Голодування, епідемічні хвороби, алкоголізм, божевілля і нервові розлади у зрілого та підростаючого покоління — хіба це не загроза культурному майбуттю нашого суспільства?
О.Корчак-Чепурковський
Природа обдаровання завжди вражає уяву. Саме в такому ключі сприймається життєвий шлях першого з лікарів, обраного 1921 року дійсним членом ВУАН — Всеукраїнської академії наук, засновника нового напряму в профілактичній медицині — соціальної гігієни — Оксентія Васильовича КорчакаЧепурковського. Півтора століття, що минули від дня його народження, — особливий привід згадати про цю непересічну особистість.
Ані ценз і майнове становище батька, ані провінційне містечко, в якому минуло дитинство Корчака-Чепурковського, не сприяли його злету. Оксентій Васильович народився 1857 року в Костянтинограді на Полтавщині (нині — Красноград Харківської області) одинадцятою дитиною в сім’ї парафіяльного дячка. Закінчив духовну семінарію, але церковним шляхом не пішов. Юнаку вдалося вступити на природниче відділення фізико-математичного факультету Університету Св. Володимира, однак рік по тому за участь у «політичних» виступах студентства Корчака-Чепурковського відрахували з імператорського навчального закладу і вислали з Києва під нагляд поліції. І все-таки згодом юнак продовжив навчання, але вже на медичному факультеті Харківського університету. Втім, любов до математики як інструмента вдосконалення медицини не полишала його протягом усього довгого професійного життя.
Дипломований медик повернувся до рідного міста як земський лікар. Незабаром двадцятишестирічний медик заслужив у рідних пенатах повагу й авторитет, і 1889 року його призначили повітовим санітарним лікарем у Херсоні.
Це був час розквіту земської медицини. Саме на Херсонщині працювали класики земської медицини, відомі санітарні лікарі Михайло Уваров і Микола Тезяков, тут уперше було створено лікарсько-продовольчі пункти для голодуючих селян.
Уже 1890 року Корчак-Чепурковський опублікував свою першу наукову працю про стан лікарської допомоги і здоров’я населення в повіті. Очевидно, він першим у вітчизняній санітарній статистиці узагальнив висновки щодо цих закономірностей, ґрунтуючись не лише на даних звітів земських лікарів, а й на метричних записах у православних приходах краю. Адже Оксентій Васильович не з чуток знав, що священики вели облік народжень і смертей у храмових книгах дуже точно. Нові підходи до об’єктивізації демографічної динаміки не залишилися непоміченими, і незабаром О.Корчаку-Чепурковському довірили відповідальнішу посаду — керівника губернського санітарного бюро Бессарабського земства в Кишиневі.
Енергійний санітарний лікар розгорнув боротьбу з епідеміями тифу, дифтерії і холери на довіреній території. Він невтомно вивчає захворюваність і смертність у губернії, щоб знайти способи протистояти цим згубним явищам. Оксентій Васильович видає лікарські хроніки, ініціює з’їзди лікарів, і не лише на Херсонщині, а й у сусідніх губерніях.
Тут варто згадати про його дружбу з іншим чудовим земським лікарем — Олександром Михайловичем Богомольцем, батьком майбутнього президента Академії наук України. У ті часи вони були майже ровесниками... О.Богомолець після шести років заслання за участь у революційній діяльності не змирився зі свавіллям на новому місці роботи, за що зазнав переслідувань із боку реакційної верхівки земства. Мало хто знає, що перед кишинівським періодом Олександр Михайлович разом із малолітнім сином здійснив подвижницьку подорож у Сибір, де в каторжній в’язниці від сухот помирала його молода дружина. Та й це не зломило його. Пізніше, 1904 року, О.Корчак-Чепурковський у журналі «Русский врач» писав про протистояння колеги відсталості та боягузтву, про те, як переслідувала його влада. Можливо, саме тоді, у губернському центрі Бессарабії, він і познайомився із сином Олександра Михайловича — Сашком Богомольцем, який був тоді гімназистом.
