УЧЕНИЙ І ВЛАДА — БЛИЗНЮКИ-БРАТИ?

Нинішні тенденції такі, що у владних структурах тих, хто має учений ступінь і звання, особливо на відповідальних посадах, стає дедалі більше; з окремих напрямів їх навіть більше, ніж в аналогічних спеціальних наукових підрозділах. Відбувається зрощування науки і влади. Нині у владних структурах тільки «ледачі» не мають учених ступенів та звань.

Кількісне зростання таких «учених» у владі відіграло і продовжує відігравати негативну роль у розвитку суспільства, а справжня наука про суспільний розвиток перетворилася на «служницю» владних структур і здійснюваної ними політики.

У наукових установах України нині працює близько 200 тис. чоловік (1991 р. було 450 тис. чол.), з яких понад 4,5 тис. докторів і 19 тис. кандидатів наук (1991 р., відповідно, 3,5 тис. і 27,9 тис.).

Як же використовується цей потенціал? Яка від нього користь суспільству? Слід зазначити, що на початку минулого десятиліття за чисельністю наукових кадрів Україна перебувала на одному рівні з такими розвиненими країнами, як Німеччина, Англія, Франція. Правда, за рівнем економічного розвитку ми і тоді відставали від них приблизно втричі—вп’ятеро. Причини цього — як об’єктивні, так і суб’єктивні — нині усім відомі. Сьогодні цей розрив збільшився у ще кілька разів, хоча, здавалося б, кількість учених найвищої кваліфікації (докторів наук) збільшилась.

У чому ж річ? Уважніше заглибившись у питання, побачимо наше істотне відставання в підготовці вченого. Ні, не з погляду осягнення наукових методів дослідження. З цим у нас і раніше було все гаразд. За деякими показниками та напрямами наукового пізнання ми навіть випереджали окремі розвинені країни Заходу. Питання відставання стосується насамперед моральних та особистісних рис ученого. Адже відомо, що вчений при атестації характеризується двома видами оцінок: по-перше, як фахівець, який володіє науковими методами пізнання і спроможний самостійно здійснювати наукове дослідження проблем суспільного розвитку, і, по-друге, як особистість, здатна до пізнання і досягнення наукової істини. Саме наукової істини, а не кон’юнктурних міркувань.

Наше суспільство резонно стурбоване тим, що за низкою напрямів соціальних і гуманітарних наук ми почали втрачати темп, відстаючи від світового рівня. Не випадково справжні вчені порушують питання створення якісно нового наукового потенціалу. Але як?

На жаль, за оцінні показники праці вченого в нас часто виступає не якість, а кількість публікацій. Хоча всі розуміють, що публікація публікації не рівня. Одна річ — велика монографія або звіт, які містять нові результати, плід багаторічних досліджень і роздумів автора. Чи можна порівнювати з ними окремі тези чи статті з дюжиною співавторів, які не мають ні наукової, ні практичної значимості? Але, за чинними критеріями оцінювання, їхня вага у загальному багажі вченого сьогодні однакова. Через це відбувається справжня «гонитва» за кількістю друкованих робіт. У деяких можновладців — директорів НДІ, завідувачів відділів або лабораторій — кількість публікацій не можна пояснити з позицій здорового глузду: десятки і сотні робіт на рік! Адже навіть просто переписати стільки сторінок фізично людині не під силу. Які вже там ідеї?! Бідний Альберт Енштейн з його неповними трьома десятками публікацій! Хіба міг він змагатися з авторами чотирьох—п’яти і більше сотень наукових праць? Для цієї категорії вчених радянська (останніх років) і пострадянська, тобто наша, епоха стала періодом процвітання: багато їх вибилися в дійсні члени Національної академії наук або академіки і членкори, а дехто встиг одержати кірочки відразу кількох академій, у тому числі й суспільних. Сьогодні можна побачити під офіційними документами: «тричі академік...», «тричі дійсний член...» тощо. Багато таких «великих» учених після звільнення їх з посади виявлялися нездатними написати одну—дві статті або тези на рік.

Питання співавторства в науці одне з найбільш делікатних у взаєминах учених. Про нього досі воліють мовчати у разі висунення колективних робіт на премії, нагороди, при підготовці наукових праць і статей до друку. А тим часом саме співавторство дало змогу «прорватися» в науку великій армії людей, у яких відсутні справжні ознаки вченого. Зате є достатньо влади.

І таких кадрів у владі стає дедалі більше. У нечисленості талановитих людей на верхніх поверхах владної вертикалі полягає одна з основних причин нашого занепаду і глибокої кризи економіки.

Що вже казати про науки суспільно-політичні! Багато суспільствознавців після розвалу СРСР відразу «порозумнішали» і стали слухняно обслуговувати нову владу, перетворивши науку про суспільство в іще більшу, ніж колись, служницю. Адже нині майже всі керівники владних структур «подбали» про вчені звання і ступені. Тим більше що можливості для цього в них, оскільки зникли давні заборони, стали необмеженими.

Наведу такий приклад. Колишній прем’єр-міністр П.Лазаренко за короткий термін свого перебування при владі захистив в Академії сільського господарства Російської Федерації (колишня ВАСГНІЛ СРСР, м. Москва) одну за одною кандидатську і докторську дисертації. Для нострифікації (прирівнювання) його диплома доктора економічних наук у Вищій атестаційній комісії України скликали позачергове засідання експертної ради ВАК, де, крім питання про дисертацію Лазаренка, розглядалося також питання затвердження в докторському ступені відомого М.Агафонова. На запитання «Де опубліковано результати дисертації Лазаренка?» відомий нині в Україні економіст-академік, який доповідав це питання, відповів, що «публікацій більш ніж потрібно — майже одночасно вийшли три великі монографії — 32, 24 і 17 друкованих аркушів, усі за результатами дисертації, й усі особисто ним написані». На запитання «Чи можна фізично за півтора року стільки написати, перебуваючи на такій посаді, як прем’єр-міністр України?» надійшла відповідь: «Можна, якщо треба». При одному «утримався» було прийняте рішення про видачу дипломів доктора наук Лазаренку й Агафонову.

