Українська наука: точки біфуркації

Цей трагічний факт історії спадає на думку, коли починаєш аналізувати роль учених у надзвичайно бурхливих подіях останніх років у нашому суспільстві. Це, зокрема, набуття незалежності, помаранчева революція, нинішня фінансова криза та безладдя. Назвемо ці ключові моменти нашої історії точками біфуркації. (У фізичній теорії динамічних систем це точки нестабільності, за якими може початися розвиток до встановлення рівноваги в двох різних напрямках, і мале збурення може переключити рух між цими напрямками.) Розмірковуючи над новітньою історією нашої країни, хочеться знайти відповідь на запитання: чи потрібні учені Україні? Чи можуть вони сказати вагоме слово суспільству, і чи дослухається суспільство до їхньої думки хоча б у точках біфуркації?

«Без керма і вітрил»

Однією з причин розпаду СРСР стало технологічне відставання від провідних країн Заходу через відсутність ефективного зв’язку між передовими науковими розробками та відсталою промисловістю, нездатною їх сприймати, оскільки не було стимулів, що породжуються конкуренцією. Набуття Україною незалежності одночасно привело до лібералізації багатьох відносин в економіці і до великих народних сподівань на краще життя. Радикальні зміни відбулися і в сфері науки. Першими це відчули вчені-гуманітарії: вони звільнилися від ідеологічного зашморгу. Відновилася повага до національних інститутів науки та національна гідність ученого. Але не обійшлося без втрат. Однією з таких втрат було звуження вкрай потрібного інтелектуального середовища, в якому вироблялася наукова політика, проводилася атестація кадрів та ін.

Нищівного удару було завдано по прикладних науках, що обслуговували промисловість, яка також втратила свої пріоритети. Нові приватні власники вкладали максимум коштів у захоплення нового майна, а не в розробку нових технологій. Академічні НДІ та наукові сектори вузів «підвисли» на дуже слабкому державному бюджеті і, щоб зберегти наукові колективи, позбавлялися виробничої бази. Злидні погнали багатьох учених за кордон. Дехто з них їхав не з порожніми руками, маючи надію впровадити там свої розробки. Був і зустрічний рух спритних наукових ділків Заходу, підштовхуваний надією скупити задешево щось корисне. Закінчилося це нічим. Тому що, по-перше, навіть найкращі розробки потребували технологічного доведення, і по-друге — невизначеність права інтелектуальної власності (чи воно у винахідника, чи в організації, в якій він працює, чи у держави) не дозволяла західним фірмам вкладати кошти.

Найбільша помилка була в тому, що ми не задіяли механізмів розробки та провадження нових технологій в умовах ринку. Як це робиться у світі? Один із механізмів, поширений у США, а тепер — і в Європі, такий. Починається все в науковій, часто — університетській лабораторії. Перевіривши свою ідею і бачачи перспективу її подальшої розробки, вчений за підтримки університету створює маленьку приватну фірму, в якій працюють його студенти й аспіранти. Якщо отриманий результат — позитивний, він продає технологію іншій виробничій фірмі, що налагоджує виробництво. Хто фінансує його працю? Вчений, як правило, вибирає з трьох джерел. Перше — це грант від національної, регіональної або міжнародної програми підтримки малого бізнесу. Друге — це фінансовий партнер, що згоден поділити всі ризики. І третє — кредит у банку. Кому така система вигідна? Всім. Учений контролює розвиток своєї розробки аж до її впровадження у виробництво і має всі фінансові важелі для цього. Університет отримує фінансові відрахування. А студенти прямо в захопленні від такого професора. Вони вчаться створювати нові технології та ще й отримують за це гроші.

Проте цілковито іншими фірмами обросли останнім часом наші університети. На всіх стовпах читаєш: «Реферати, дипломні роботи, дисертації найвищої якості». Хто пише ці роботи за безголових, але багатих студентів та горе-науковців? Ті ж таки професори й викладачі. Це величезне приниження для професіонала.

