ВСЕПЕРЕМОЖНІ ЦИФРИ

Соціологія нині глибоко проникла в інформаційний контекст суспільства. Це природно й необхідно. Водночас зросла й відповідальність соціологів.

Якщо перед вами газетна стаття, а в очах миготіння від цифр, які далеко відводять ваш погляд від суті проблеми чи явища, якщо на якомусь телевізійному ток-шоу співрозмовники соціолога відмовляються від дискусії («Що означають ці ваші 37 відсотків? Це багато чи мало? І чому?»), коли радіоефір годинами займають «провідні вчені сучасності», у теорію соціальної світобудови яких зовсім не вписується повсякденність, — то все це означає, що в соціум активно вкорінюється «суспільствознавство без кордонів». Кордонами тут виступають і відчуття реальності, і сама реальність.

Отже, професіоналізм соціолога не в тому, щоб перед телекамерами брати на себе месіанську відповідальність за долю людства, не вникаючи в суть його проблем, а в тому, щоб займатися наукою.

Наш співрозмовник — доктор економіки і соціології, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ професор Юрій САЄНКО.

«Суспільствознавці без кордонів» проти реальності

— Теорій соціуму нині — на будь-який смак. Та в жодну з них не впишеш повсякденну реальність. Особливо нашу — болісно перехідну і «реформовану без реформ». Особливо після того, як тріснули обручі «компартійної» ідеології, при пануванні котрої єдиній цілісній теорії однозначно відповідало ясне життя концтабору. Феномен «суспільствознавства без кордонів» породило пострадянське суспільство «без остова і кордонів соціального смислу» в особі «верховної трійки»: адміністрації Президента, парламенту та Кабміну. А в суспільствознавців не виявилося адекватної теорії чи хоча б моделі, яка пояснює те, що відбувається. Ось і пустилися берега. Це «безмежжя» вдарило по професіоналізму. І по моєму, зокрема.

— У сучасній соціології, приміром, не вибудувано системи оцінних критеріїв, за якими можна було б описати якість життя нашого населення, структуру середнього класу, явище бідності, передбачити, наскільки поширилася практика відведення населенням своїх доходів «у тінь» тощо. Розкрити суть цих явищ у цифровому вираженні взагалі реально?

— Любов до цифри почалася ще з Піфагора. Споконвічна проблема кількості та якості. Саме соціологічне дослідження — це адекватне переведення смислу в цифри: поставили завдання, сформулювали запитання, отримали відповіді, прописали якусь цифру... Все це «колотиться» в комп’ютері, що видає величезну кількість різноманітної цифри. Тепер її треба перетворити на новий смисл. І це вже залежить від соціолога. Це надзвичайно важке завдання вимагає мистецтва більше, ніж науки.

— І в цьому соціологія найчастіше схожа на політику.

— Політик, хапаючись за цифру, починає виробляти з нею все що завгодно. Починає пояснювати: мовляв, валовий дохід у нас зріс майже на 10%, і тому люди стали краще жити. А насправді зовсім не краще: зарплати практично не збільшилися, соціальні програми не виконуються. Триває підміна понять, спекуляція, окозамилювання, маніпулювання цифрами, що не мають конкретного стосунку до суті проблеми. А в соціології, на відміну від політики, не можна говорити про свідоме спотворення в дешифруванні отриманих цифр (хоча й там відбувається різне). Річ у тім, що в соціології немає чіткої науково обгрунтованої теорії переходу кількості в якість. І в цьому її лихо.

Хоча цифри відвоювали в реальному житті своє право на відображення світу. Та ж таки інформатизація — це передавання якогось повідомлення, об’єкта з допомогою цифрових технологій. Ще на початку 60-х років академік Глушков прогнозував виникнення цифрових відеокамер. Ця ідея загальної цифри, спроможної втілити будь-яку якість об’єкта, все-таки реалізується. Тут і генетичний код, і цифрові технології — ми поступово розширюємо можливості зняття інформації з будь-якого об’єкта. А ось як передати її людині, минаючи власну суб’єктивність?

