ВЧЕНІ ВЗЯЛИСЯ ЗА ПЕРО

Немає сенсу шукати в тлумачних словниках точне визначення, що таке література. Так само, як і для поняття «наука», для неї немає чітких дефініцій. Ще один із нерозгаданих парадоксів — чому не так давно в Україні, коли працювали інститути, велися потужні дослідження, вчені майже не писали романів. Рідкісний виняток — великий хірург і громадський діяч Микола Амосов та чудовий фантаст Володимир Савченко, радіотехнік... Кого ще ввести до цього списку?

А ви погляньте, що робиться нині! Виснажена Національна академія з неопалюваними інститутами, співробітниками, які порозбігалися, породила плеяду чудових літераторів. Очевидно, правильна давно помічена істина: справжніх письменників об’єднує лише одна риса — вони пишуть, коли їм зле й боляче. Взагалі, якщо наше суспільство збирається перекувати Національну академію на Спілку письменників, засіб для цього вибрано цілком правильний. Ось тільки що станеться з таким суспільством?

Розмова оглядача «ДТ» з академіком Ярославом Яцківом, відомим українським астрономом і організатором науки, про те, симптомом чого є масовий похід вчених у літературу, розпочався з репліки науковця: «Краще б деякі учені цього не робили! Ось переді мною книга з претензійною назвою «Розшифрована Біблія, або реквієм цивілізації». І Ярослав Степанович простяг мені розкішно виданий київським Ротарі-клубом грубезний том: «Її автор — доктор наук Олександр Лазарєв. Книгу супроводжує позитивний відгук члена-кореспондента НАНУ. Мені дуже сумно, що такі книги видаються в Україні, оскільки в них містяться думки, які суперечать встановленим науковим фактам. Аби підігріти читача, автор намагається злякати людство всім, чим тільки можна: приміром, запевняє, що через 100 років розпочнеться третя світова війна.

Звідки такий прогноз? Підстави для нього нібито дає «розгадування» Біблії. І таких «прогнозів» у книзі — безліч. Між іншим, автор стверджує, що другим пришестям Христа стала... поява Нострадамуса, який нібито і був другим пророком. Далі віщується, що в 2001—2002 роках ядерний реактор Землі (автор чомусь вважає, що ядро Землі — ядерний реактор) працюватиме стабільно, а потім станеться вибух і розпочнуться великі біди на планеті Земля.

Далі — більше: від Землі відірветься уламок вагою кілька мільярдів тонн. Він вийде на орбіту на висоті 700 км (автор навіть не спромігся пояснити, яка сила може підняти цю вагу на величезну висоту), і в 2054—2056 роках розпочнеться розкол материків. Причому тріщини збіжаться з описаними в подорожах Святого апостола Павла...

Олександр Лазарєв веде «наукову» суперечку з усталеним поглядом на походження й будову Всесвіту. І хоч автор плутає комети з планетами, однак він сміливо робить далекосяжні прогнози щодо долі Сонячної системи. Хочеться запитати: як учений дійшов до такого стану, що називає все це «наукою» і заодно не знаходить часу зазирнути у звичайну популярну книжку? Там він прочитав би пояснення й не довелося б верзти нісенітниці…»

Ярослав Степанович кинув камінь і в наш город: «Ось рецензія, надрукована в «ДТ», яку написав Михайло Курик (до речі, переплутане ім’я — його названо Миколою), на твір Миколи Руденка — людини вельми шанованої, героя України, дисидента, засновника Гельсінкської групи. Але його книжка, що претендує на відкриття законів Всесвіту, не витримує жодної критики. Я двічі зустрічався з Миколою Руденком, коли працював у Міністерстві освіти і науки, і вказав йому на конкретні помилки в книжці. Ну хіба можна писати в «ДТ», що Ейнштейн помилявся, бо астрофізики... підсунули йому фальшивий матеріал для створення космології? Далі шановний автор стверджує, що сьогодні астрофізики вже не помиляються, а свідомо... тримають довірливих землян чимдалі від істини. Така стаття — ганьба. Я добре й давно знаю Михайла Курика і запевняю, що він ніколи цього сам не написав би, хоча б тому, що він фізик.

А в «Урядовому кур’єрі» стверджується, що Микола Руденко обгрунтовує... власну теорію світіння небесних тіл. На думку письменника, світіння має гравітаційну, а не, як це прийнято в науці, термоядерну природу. Господи, в якому столітті ми живемо! Як папір може таке витримати?...

Вважаю, протидія лженауці — надзвичайно серйозна проблема українського суспільства. Але доводити що-небудь захисникам такої точки зору немає сенсу. Ці люди не хочуть чути заперечень. Єдиний порятунок — ЗМІ не повинні публікувати те, що не має наукового підгрунтя. Якщо вони себе поважають, звісно...»