Та перенесімося до Києва початку ХХ століття. Санітарний лікар міста О.Корчак-Чепурковський уже не просто досвідчений практик, а й доктор медицини: 1898 року рада професорів Київського університету затвердила його у цьому вченому ступені за виконання фундаментальної роботи «Матеріали вивчення епідемій та епідеміології дифтерії в Росії». Ця проблема й тоді була дуже актуальною — дифтерія лютувала, спричиняючи високу смертність (іноді кількість летальних випадків сягала 150 на 1000 захворювань серед дітей). Оксентія Васильовича з повним на те правом можна назвати першопрохідником сучасної санітарної статистики. На величезному статистичному матеріалі він встановив періодичність спалахів дифтерії у прямій (причому антагоністичній) залежності від поширеності інших дитячих інфекцій. При цьому було запропоновано не лише оригінальний теоретичний огляд епідеміології дифтерії, а й ефективні заходи з подолання небезпечної інфекції у вигляді цілої системи профілактичних та протиепідеміологічних заходів.
На межі XIX—XX століть Київ бурхливо розвивався — сюди з’їжджалися промисловці та фабриканти. Багато підприємств не відповідали санітарним нормам і правилам, і, щоб зберегти гігієнічне благополуччя, завідувачу санітарного відділу міської управи раз у раз доводилося протидіяти порушникам екологічного оптимуму. Здавалося б, губернська влада має підтримувати рятівника міста, але вона, як мовиться, умиває руки. 1905 року у своїй доповіді «Наші суспільні надії сьогодення» О.Корчак-Чепурковський наголошував: «Санітарний стан населення... зобов’язує уряд, суспільство і нас, лікарів, вживати заходів для боротьби з передчасним вимиранням. А уряд — цілковитий банкрут. Передові земсько-лікарські організації мало не прирікаються на вигнання, а лікарі — громадські діячі, які зарізко висловили незгоду з поглядами, що усталилися в адміністративних сферах, усуваються, не затверджуються і навіть висилаються». Самого ж Корчака-Чепурковського губернатор Києва П.Курлов «усунув з посади» лише 1907 року. Одна з можливих причин цього — демократичні погляди і активна суспільно-політична позиція завідувача санітарного відділу.
Звісно ж, порівняно з інквізиторською тактикою радянського режиму, заходи щодо Корчака-Чепурковского були, власне, ліберальними. Хоча санітарна організація і втратила свого лідера, зате університет св. Володимира, політехнічний і комерційний інститути знайшли блискучого викладача й лектора. Уперше в історії медицини Оксентій Васильович започаткував нову навчальну дисципліну — громадську та соціальну гігієну, а в комерційному інституті організував «кабінет гігієни».
Після того, як 1905 року під натиском революції було оголошено рескрипт імператорської Академії наук «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова», в Україні нарешті легально почала звучати українська мова. Оксентій Васильович і тут не лишився осторонь. Він брав активну участь у створенні в Києві «Українського народного товариства» (УНТ).
Під його керівництвом в УНТ було організовано природничо-лікарську секцію, а 1908 року Оксентій Васильович, уперше в суспільному літописі Києва, опублікував українською мовою працю «Мальтузіанство і неомальтузіанство з позицій соціальної гігієни» і виступив з відповідною доповіддю.
Після краху самодержавного ладу зійшла зірка незалежної України. О.Корчак-Чепурковський організував журнал «Українські медичні вісті», у першому номері якого в січні 1918 р. пророчо написав: «На Україні почалося нове життя. Медичний персонал завжди близький до народу, з’єднаний з ним одним бажанням — захистити його здоров’я від хвороб — не може не відгукнутися на нові, світової вартості події... Найголовніше завдання — утворити українську національну медицину як науку та як практичну галузь наукового знання». Національна медицина, національні цінності, національні університети... Ці словосполучення стали звичними, хоча, на щастя, і не банальними. Та наголосимо — вперше у високому первозданному сенсі ці устремління сформулював саме О.Корчак-Чепурковський.
