Вперед, до колоніальної економіки?

З невеликим проміжком часу в Харкові відбулися дві зустрічі, організовані цілком незалежно одна від одної. Їхні учасники з великою тривогою говорили про стан та перспективи розвитку економіки регіону.

І науковці, і виробничники дійшли одного висновку: минулий рік збільшив технологічне відставання більшості регіональних товаровиробників від світових фірм-лідерів і зменшив шанси регіону на глобальних ринках продукції. І це незважаючи на те, що Харківщина має у своєму розпорядженні потужну базу для розвитку інноваційної економіки — ще недавно вона входила до п’ятірки найрозвиненіших промислових центрів СРСР, а її багатогалузевий науково-технологічний комплекс не мав собі рівних в Україні. Проте зараз область дедалі більше сповзає на узбіччя сучасного світового господарства.

Пиво й тютюн замість електроніки
і тракторів

— Незважаючи на запевнення влади всіх рівнів про необхідність переходу до інноваційно-інвестиційної моделі економіки, реальні кроки в цьому напрямі не мають системного характеру, — заявив заступник голови Північно-Східного наукового центру (ПСНЦ) НАН і МОН України, доктор економічних наук Павло БУБЕНКО. — У стані стагнації в регіоні перебувають цілі галузі, що визначають індустріально-технологічне обличчя регіону: електроніка й електротехніка, машинобудування і двигунобудування.

На перший погляд ситуація може виглядати оптимістично, оскільки на тлі загального спаду промислового виробництва в країні темпи зростання продукції, яка випускається на Харківщині, становили торік 12,5%. Проте аналіз показує, що якісні характеристики цього зростання далеко не найкращі. Найбільші показники забезпечили галузі і виробництва, які мають короткі цикли випуску продукції і повернення капіталу. Переважно це харчова промисловість та роздрібна торгівля. У високотехнологічних галузях депресивні явища лише поглибилися. Так, темп зростання продукції машинобудування у 2005 році становив усього лише 4,8%, що порівняно з аналогічним показником за 2004 рік (18,1%) означає більш як триразове падіння.

Найскладніша ситуація на двох найбільших машинобудівних підприємствах області і міста: ВАТ «ХТЗ» і ДП «Завод ім. Малишева». На першому зупинений головний складальний конвеєр, і перспектив його запуску не видно, а виробничі потужності другого завантажені лише на шосту частину. Негативною є і динаміка обсягів виробництва літаків Харківським державним авіаційним виробничим підприємством. Є й такі тривожні показники: за минулий рік експорт в області знизився на 2,3%, а імпорт зріс на 61%, тобто харків’яни зменшили інвестування своїх робочих місць та збільшили їхнє інвестування за кордоном. Країна «рухається в Європу», однак регіон втратив у 2005 році половину експорту до ЄС і стільки ж — до США. До речі, експорт до Росії, незважаючи на штучні труднощі у взаємовідносинах, зріс на 16%, а в країни СНД — на 22%.

Очевидне і якісне зниження змісту інвестиційного портфеля. Так, частка промислових інвестицій дорівнює лише 5% від їх загальної маси. Найбільшими інвесторами регіону сьогодні є іноземні компанії, які вклали гроші в будівництво солодовні, тютюнової фабрики і торгового центру. На думку фахівців, значною мірою це відбулося через ліквідацію податкових преференцій для двох елементів інноваційної інфраструктури без належного аналізу їхнього функціонування та коригування. Йдеться про СРІД — спеціальний режим інвестиційної діяльності — і технопарк «Інститут монокристалів». До того ж такі дії центральної влади не викликали адекватної реакції з боку керівництва міста й області.

Потрібно врахувати, що базові галузі регіональної промисловості створювалися ще в першій половині ХХ століття і, відповідно, успадкували риси індустріальної моделі організації виробництва. Одна з них — низький попит вітчизняної промисловості на технологічні інновації, що негативно позначається на становищі наукових і проектно-конструкторських організацій та стримує розвиток підприємницької діяльності в науково-технологічній сфері. Інноваційною діяльністю в області зайнято наразі всього лише близько 18% від загальної кількості підприємств. В результаті у промисловому комплексі регіону відбулася своєрідна «перебудова навпаки» — в бік домінування низькотехнологічних, енергоємних та екологічно небездоганних виробництв. Усе це ознаки економіки колоніального, а не інноваційного типу.

Що стимулювати: науку чи промисловість?