Проте найбільшим ударом по українській науці було навіть не злиденне фінансування і не недосконала організація, а відсутність державної політики у сфері науки та технологій. НАНУ продовжила практикувати п’ятирічні планові теми і закритий розподіл фінансів. Багато дискусій відбулося, безліч пропозицій прозвучало. Але жодна з них не була підтримана як програма дій на державному рівні. Держава повністю ігнорувала сферу науки і технологій. Отак, «без керма та вітрил» (за висловом оглядача журналу Science), рухалася тоді українська наука, зазнаючи величезних втрат. З цим Україна підійшла до помаранчевої революції, другої точки біфуркації.

Як оцінити вченого?

Серед рушіїв безпрецедентного вибуху масової активності наприкінці 2004 року були вчені. Вони вийшли на Майдан з надією, що час руйнації нарешті закінчиться і почнеться відродження. Серед загальних вимог демократизації суспільства звучали і голоси вчених за «інтелектуалізацію» державної влади, за відкриту наукову експертизу державних рішень, за європейський вибір для України. Що означало б перехід на європейські принципи організації науки і ствердження її провідної ролі в усіх сферах роботи держави. Потрібна була реформа. Ми могли б піти цим шляхом, але не пішли.

Коли говорять про реформу галузі науки, то в декого палають очі. Їм обов’язково треба щось об’єднати, щось роз’єднати, щось ліквідувати... Бажано було б, щоб ці люди заспокоїлися. У світі відомо багато способів організації наукових і науково-освітніх установ, і часто вони непогано співіснують. Є і в нас позитивні приклади такого співіснування, і навіть взаємного проникнення. Наприклад, наукові сектори вузів та вузівські кафедри в академічних інститутах. Ідеться про інше — оптимізацію відносин між тим, хто виконує наукову роботу, і тим, хто її фінансує. Незалежно від того, де цей учений (або науковий колектив) працює. Отож, чим ми в цьому плані відрізняємося від Європи і куди йдемо?

В усьому світі посади професорів та чільних науковців — конкурсні. Зазвичай конкурси збирають по 20, а іноді й 60 претендентів на вакантне місце. У нас конкурс — профанація, бо в ньому здебільшого бере участь один кандидат, тоді як ганчірку, якою професор витирає класну дошку, треба купити через тендер, тобто через конкурс постачальників.

В усьому світі наукові проекти фінансуються на основі конкурсного відбору. Протягом кількох років я був експертом Єврокомісії з наукових проектів за Шостою та Сьомою рамковими програмами. Через мої руки проходили великі проекти (2—18 млн. євро кожен), і я був задіяний на всіх етапах їх оцінки. Порівняно з українськими реаліями, я бачив колосальну різницю не лише в рівні фінансування, а насамперед у способі їх оцінки та прийняття рішень. Там конкурс — справжній, і до фінансування беруться близько 30% найкращих проектів, відібраних експертами. Експертизою керують чиновники, яким заборонено втручатися у процес обговорення проектів та прийняття рішень. Рішення приймає група експертів на основі консенсусу. У разі незгоди одного з експертів із колективним рішенням призначається додаткова експертиза. Важливо звернути увагу на основні критерії, якими керуються експерти. По-перше, це науковий рівень керівника проекту і основних його виконавців, що оцінюється за рівнем попередніх публікацій та патентів. По-друге, це науковий рівень самого проекту. Далі експерт має оцінити засоби реалізації проекту, їх адекватність. І нарешті — науково-технічне та суспільне значення.

Іти до Європи — означає переносити цей досвід в Україну. По-перше, конкурси мають бути загальнонаціональними, бо ні у відомстві, ні в НАНУ ви не знайдете незалежних експертів. По-друге, повинно бути змагання з концентрацією коштів на найкращих дослідженнях, і більшість проектів має відхилятися. Той, хто програв, вибуває з науки або ж сидить на базовому фінансуванні й готує новий проект.