У соціології думка однієї людини, двох, десяти — це суб’єктивні оцінки. Та якщо набирає сили закон великих чисел, то, починаючи з певного «великого числа», сума індивідуальних суб’єктивних оцінок стає об’єктивною. Доведено, що для України — це опитування 1200—1800 респондентів.

Соціологію — у реальне життя!

— Проте політикани живуть у своєму «віртуальному» світі й там жонглюють цифрами. «Страшно далекі вони від народу», і в цьому полягає якась потворна норма життя. Соціологія ж — наука. І, наприклад, у період виборів дуже популярна. Ставши бажаними гістьми безпредметних ток-шоу, соціологи набувають статусу публічних людей. А людей публічних, до того ж представників гуманітарних наук, слід сприймати «із поправкою на неадекватність». Тому що процес говоріння «суспільствознавців без кордонів» найчастіше суперечить суті проблеми. Описувати життя через начотництво — справа невдячна.

Переводити цифру в смисл, мабуть, потрібно не лише поетапно, а й через систему необхідних і достатніх показників.

— Спочатку давайте відділимо соціологічну науку від соціометрії — всіляких електоральних і менеджерських вимірів. А ось проблемою «смислу і цифри» ми в інституті й займаємося. Насамперед виходимо з того, що суспільство живе, перебуваючи на різних рівнях реальності. Перше завдання — визначити нижній рівень деталізації. Ми вибудовуємо ієрархію показників, і кожен із них має входити в інший, вищого рангу (це конструкція на кшталт матрьошки). Потрібно вибудувати «дерево», або граф — тобто підпорядкованість цих показників. У статистиці це називається «згортка»: зарплата окремих соціальних груп згортається в зарплату у середньому по Києву, потім — по країні. А далі потрібно визначити одиниці виміру, особливі соціологічні показники. І це колосальна проблема. Щодо емоційно-оцінного й соціально-оцінного просторів, які стосуються суб’єктивних оцінок населення, система координат ще не вибудувана.

Сучасна соціологія повинна визначати, приміром, системи оцінки якості здоров’я чи показників бідності, середнього класу. Економічні показники перебувають у точно зазначеному просторі. А ми, учені, мусимо знайти порівняні соціологічні показники, що доповнюють, уточнюють, проясняють цей простір. Для цього потрібно здолати опір невизначеності, властивий соціальному простору. Втім, такі протиріччя характерні й для світової соціології.

— Власний життєвий досвід так званого кабінетного вченого настільки спотворює реальність, заглушаючи її цифрами, як бур’яном, що за його намаганнями «препарувати» живий соціум просто сумно спостерігати. До того ж скандувати цифру не означає навіть наближатися до суті культурно-історичного або соціокультурного феномена. Так, я ставила соціологу запитання, чому під час посткомунізму післясмак від комунізму забиває смак часу і яким же чином наздогнати реальний час цивілізованого світу. На що він відповів мені поважно: усе з нашою цивілізованістю налагодиться, щойно валовий дохід населення стане відповідати рівню 1990 року.

— Коли ми «наздоженемо 1990 рік», — а це буде нескоро, — решта світу виявиться далеко-далеко від нас... Один соціолог не має права судити про ті надзвичайно складні процеси, які фіксуються в результаті опитування чи експертів, чи всього населення. Адже соціолог, хоч би що він вивчав, не є фахівцем у цій галузі. Якщо це громадська думка про освіту — треба знати сферу освіти, якщо про медицину — треба знати медицину, про рекламу — рекламу. Який вихід? Саму організацію опитування має робити група аналізу, що складається із фахівців у даній галузі та з колективу соціологів. Тільки так можна організувати дослідницький процес, і це головна умова адекватної роботи соціолога. Тому виконання аналізу даних моніторингу «Українське суспільство» нашого інституту виключно нашими працівниками, без залучення інших фахівців, — теж великий недогляд.

— Чи потрібно хорошому соціологові мати ще одну освіту: соціолог-економіст, соціолог-юрист і т.п.?

— Звісно. Я побудував би систему соціологічної освіти за іншим принципом. Я б учив студентів-соціологів загальнопрофільних предметів два-три роки, а потім розділив би їх за спеціалізаціями: це соціологи, які працюватимуть на виробництві, а це соціологи-економісти — фахівці гуманітарного напряму тощо — і доучував би, виходячи з цього. Пройшовши спеціалізацію, соціолог отримає міждисциплінарну освіту, навчиться працювати з конкретною сферою життя і розробляти для цього особливі технології.