Рецепт порятунку від лженауки, запропонований Ярославом Степановичем, хотілося б піддати сумніву, — вищезгадану книгу написав доктор наук, її прорецензував член-кореспондент НАНУ. На якій підставі редактор газети може вважати, що вони не мають рації? Він взагалі не може бути арбітром у науковій суперечці — це не функція журналіста. Прояснити тему може приклад з англійської наукової журналістики, про який розповів редактор найшанованішого у світі наукового журналу «Nature». Одного разу фізики вирішили довести видавцеві, що в уславленому журналі можна опублікувати будь-яку нісенітницю, і надіслали статтю про... «право-» і «лівожуючих» корів. Аби видавалося по-науковому, своє провокаційне «відкриття» імениті жартівники рясно присмачили «науковою» термінологією. Видання опублікувало статтю, а на іронічне підсміювання вчених редактор із крижаною посмішкою відповів: стаття анітрохи не принижує журналістів, вона лише засвідчує рівень відповідальності вчених, котрі пишуть такі статті...

— Питання чистоти наукової інформації, — погодився Ярослав Степанович, — сьогодні турбує багатьох українських учених. Власне, й наша з вами розмова ввійшла в таке русло, бо я одержав записку від Бориса Євгеновича Патона з проханням прочитати вищезгадану книжку О.Лазарєва. Я хочу порушити питання етичної відповідальності ученого, тим більше працівника Академії наук, за те, що він пише і рецензує.

— Ярославе Степановичу, нещодавно доктор фізико-математичних наук Ернст Пашицький приніс до редакції цікаву статтю про причини захоплення такими дивними темами в середовищі українських учених. Але потім він, очевидно, не наважився сваритися з колегами й забрав готовий матеріал. Невже наукова дезінформація в Україні набула таких масштабів, що учені вже бояться відкрито висловлюватися?

— Сумно. Це, швидше за все, не дезінформація, а свідчення деградації української науки. Вимогливість академічного співтовариства до рівня публікованих матеріалів настільки знизилася, що питання слід ставити так: до чого це може призвести? Хочу звернутися до статті Леся Качковського, надрукованої у «ДТ». Так, вона різка, автор несправедливо нападає на Національну академію наук і мені приписує певні нісенітниці, але в статті правильно помічено сумну тенденцію — ми стаємо суспільством другорядних особистостей, не виховуючи учених високого рівня. Хіба можна назвати у часовому відтинку останні 10 років молодого українського вченого, який зробив фундаментальне відкриття в науці? Але ж сьогодні люди, які закінчили вузи після 91-го року, мали б вийти на пік своєї дослідницької активності. Де молоді генії?

Гадаю, в їхній відсутності винна не так наша бідність, як загальний клімат сірості й невимогливості в науковому середовищі. Це може призвести до того, що наша наука опуститься на провінційний рівень. У природничих науках потрібна особлива аура. Пригадайте, який високий рівень було закладено у ХФТІ такими велетами, як Ландау, Сінельников, Шубніков, Лейпунський і як це вплинуло на подальший поступ науки в Харкові, в Україні! Вони встановили планку, до якої треба було тягнутися. І ніхто з них не дозволив би друкувати паранауку — автора просто засміяли б колеги. Нині підмінюють науку наївним примітивізмом. Необхідно відродити інтерес до справжньої науки, важкого пошуку, бажання стати істинним ученим. Інакше в нашого суспільства немає майбутнього...

Оптимістична нота
в трагічній статті

Сьогодні Національна академія наук України залишилася сам на сам із суспільством, молоде покоління якого виховується на астрології, парапсихології, реінкарнації. Про які успіхи, про підтримку й розвиток якої науки в такому суспільстві можна говорити? А без роз’яснення Верховній Раді, уряду значення конкретних досягнень науки, без лобіювання її інтересів у суспільстві не можна домогтися виділення необхідних 1,7% ВВП і вище. На мою думку, якби керівництво НАНУ демократичніше підходило до оцінки суспільних процесів, воно давно зрозуміло б, що саме ЗМІ в соціумі можуть привернути увагу до потреб і інтересів науки. Академія, попри матеріальні труднощі, не дала б загинути добре розвиненій інфраструктурі, яка підтримувала в суспільстві міфологію про важливість науки, — спробувала б урятувати всесвітньо відому кіностудію «Київнаукфільм», науково-популярну редакцію «Веселки», планетарій...

Зараз у НАНУ схаменулися й вирішили підфарбувати облуплене дзеркало, в якому потворно криво відображається наука. Проте мені здається, що врятувати навіть найцінніше з того, що було напрацьовано в Україні, вже не вдасться. На щастя, відбуваються досить обнадійливі процеси в науковому середовищі — крім графоманів-заробітчан з’явилася плеяда дуже талановитих літераторів, котрі відразу ж голосно заявили про себе. Марина і Сергій Дяченки, Олександр Зорич — домоглися визнання найширшого кола шанувальників «фентезі». Оксана Забужко й дочасно померла Соломія Павличко завоювали собі ім’я безстрашних руйнівниць устоїв. Юрій Фурманов ще в радянські часи у своїх книгах познайомив наше суспільство з проблемами біоетики. Віталій Кордюм дотепно й сміливо намагається розповісти про міни, розставлені прогресом на шляху людства. Олег Кришталь — культовий письменник для елітарної публіки, який примудрився перетворити науковий пошук на абсолютно унікальний вид літератури...

Схоже, серед нинішніх українських учених зріє хвиля порушників спокою. Не виключено, що саме вони врятують нас від сумної долі перетворення на «народ вторинних особистостей».