-технічний продукт», який пред’являється під час здачі фундаментальних тем) і статей, більшість яких публікується в «кишенькових» безвідмовних журналах. Інститут рецензування у нас неефективний через відсутність моральних і наукових авторитетів, у присутності яких халтурити було б соромно.

Але головна проблема не в тому, що публікуються «погані» статті, а в тому, що їх пишуть. Пишуть їх, як правило, тому, що метою публікації стає... сам факт публікації. Чинна система стимулює зацикленість наукового співробітника на написанні паперів, які з роками складаються в товсті томи і через певні періоди часу оформляються у вигляді докторської дисертації, матеріалу на держпремію тощо.

Що тут можна вдіяти? Потрібно збільшувати частку конкурсного цільового фінансування, виділяти кошти на проекти, спрямовані на досягнення результату, а не на підтримку досліджень «у напрямі». Бажаним результатом може бути прорив у розумінні наукової проблеми, створення наукового інструменту, інформаційного сервісу, обсерваторії, проведення унікального експерименту, видання монографії, нового підручника... Головне тут - вплив на реальну дійсність, що в західному світі визначається терміном impact.

«Експеримент, теорія, практика» (Сергій Капіца)

Звернімо увагу, за якими критеріями добирають проекти 7-ї Рамкової програми Євросоюзу (РП7). По-перше, оцінюють наукову вагу запропонованого проекту. Тут наші критерії збігаються. По-друге, оцінюють реалістичність, здійсненність проекту, його націленість на досягнення заявлених цілей. І, по-третє, враховується impact - позитивний вплив на науку, освіту, економіку, цивілізацію.

В наших умовах пред’являти такі вимоги до наукових проектів необхідно, але аж ніяк недостатньо. Оскільки річ у самій системі мотивації вченого (а це стара радянська система). Наукова кар’єра продовжує будуватися на досягненні «регалій». Заробіток і становище наукового співробітника визначаються не функцією, не роботою тут і тепер, а званням. Це призводить до спотворення наукового життя академічної спільноти та специфічного перерозподілу індивідуальних зусиль вчених.

«У житті завжди є головне
і неголовне. Головне - стати професором»
(Науковий фольклор)

На мою думку, було б доцільно, по-перше, відділити наукове звання від займаної посади (функції) і від зарплати. Для цього не обов’язково скасовувати самі наукові звання, головне - розуміти, що вони несуть почесний смисл. Хто краще читає лекції - доцент чи професор? Для правильної відповіді на це запитання, очевидно, потрібно знати обох. У реальній справі звання не такі важливі.

Необхідно скасувати надбавки та інші виплати за звання члена-кореспондента й академіка (нагадаємо - з держбюджету). СРСР розвалився разом із адміністративно-командною системою та її унікальною складовою - станом привілейованих державних управлінців, номенклатурою. Академічна номенклатура - безглуздий атавізм радянської епохи - дивним чином збереглася.

По-друге, потрібно зовсім скасувати ступінь доктора наук. Багато разів мені доводилося чути, як друзі і колеги із задоволенням згадували про роботу над своїми кандидатськими дисертаціями, в які вклали «стільки себе». Але жодного разу не чув таких відгуків про докторські дисертації. Про останні говорять тільки як про прикру і шкідливу для здоров’я необхідність.

«Знімаючи із себе будь-яку особисту відповідальність перед майбутнім, таке життя вони називають правильним» (Олександр Кендюхов)

Такого типу зміни правил гри в академії могли б переорієнтувати зусилля науковців на живі справи. Оскільки ж смак справжньої справи - солодкий, і в справі люди зріють, то можна сподіватися, що в результаті різко змінився б сам дух академічної науки.

Навряд чи радикальні реформи академії можна провести зсередини. Але Захід нам допоможе, якщо поставити за мету максимальну інтеграцію української науки в західний світ. Звісно, внесок України у здійснення конкретних міжнародних проектів у грошовому еквіваленті може бути відносно скромним - грубо кажучи, до їхніх 100 євро додадуться наші 100 грн. Важливе інше - щоб наш внесок був необхідним, а в ідеалі - незамінним. Тоді в реальній справі, у взаємодії із західною спільнотою змінюватиметься обличчя академії.

Як відомо, у спільних проектах РП7 Євросоюз фінансує 75% витрат, а 25% мають бути покриті з національних джерел. Я пропоную прийняти рішення, аби НАНУ фінансувала ці 25% автоматично. Виграш проекту РП7 тоді б означав виграш відповідного національного фінансування. Це хороший спосіб вивести рецензування вітчизняних наукових проектів на міжнародний рівень.

Ось такі мої пропозиції щодо «подальшого» удосконалення НАНУ.

А тепер мені хотілося б оскаржити кілька поширених міфів про академію.

Міф перший. Вчені - це креативні, творчі люди (читайте «Понеділок починається в суботу»). О так, такі в нас є. Вони й досягають вершин кар’єри, визнання та вдячності учнів. Але коли говорити про образ «пересічного» вченого або викладача вищої школи, то це - чиновник, який править паперову кар’єру.

Міф другий. Кращі вчені виїжджають на Захід, відповідно - залишаються не найкращі. За влучним зауваженням одного колеги, їдуть «найспритніші». Найспритніші і найкращі - ортогональні параметри. Спостереження з особистого досвіду. З-поміж моїх однокашників, які захистили повновагі радянські дисертації у 80-х - на початку 90-х років і потім виїхали на Захід, понад половина науку залишила. Без жалю!

Міф третій. Не потрібно критикувати академію тепер, коли багато людей хочуть її розігнати, тепер не час для цього. Боюся, з таким підходом час для критики не настане ніколи.

Міф четвертий. Головна наша проблема полягає в гігантському недофінансуванні науки. Це чиста правда, як і те, що система «Експеримент, теорія, практика», як паровоз без води, не може функціонувати без інвестицій. Але, знову ж таки, це зовсім інша ортогональна проблема. «Розруха в головах», - сказав класик, «кадри вирішують усе» - сказав інший. Відсутність фінансування - біда академії, але невміння (небажання) витрачати гроші розумно - її вина, яку не перекласти на зовнішніх недоброзичливців. Не досить привабливий образ ученого або викладача, рутинний штучний світ університету або НДІ (мені навіть дивно, що такі епітети стали доречними для характеристики творчої діяльності) - ці чинники найбільше розчаровують в академії. І відштовхують від неї не шмагану й не зіпсовану молодь. Кажу це, спираючись на багатий особистий досвід спілкування зі студентами та аспірантами, причому кращими з них. Для більшості в їхньому віці гроші не такі важливі. Найголовніше - інтерес, відчуття причетності до великої справжньої справи. Ось із цим і проблема.

Міф п’ятий. Це навіть не міф, ідеться про змішування понять. Інтереси науки, інтереси співробітників Академії наук та інтереси її керівництва - це, звісно, не одне й те саме.

Насамкінець два факти з Вікіпедії.

Академія служить «радником нації в питаннях науки, техніки та медицини». Члени академії працюють на громадських засадах (зі статуту Академії наук США).

Лондонське королівське товариство, приватна організація, діє як дорадчий орган при вирішенні основних питань наукової політики, виступаючи в ролі національної академії наук.