— На жаль, досі поширена помилкова думка, що достатньо фінансово підтримати інтелектуалів, щоб забезпечити ривок наукоємного виробництва та інших бажаних явищ інноваційної економіки, — говорили на засіданні ПСНЦ фахівці. — У житті спостерігається майже обернена залежність: щоб підняти попит бізнесу на нові технології, держава має ефективно стимулювати наукоємне виробництво. Якщо ж у країні немає таких стимулів, то її наука переважно живитиме своїми результатами розвиток інших держав. Що в нас і відбувається.

Тому, крім науки, ресурси потрібно спрямовувати на розвиток інноваційної інфраструктури та в сферу пріоритетних наукоємних виробництв. У цьому разі обґрунтовано зростає роль регіонів у пошуку тих механізмів та інститутів розвитку, які найкраще відповідають місцевій специфіці. Адміністрація територій і органів місцевого самоврядування повинна взяти на себе ініціативу розробки і реалізації програм побудови регіональних інноваційних систем, спираючись на національну правову базу та державну бюджетну політику.

Вчені ПСНЦ із залученням провідних фахівців області за замовленням Харківської обласної держадміністрації розробили модель науково-технічного та інноваційного розвитку регіону. До її складу, зокрема, входить розробка єдиних стандартів і методологія інтегрального оцінювання показників інноваційного розвитку регіонів України з використанням підходів ЄС, впровадження «інноваційності» як одного з основних статистичних критеріїв оцінювання регіонального розвитку, а також сприяння розробці і впровадженню регіональних програм інноваційної політики в Україні на основі накопиченого досвіду регіонів-лідерів. Фахівці вважають, що в разі реалізації пілотного проекту цієї моделі в регіоні буде збільшено кількість підприємств інноваційного типу, посилиться інноваційно-модернізаційна складова приватизаційних процесів, а навколо НАНУ та її регіональних центрів може виникнути «академічний інноваційний пояс».

Заощадимо
на майбутньому?

— На якій стадії інноваційного розвитку знаходиться Україна? —запитую директора центру «Харківські технології» Інну Гагауз. Інна Борисівна — один із співавторів книги «Сучасні інноваційні структури», де подано детальний аналіз форм і методів підтримки інноваційного підприємництва, що функціонують у різних країнах світу, включно з постсоціалістичними державами.

— Від радянської системи впровадження наукових розробок, котра була заснована на держзамовленні переважно в космічну і військову галузі, де інвестором була держава, ми відійшли, а до сучасної інноваційної діяльності так і не дійшли. Ланцюжок, необхідний для створення інноваційного продукту для продажу на вільному світовому ринку, тобто «ідея—наукові дослідження—маркетингові дослідження—технологія—товар» досі не створений.

А дива не буває. Для просування інновацій потрібні не декларативні заяви чиновників і полум’яні заклики до вчених чи бізнесу, а відповідні умови: законодавство, інфраструктура, система податкових преференцій, захист від бюрократичних бар’єрів, пільгові умови входження на внутрішній ринок, фінансування через венчурну схему тощо. Поки держава ці проблеми не вирішить, поки вона заощаджуватиме на пільгах для інновацій, а, по суті, на майбутньому країни, національна інноваційна система не зможе забезпечити головного — середовища проживання для всіх суб’єктів інноваційного бізнесу. В одній зі статей англомовного журналу «Європейські інновації» Жозе Мануель Баррозо, президент Єврокомісії, ніби про нас пише: «Навіть блискуча стратегія нічого не варта, коли ініціатори цієї стратегії не вкладають достатньо грошей у її реалізацію».

— Однак наука не зупинилася, незважаючи ні на що, науковці продовжують працювати, продукувати ідеї...

— Наші вчені готові віддати ідею за копійки, не маючи фінансових можливостей оформити свої права на створену інтелектуальну власність, виготовити дослідні або виставкові зразки і презентувати їх потенційним інвесторам та виробникам. В результаті «відтік технологій», які потім працюють на західний ринок, поширений у нас так само широко, як і «відтік мізків». У цій сфері необхідно створювати комфортні умови для малих інноваційних компаній — цим у розвинених країнах займаються бізнес-інкубатори.

Гадаю, що Національна академія наук могла б узяти на себе місію організації інноваційного розвитку в нашій країні, створюючи у своїх інститутах відповідні умови для розвитку інноваційного бізнесу, а саме: технологічних бізнес-інкубаторів, де академічні вчені доводили б свої розробки до комерційних результатів. В принципі такий процес появи малих комерційних фірм у наших науково-дослідних інститутах відбувається. Однак його потрібно легалізувати і правильно організувати, створивши максимально сприятливі умови для вчених, котрі мають організаторські та підприємницькі здібності. Таких людей небагато, але вони — саме той потенціал, який може зробити з «кабінетних» інститутських розробок інноваційний продукт і вивести його на світові ринки. Причому ці «інкубовані» фірми, ставши на ноги, почнуть віддавати «борг» своїм батькам-інститутам, фінансуючи дослідження, необхідні для вдосконалення вже затребуваних на ринку товарів або для створення нових.