В Україні загострилося протиборство політичних сил. І вже 14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський, при якому в Києві було створено Академію наук і Український державний університет, визнаючи поразку, виступив із прощальною заявою: «Протягом семи з половиною місяців я докладав усіх зусиль, аби вивести край із тяжкого становища. Бог не дав мені сил упоратися з цим завданням, і, з огляду на обставини, що склалися, керуючись виключно інтересами України, я відмовляюся від влади».
У травні 1918 року Оксентій Корчак-Чепурковський очолив санітарний департамент Міністерства народного здоров’я і державного піклування, а 1919 року, в період Директорії, недовго перебував на посаді міністра здоров’я, змінивши доктора медицини Бориса Матюшенка. Той згодом емігрував до Праги, а О. Корчаку-Чепурковському судилося стати заручником епохи.
Більшовики, які прийшли до влади, спочатку оголосили себе прихильниками українізації, і в діяльності Оксентія Васильовича настала нова, здавалося б, позитивна смуга. На початку двадцятих років з його ініціативи вперше було видано посібник із української медичної термінології та номенклатури хвороб. Багато в чому це результат спільних праць із Мартирієм Галіним, опублікованих зусиллями Оксентія Васильовича. Так, номенклатура патологій, запропонована О. Корчаком-Чепурковським, включала більш як 150 видів хвороб, у тому числі 12 різновидів ран.
1921 року талановитого реформатора громадської медицини обрали до складу ВУАН — Всеукраїнської академії наук. Водночас він очолював Інститут експериментальної медицини та епідеміології і продовжував викладати в Інституті охорони здоров’я, який невдовзі став Київським медичним інститутом. Тут Оксентій Васильович, окрім очолюваної ним кафедри загальної та соціальної гігієни, заснував кілька інших гігієнічних кафедр, зокрема першу кафедру гігієни праці.
Але його прагнення діяти в дусі незалежності, відданості науковій думці, без підтасувань фактів і досліджень дедалі більше не влаштовували і дратували нову владу. Академіка Корчака-Чепурковського невдовзі відсторонили від викладацької роботи в медичному інституті, який, власне, був його дітищем. Формально було знайдено пристойний привід — у ВУАН заснували кафедру народного здоров’я, очолювати яку його й призначили. Після цього Оксентій Васильович понад рік перебував поза межами України — у негласному засланні в Москві. Очевидно, «компетентні» органи в такий спосіб намагалися «перевиховати» непокірливого академіка. До своїх обов’язків йому вдалося повернутися лише після спеціального звернення загальних зборів ВУАН до Раднаркому УРСР.
1928 року, на пропозицію президента ВУАН Д.Заболотного, Оксентія Васильовича обрали головним (неодмінним) ученим секретарем академії. На жаль, спільна діяльність двох видатних епідеміологів — провісників громадської медицини — тривала недовго. 1929 року, в рік «великого перелому», проголошеного Сталіним, розгорнувся «процес СВУ», сфабрикований НКВС-ОДПУ за прямою вказівкою Кремля. Учнів Оксентія Васильовича, керівників гігієнічних кафедр і напрямів, докторів наук В.Удовенка, В.Підгаєцького і М.Кудрицького було заарештовано, їх примусили обмовляти себе. Якщо вдуматися в те, що відбувалося, то це було першою «справою лікарів», яку інсценував сталінізм. Навколо міфічних звинувачень на адресу медиків розгорнулося безпрецедентне цькування. У Харкові, за приписом згори, провели засідання ВУЦВК — із завданням затаврувати «зловмисників». Д.Заболотний уже був тяжкохворий, незабаром він пішов із життя, і, мабуть, те, що відбувалося, вкоротило віку великому подвижнику науки. Нелегкий обов’язок виступити на цьому засіданні на підтримку влади випав головному секретарю ВУАН. Оксентій Васильович був змушений заявити: «Від імені академії я висловлюю протест і обурення у зв’язку з цією спробою з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил...» Висловлювання це, як бачимо, досить стримане, однак партійній диктатурі вдалося примусити безпартійного вченого вимовити ці слова. Чим керувався він? Вочевидь, певним сподіванням, що така зовнішня відстороненість від обвинувачуваних на процесі врятує від репресій інших членів академії. Але, можливо, головне полягало в тому, що хмари нависли і над відомим ученим-демографом Юрієм Корчаком-Чепурковським, сином Оксентія Васильовича. Адже саме в цей період була підготовлена до друку його книжка «Смертність у 4-х найбільших містах УРСР у 1923—1929 роках». У передмові до неї академік О.Корчак-Чепурковський писав: «Кабінет санітарної статистики, заснований при кафедрі народного здоров’я, здійснив статистичні спостереження у розрізі: стать, вік і причина смерті в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Це єдина збірка на цю тему перевіреного, упорядкованого і проаналізованого числового матеріалу».
