Вселили «жилтоваришів», ага…

Будучи в похилому віці, відома акторка театру та кіно Фаїна Раневська якось сказала: «Я вже така стара, що пам’ятаю порядних людей». Автор же, хоч і не настільки старий, але пам’ятає час, коли наукові ступені та почесні звання присвоювали за справді вагомий внесок у науку. На це йшли роки. Щоб стати професором, доктором наук, академіком, потрібні були десятиріччя плідної наукової та викладацької праці. І тільки потім, у зрілому віці, наставало визнання, а разом із ним і певні заслужені пільги. Зокрема й на забезпечення житлом — розкішним на той час, де, як підкреслював професор Преображенський, «не тільки жили, а й працювали». До речі, шлях до визнання в мистецтві тоді теж був не менш тернистим.

Будинок №9 по вулиці М.Коцюбинського — одній з центральних вулиць Києва — спершу призначався для корифеїв науки і донедавна перебував на балансі НАН України. Проходячи вздовж його фасаду, мимоволі тушуєшся під поглядами ликів, які споглядають із численних меморіальних дощок. Сьогодні тут ще живуть їхні нащадки в другому і третьому коліні, котрі трепетно зберігають пам’ять про колишніх мешканців. Так, квартиру композитора В.Косенка його родичі перетворили на меморіальний музей. Але що далі, то важ­че зберігати цей статус. Якось непомітно зі стіни зникла табличка, напис на якій сповіщав, що будинок є пам’яткою архітектури, а отже, охороняється державою. Потім в одній із квартир померла старенька — удова генерала, котрий оселився тут відразу після війни. Безутішні родичі, відвозячи небіжчицю на кладовище, забули погасити свічечку, яка, висловлюючись пожежним стилем, стала причиною займання. З вогнем тоді упоралися досить швидко і великого збитку будинку він, на щастя, не завдав. Це радше був лише перший дзвінок про те, що в будинку оселилася розруха.

Пам’ятаєте, як швейцар Федір повідомив професору Преображенському, що «у третю квартиру жилтоваришів уселили... Цілих чотири штуки»? І реакцію професора на цей пресумний факт: «Боже, пропав калабуховський будинок!»? Щось подібне сталося й у цьому разі. Спочатку у квартири №28 з’явилися нові власники. Скільки штук — невідомо, бо «жилтоваришів» цих ніхто зі старожилів не бачив. А побачити дуже хотіли. Річ у тім, що коли деякі новосели калабуховського будинку через свою матеріальну й духовну убогість могли і грубку паркетом перетопити, надлубавши його з підлоги власної квартири, то сучасні «жилтовариші» зі своїми шаленими грішми хочуть, аби у них було все гарно. У квартиру завезли будматеріали, і бригада робітників явно шабашного вигляду взялася до справи. І так ревно, що будівельні роботи незабаром перемістилися на дах, де ударними темпами почали споруджувати щось середнє між голубником, солдатським клозетом і староруським теремом. Це і спонукало старожилів, наляканих настільки широким розмахом квартирної реконструкції, зустрітися з новими сусідами, щоб поцікавитися, хто їм надав право змінювати зовнішній вигляд будинку, розбирати дах, порушувати несучі конструкції. Інакше кажучи, хто виконував проект, із ким погоджував на відповідність «Будівельним нормам і правилам» і в кого затверджував? На жаль, доладної відповіді вони так і не дістали, оскільки власники в будинку не з’являються, а ті, хто їх представляє, посилаються на відсутність відповідних повноважень. «Ми не можемо кожному показувати проект», — це все, що від них почули. Вдалося лише з’ясувати, що нібито існує згода на проведення робіт від самого «хазяїна» Шевченківського району столиці В.Пилипишина і якісь папери були підписані ще тоді, коли будинок перебував на балансі НАН України. Звернення в ЖЕК, у віданні якого будинок перебуває нині, теж не дало результату.

Зрештою сталося те, що й мало статися в результаті вседозволеності і відсутності контролю. Близько трьох тижнів тому в будинку сталася чергова пожежа. Горіла цього разу, як неважко здогадатися, новобудівля на даху. За законами жанру все відбулося глибокої ночі. Спочатку вогонь був досить помірним, тому пожежники працювали неквапом. Але згодом на будівництві почали рватися газові балони, миттєво довівши ситуацію до рівня блокбастера (у сучасному розумінні «блокбастер» — те, що знищує квартал). Тут уже довелося викликати підмогу ледь не з усього міста. Слід віддати належне пожежникам — із вогнем вони впоралися. Але скільки води при цьому знадобилося! Тонни! І в будинку остаточно запанувала розруха. Те, що накоїв Шариков у професорській квартирі, — дитячі пустощі. Здається, всієї фантазії Михайла Булгакова не вистачить, аби уявити, в якому стані перебувають квартири, над якими горіло. Обвалені стелі, мокрі стіни з відклеєними шпалерами, здутий паркет, знівечені меблі, безнадійно зіпсоване інше майно...

І хто тепер має відшкодувати мешканцям збитки? Господарі нехорошої квартири як не з’являлися, так і не з’являються, їхніх паспортних даних ЖЕК не має. Страхові агенти, від яких відбою немає, поки майно не застраховане, під будь-якими приводами уникають зустрічей з тими потерпілими, хто свого часу погодився на їхні умовляння. У районній держадміністрації мешканцям повідомили, що грошей на ремонт немає, бо всі кошти пішли на недавні позачергові вибори мера та Київради, а нових надходжень не передбачається навіть у доступному для огляду майбутньому. Отакий сумний факт, громадяни. І де той уп’ятеро зрослий за час перебування на посаді мера Леоніда Черновецького міський бюджет? Це як, теж зі сфери перед­виборної фантазії?

Нині самі мешканці потроху складаються, щоб відремонтувати дах над зруйнованими квартирами. Адже під час дощу доводиться вкривати майно у квартирах другого поверху. Але будинок, який зберігає пам’ять про воістину великих українців, та й сам є пам’яткою архітектури, без допомоги районної та міської влади приречений. Заходів мешканців вистачає лише на те, щоб продовжити його агонію. І те, що з ним сталося, не окремий факт, а повсюдне явище в центральних і прилеглих до центру столиці районах. Йде безконт­рольне масове перепланування квартир старої забудови під гаслом «що хочу, те й кручу», та от тільки ті, хто має повноваження йому завадити, цього не помічають. Чи не тому, що «жилтовариші» згодні на будь-які витрати, аби мати змогу зробити собі красиво?

На недавні дострокові вибори мера Віктор Пилипишин — глава Шевченківської районної держадміністрації — йшов із гаслом «Кияни передусім!». То чому б не застосувати цей заклик до ввіреного вам району, Вікторе Петровичу? Або поступитися авторським правом на нього своєму щасливому супернику по виборах «двічі меру» Леоніду Черновецькому? Ви вже якось домовтеся між собою, а то кияни втомилися чекати, коли ж вони стануть передусім у ваших помислах і діяннях, панове. Освіжіть їхню пам’ять про порядність.