НАНУ могла б стати ефективнішим власником, якби ініціювала створення правової бази функціонування у своїй системі технологічних бізнес-інкубаторів. Ці структури, в свою чергу, створювали б і розміщували на наданих їм площах нові інноваційні компанії, допомагали б їм долати труднощі стартового періоду розвитку, забезпечували їх кваліфікованою консалтинговою і фінансовою підтримкою, надавали доступ до устаткування та інших академічних ресурсів. І, що дуже важливо, у цих нових учасників технологічних ринків була б можливість використовувати бренди відомих у світі дослідницьких інститутів, котра полегшила б їм шлях до споживачів.

— Які ще можливості мають наші фахівці втілити свої ідеї в інноваційний продукт?

— Зараз з’являється можливість одержання грантів Європейської комісії в межах так званих Рамкових програм з науки і технологій. Ось вже кілька років відповідно до них європейським науковцям і підприємцям-інноваторам виділяється фінансування для розробки і впровадження наукових та інноваційних проектів — понад 140 мільярдів євро щорічно. Донедавна українські вчені були позбавлені можливості одержувати фінансування в рамках цих програм. І ось зараз крига скресла.

Цього року центр «Харківські технології» став учасником одного з проектів ЄС, назва якого в перекладі з англійської звучить приблизно так: «Встановлення постійно діючої колабораційної мережі для підтримки участі підприємств у європейському інноваційному процесі». У цьому проекті беруть участь також португальські, польські, ізраїльські, словенські та хорватські структури підтримки інноваційного бізнесу. У рамках проекту буде надано допомогу вченим і підприємцям із цих країн і в налагодженні взаємних контактів, і у створенні на малих підприємствах невеликих науково-дослідних відділів, що ініціюватимуть створення наукоємної продукції.

— Чому від України бере участь лише ваш центр?

— Тому що, мабуть, ми єдиний на всю країну інноваційний (технологічний) бізнес-інкубатор, який реально працює в системі НАН України. Певної популярності за кордоном ми набули 2003 року, коли виграли грант Світового Банку на виконання проекту «Віртуальний бізнес-інкубатор». І тепер за допомогою створеного інтернет-порталу www.vbi.com.ua можемо надавати послуги «з комп’ютера — на комп’ютер» постійним клієнтам нашого центру. Цей проект дуже добре зарекомендував себе, оскільки реалізував можливості сучасних інформаційних технологій стосовно бізнес-інкубації.

— Як вирішується проблема розробки інноваційного товару в розвинених країнах?

— По-різному, але завжди за активної участі держави, яка не залишає підприємство наодинці з ризиками і труднощами випуску інноваційного продукту. В Німеччині, наприклад, існують спеціальні бюро. Вони акумулюють запити комерційних структур, у яких виникла потреба провести ті чи інші науково-дослідні роботи, і передають цю інформацію в університети, де є відповідні фахівці. Держава в такому разі компенсує бізнес-структурам половину тих коштів, що вони повинні були заплатити фахівцям за наукові дослідження або розробку технології. Такі бюро існують, як правило, на державні кошти. Іноді вони мають статус громадських організацій і функціонують за рахунок внесків підприємств середнього та малого бізнесу, а також спонсорських коштів.

У Португалії інша система. Консалтингова фірма на зразок нашого центру бере розробку «під своє крило» і за гроші держави (близько 200 тисяч доларів на рік) починає доводити її разом з науковцями до ринкової реалізації. Якщо в результаті інноваційний продукт на ринку «не пішов» і прибуток не отримано, відбувається «покарання» — консалтингова компанія має з виділеної державою суми заплатити податки. Якщо все вийшло, фірма податків не сплачує, поліпшує свій імідж і отримує гроші на наступний проект. А інноваційна компанія торгує своїм ноу-хау і має можливість взятися за нову розробку.

Хочу підкреслити, що у всіх розвинених країнах інноваційним продуктом вважається будь-який продукт, який має науково-дослідну складову, включно з такими товарами масового вжитку, як косметика або іграшки. Тоді як у нас, наприклад, спроба провести через технопарк виготовлення вітчизняних памперсів викликала здивування, хоча у товари для дітей зазвичай закладається надзвичайно серйозний дослідницький фундамент. Ми ж досі страждаємо «величчю планів», а наша наука й донині не знаходить свого застосування в товарах і послугах, потрібних суспільству.