Оцінка рівня науковця — питання номер один. Критерії типу «ми його знаємо, він хороша людина» тут не проходять. Оцінка вчених за науковометричними даними раніше в Україні не проводилася. Перші спроби зроблено (див. сайт www.nbuv.gov.ua/institutions/rating_sci.html ). Бажано, щоб ця робота тривала.

На жаль, зараз міжнародний обмін учених — це дорога в одному напрямку, і ви здогадуєтеся, в якому. Спробуйте уявити собі проблеми тих учених, котрі хочуть повернутися в Україну. Спробуйте підтвердити в Україні науковий ступінь, здобутий навіть в одному з найкращих університетів світу. Спробуйте поставити свою публікацію в одному з визнаних у світі журналів в один ряд із макулатурою, що видається під виглядом «наукових збірників» і визнається ВАКом. Спробуйте виграти конкурс на вакантну посаду в людини, яка навіть таких статей не писала. У Польщі, Угорщині, в інших країнах, у яких потік наукових емігрантів був високим, існує спеціальна система грантів «для тих, що повертаються». Це досить вагомі суми, за які можна організувати власні лабораторії.

Питання кадрової і фінансової політики в науці — питання державної ваги і тому мають вирішуватися на державному рівні. І тут є дві проблеми. Перша — це некомпетентність органів державної влади у вирішенні цих питань. Друга пов’язана з викривлено перенесеним в Україну принципом самоорганізації та самоуправління в наукових організаціях і вищій школі. Самоуправління інколи переростає в диктатуру маленьких хазяйчиків-керівників. Корпоративні інтереси беруть гору над інтересами держави.

Чи підвищився рівень випускників наших університетів після переходу до двоступінчастої Болонської системи? Чи почали випускати кращих фахівців школа міліції та інститут шляхового господарства після перейменування в університети? Нагадаю, що в Європі правом називатися університетами володіють лише ті ВНЗ, які дають універсальну освіту і мають факультети з природничих та гуманітарних наук.

Дивно, але серед груп громадян, для яких пропонується послаблення візового режиму, є студенти і спортсмени, але немає вчених. Тим часом саме вчені користуються перевагами в багатьох країнах. Франція надає для них спеціальну багаторічну візу Visa Scientifique, а Туреччина всім професорам своєї країни видала дипломатичні закордонні паспорти.

Непрофесійність та зневага до науки з боку всіх органів державної влади, і зокрема адміністрації Ющенка, — чинники, що поглибили сьогоднішню кризу. Експортуючи низькотехнологічну продукцію, Україна стала критично залежною від імпорту, що містить нові технології. Це величезна плата за нехтування потребами науки.

Який шлях обираємо?

Почнемо з питання — криза чого? Є криза банківсько-фінансової системи, пов’язана з відпливом депозитів і неповерненням кредитів. Є криза державного управління. Для всіх очевидно, що органи державної влади виявилися нездатними прогнозувати кризові явища і робити кроки на запобігання їм. В умовах підвищеної вартості і попиту на нашу низькоінтелектуальну експортну продукцію не було створено потенціалу для нових технологій та інновацій.

Безглуздо думати, що занепад у виробництві можна подолати без створення власних сучасних технологій. Нам можуть їх привезти і японці, а український споживач за це заплатить. Але при цьому ми зруйнуємо власні науково-виробничі колективи і підсядемо на голку залежності від цих технологій на багато років. Втрата технологічного лідерства — це втрата споживчого ринку. Хоч би які митні бар’єри зводилися, вони не допоможуть. Роззирніться у власній кухні. Чи є там українська пральна машина або мікрохвильова пічка? Навіть українську праску давно вже замінила іноземна. Зайдіть у лабораторію вашої клініки. Чи знайдете там сучасний спектрофотометр або флуориметр-рідер вітчизняного виробництва? І це в країні, яка отримала у спадок виробництво найкращої у світі оптики для космічних досліджень!