— До того ж навчиться орієнтуватися ще в одному професійному світі і зможе грамотно вибирати собі експертів. Деякі викладачі соціології пропонують увести для випускників вузів «клятву соціолога», на кшталт клятви Гіппократа. Чи потрібно це?

— Звісно, само собою. Це ж робота з людьми. У гуманітарній сфері це потрібно і вчителеві, і соціальному працівнику, і бібліотекарю.

— Як боротися з ідеологічною ангажованістю соціологів? Адже ті ж таки «ліві» соціологи часто впадають у популізм, трактуючи «на користь бідних» соціологічні дані про неприйнятність для значної частини населення країни ідей приватизації, вступу України в НАТО...

— І цю проблему вирішує створення аналітичних груп. Один соціолог у своїх трактуваннях збільшує власну суб’єктивність. Тут усе що завгодно може накластися на результат дослідження, аж до партійних уподобань. Суб’єктивний чинник є в будь-якій науці, його визнають навіть фізики. Соціологія ж — не природнича наука. Жорсткі рамки системи контролю тут розмито, багато невизначеності й дуже великий рівень свободи дослідника. Її може відкоригувати лише група аналізу.

Прогноз чи міф?

— До речі, на прогнози нашого майбутнього щедрі саме «суспільствознавці без кордонів». Мабуть, шукає виходу не обмежена здоровим глуздом свобода.

— Це не прогнози, а міфологічні сценарії. Прогноз — це науково обгрунтований висновок про стан майбутнього. А оскільки немає соціологічної теорії суспільства, немає системи закономірностей, на якій базується наука, до того ж реальність зазнає дуже великих змін, то прогнози практично неможливі. На будь-яку подію впливає колосальна кількість чинників, їх неможливо врахувати. Здавалося б, якщо ми житимемо, як сьогодні, то й Кучма не балотуватиметься в президенти. Цей висновок побудований не на розрахунку, а на враженні. І цей сценарій найімовірніший, на наш погляд. Та водночас Плющ заявляє, що Кучма балотуватиметься, — отже, він виписав свій сценарій. Ми живемо у світі колосальної кількості сценаріїв — у просторі невизначеності.

Відповідно до теореми Байеса, завжди після події, що сталася, потрібно перераховувати можливість усіх наступних подій. Тому, йдучи від розвитку подій до зміни сценарію на майбутнє, продуктивно працювати зможе лише група аналізу.

— Я думаю, для соціолога працювати з аналітиками було б цікавіше, ніж бути носієм цифри...

— Ніякої цифри соціолог не має привносити! Соціолог має розкривати смисл події, що сталася. Цифри можуть лише підтверджувати думку, а не заміняти її. Метою роботи груп аналізу стало б не отримувати більше даних, а бачити в них більше сенсу, адекватного реальності.

— Чи не знижується в населення інтерес до соціології?

— Ні. Нині соціологія в Україні, як у жодній країні, досягла конституційного визнання, визнання Конституційним судом. Усі соціологічні дослідження торік показали, що, на підставі всіх можливих сценаріїв виборів, Кучма зі своїм оточенням не виграє. Отже, потрібно змінювати Конституцію. А хто змусив звернути на це увагу? Соціологи.

— Будь-які дослідження, зокрема й соціологічні, проводяться з певною метою. І мета ця має в чомусь виражатися. Ми знаємо, що протестні настрої нашого населення нічого не варті — 46% населення висловлюють готовність іти на барикади, захищаючи свої права, а насправді закінчується це нічим. Ми знаємо, що більшість нашого населення звикла жити погано. І від оприлюднення цих даних нічого в суспільстві не змінюється. Виникає крамольна думка: навіщо ж тоді город соціологічними даними городити?

— Лікар може і діагностувати, і лікувати людей. А от соціолог може лише описати стан суспільства, виписати сценарій на майбутнє. Його завдання — інформувати суспільство про діагноз, решта — завдання громадянського суспільства та влади.