Книжка вийшла друком, а її автора незабаром заарештували. Юрій Оксентійович провів у ГУЛАГу близько двадцяти років. Не можна не відзначити, що певну роль у цій трагедії відіграли критичні статті на його адресу, з якими виступив С.Каган, наступник О.Корчака-Чепурковського на кафедрі соціальної гігієни. (Надалі, ніби намагаючись спокутувати свою вину, С.Каган видав досить змістовну книжку про науковий і життєвий шлях учителя й наставника...)
«Настала інша епоха, — пише в нарисі «Трагічна доля вченого» академік НАН і АМН України, директор Інституту медицини праці Ю.Кундієв, — коли все наукове життя опинилося під твердим партійним контролем. Співробітники ВУАН піддаються «чисткам», а наукову діяльність академії оцінюють бригади робітничого заводу «Арсенал». Атмосфера недовіри нагнітається й навколо головного вченого секретаря ВУАН. Комуністична фракція академії незабаром пропонує звільнити його з цієї посади. «Не організовуючи, звісно, жодної кампанії проти академіка О.В. Корчака-Чепурковського, варто замінити його» — такий її вердикт. Та все ж політбюро ЦК КП/б/У в січні 1931 р. залишає Оксентія Васильовича головним секретарем академії, можливо — на особисте прохання нового президента ВУАН О.О.Богомольця».
У складі президії ВУАН, затвердженому 1934 року, прізвища О.Корчака-Чепурковського вже немає. Кафедру, створену й очолювану ним, влили в Інститут демографії, якому негайно дали вихолощену назву. Адже демографія як наука, тим більше правдива санітарна статистика, особливо після української трагедії Голодомору, зовсім не потрібна керівництву країни. Наступних чотири роки, аж до 1938-го, Оксентій Васильович працював завідувачем відділу в цьому інституті. А в подальші довоєнні роки, мабуть, завдяки щирій підтримці й допомозі О.Богомольця, він залишався консультантом у очолюваному ним Інституті клінічної фізіології. ВУАН давно ліквідовано, а замість неї з’явилася Академія наук УРСР із повністю регламентованими згори напрямами діяльності...
Наукові праці видатного вченого більше не публікувалися, життя прирекло його на злидні й самотність. О.Корчак-Чепурковський помер у листопаді 1947 року, на 91 році свого земного буття. Некролог усе-таки підписали десять академіків на чолі з О.Палладіним, зокрема М.Стражеско, В.Протопопов, М.Сиротинін.
Як склалася подальша доля Юрія? Після звільнення з заслання йому дозволили оселитися в Самарканді, він пережив батька на двадцять років. Його праці опубліковані видавництвом «Статистика» лише 1970 року.
Завершуючи цю історичну новелу, хочу зазначити, що Оксентій Корчак-Чепурковський дружив із плеядою видатних людей — зустрічався з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Марією Заньковецькою, а Миколу Лисенка й Данила Заболотного лікував. Саме любимий лікар найчастіше був першим слухачем творів великого українського композитора. Поборник об’єктивності та вільнодумства, учений-гігієніст із великої літери, будівничий вищої медичної освіти в рідній країні, він дуже багато зробив для Києва і для України. Академік Корчак-Чепурковський стояв біля витоків української наукової думки — не як ярмарку марнославства, а як святилища Істин.