У суспільстві настирливо культивується теза, що українська наука вже вмерла, і лише «заграница нам поможет». Це твердження спростовують численні ентузіасти науки, які майже в неможливих умовах отримують і наукові досягнення, і практичні розробки світового рівня. Згадаймо хоча б препарат корвитин — дітище колективу академіка Олексія Мойбенка, що виявився ефективнішим за всі іноземні аналоги в лікування інфаркту міокарда. Рекордні оптичні властивості мають барвники, нещодавно синтезовані в Інституті органічної хімії НАНУ. Дивують розробки хімічних сенсорів і біосенсорів у рамках програми, очолюваної справжнім ентузіастом науки академіком Ганною Єльською. Одна з цих розробок — надчутливий датчик метану, що може бути запроваджений у шахтах. Хіба це не потрібно державі, в якій постійно гинуть шахтарі? Але ці та інші розробки, мабуть, ніколи не дійдуть до виробництва. Та й сама програма скоро закриється через брак коштів.

Різке подорожчання імпортних ліків стурбувало не лише громадян, а й уряд. Прем’єр пропонує будувати нові фармацевтичні заводи. Проте, щоб ліки були і дешевими, і сучасними, їх треба не тільки виробляти, а й створювати. Запозичені ліки будуть або дорогі (якщо доведеться платити за ліцензію), або застарілі (якщо дія ліцензії вже закінчилася). Створення нових ліків — це багаторічний процес, який починається з досліджень на молекулярному та клітинному рівнях. Охочий до швидкої наживи приватний бізнес їх не фінансуватиме. Лише державні програми при належному фінансуванні можуть урятувати фармацевтичну галузь.

Розвиток сучасного сільського господарства неможливий без генетично модифікованих рослин. Замість заборон слід надати державну підтримку створенню генетично модифікованих форм сортів та видів рослин, культивованих в Україні. Наш інформаційний простір заповнений неправдою про шкідливий характер цих продуктів. Видаються закони й розпорядження, створюється служба контролю за ними. І все це за відсутності реального контролю за якістю наших харчів, зокрема за наявністю в них шкідливих харчових барвників. Ігноруючи науку, хтось навмисно штовхає нас назад, у середньовіччя.

В умовах кризи треба не лише латати сьогоднішні дірки, а поглянути в майбутнє, усвідомити, який шлях ми вибираємо. Якщо ми говоримо про розвиток вугільної галузі, то реально це означає, що не лише сьогоднішні шахтарі, а й їхні діти та внуки працюватимуть під землею у надзвичайно тяжких умовах. А їхня праця цінуватиметься дедалі нижче й нижче, порівняно з працею «білих комірців». Чи маємо ми на це право? Як альтернатива — спалювати в котельнях солому або видобувати газ із гною. Але ж ми живемо у ХХІ столітті, і яке майбутнє буде в такої держави? Спеціалісти кажуть, що, незважаючи на тяжкі втрати, Україна ще здатна створити найсучасніші елементи сонячних батарей. Ці батареї перетворюють світло сонця на електрику, не забруднюють довкілля і можуть бути встановлені на даху кожного будинку. Чого бракує? Державного розуму, державної відповідальності і державного фінансування.

* * *

Реформування науки — вкрай необхідне (і я намагався тут викласти своє бачення), проте ми з ним запізнилися й нині наблизилися до вкрай небезпечної межі — точки біфуркації. Страшно уявити, до яких наслідків може призвести активне реформування в умовах непрофесійної і безвідповідальної державної влади та конкуренції потужних «грошових мішків», яких цікавлять не новітні наука й технології, а майно, приміщення, виробнича база і земельні ділянки наукових установ. Надбання багатьох поколінь можуть бути розграбовані за лічені години. Нам не рубатимуть голови, як Лавуазьє, але на вулиці ми опинимося точно. Тож давайте робити науково обґрунтовані і виважені кроки. Потрібно максимально інтегруватися у світовий науковий простір і водночас максимально захищати й примножувати національний простір технологій. Лише це дасть перспективу розвитку для нашої держави.