Або такий приклад. Під керівництвом нині уже колишнього віце-прем’єра України була виконана докторська дисертація у сфері економіки фахівцем із фізкультури (теніс), який більш ніж три роки тому закінчив інститут і отримав спеціальність тренера фізкультури. Проте він сьогодні працює президентом великої «фірми з цукру» (тож у нас цукор пішов «угору»?!) Під час розгляду цієї дисертації на експертній раді ВАК України під головуванням голови ВАК України В.Скопенка члени ради на жодне запитання не одержали позитивної відповіді і, природно, проголосували проти. Проте потім, за чутками, здобувач і його керівник натиснули на членів президії ВАК і таки домоглися позитивного рішення.

А скільки таких прикладів серед нині діючих високих посадовців?! Варто було в 1993 р., приміром, кандидату наук Л.Кучмі стати прем’єр-міністром України, як улесливі «вчені» відразу присвоїли йому учене звання професора. Докторами наук (і навіть академіками) встигли стати багато хто з тих, що посідають (або посідали свого часу) високі посади. Гонитва за вченими ступенями і званнями перетворилася на всіх рівнях владного олімпу на систему, без ученого ступеня владна посада є начебто неповною, менш престижною. Нині в усьому ланцюжку влади (згори донизу і знизу вгору) в органах управління простежується «оступінення» в першу чергу перших осіб, їхніх заступників, начальників управлінь, відділів тощо. Бацила «оступінення» проникла не лише в найвищі ешелони влади (адміністрацію Президента, Верховну Раду, Кабінет міністрів), а й у всі ланцюжки місцевого самоврядування, починаючи від губернаторів, мерів міст, керівників районів, а також у багато галузевих структур — у міністерства й відомства. Навіть важко перелічити всіх тих, хто встиг за останнє десятиліття стати «ученим», працюючи у владі, — просто забракне газетної площі. (Про них науковій громадськості відомо.)

І все ж таки не можу не навести ще деяких прикладів. Кандидатом наук нещодавно (у 2001 р.) став голова Верховної Ради України І.Плющ. На запитання «Навіщо вам це?» Іван Степанович відповів: «Якось ніяково почуваєшся, коли два моїх заступники — В.Медведчук і С.Гавриш, які сидять обіч мене, є докторами наук, а ти навіть не кандидат». Виходить, модно ставати ученим?

Доктором економічних наук став Сергій Медведчук — голова Податкової адміністрації Львівської області і рідний брат Віктора Медведчука, на той час першого заступника голови Верховної Ради України. Цікаве тут те, що докторської дисертації він не писав, захистився в Інституті регіональних досліджень НАН України (м. Львів) за виданою в цьому інституті монографією і низкою статей у збірниках та брошурах (опублікованих також тут). Жодної публікації в інших наукових виданнях в автора немає — все самвидавське (одного інституту). Виходить, докторант став доктором наук лише для цієї наукової установи?

Сьогодні вчений ступінь і звання мають чимало народних депутатів, які вважають, що без ученого ступеня входити в законодавчий орган якось непристойно. Наприклад, доктором наук з проблеми боротьби з тіньовою економікою став О.Турчинов — голова Комітету ВР з питань бюджету (тож виведення коштів з тіні в нас стало реальністю?!) Кандидатом наук став депутат О.Волков, який за родом своєї діяльності далекий від науки. І так з усієї ієрархії владних структур. Лише в держадміністрації м.Києва практично всі ключові посади, починаючи з мера (О.Омельченко), його заступників (С.Сташевський, І.Салій та ін.), займають люди, які захистилися, працюючи у владних структурах. Докторами наук стали В.Янукович (губернатор Донецької області), В.Рибак (мер м.Донецька), А.Єпифанов (колишній голова Сумської облради). Майже відразу після одержання докторських ступенів високі наукові звання дійсного члена-академіка НАНУ і члена-кореспондента НАНУ одержали В.Горбулін та В.Литвин. Загалом, учених у владі нині сила-силенна. Точніше, тих, хто має наукові ступені і звання. Ось тільки економіка потерпає і рівень життя народу низький.

Якщо раніше, починаючи з Петра I і М.Ломоносова і до XX століття, щоб одержати звання вченого, необхідно було зробити відкриття в науці і т.ін., то нині це стало простою справою, пов’язаною з бажанням здобувача та його фінансовими можливостями оплатити таку послугу, як підготовка дисертації. Не секрет, що навіть існують такси і тарифи на такого роду послуги. Одне слово, справу поставлено на конвеєр. Якщо раніше, навіть ще в період перебудови, чиновникам усіх рангів, які перебували на державній службі, категорично заборонялося захищати дисертації й одержувати вчені ступені і звання, щоб запобігти на цьому грунті зловживанням, то сьогодні такої заборони немає, і зловживання пишно розцвіли. ВАК як контрольний орган тут просто безсила. Як може протистояти ВАК, скажімо, прем’єр-міністру, віце-прем’єру або якомусь високому чиновнику, якщо їхні дисертації надійшли на розгляд?! Запитання риторичне.

Варто сказати, що учений ступінь для багатьох з них став плацдармом для відступу з влади у сферу науки, де можна спокійно пересидіти, перечекати несподівані обставини.

Вузол проблем із псевдовченими складний, та його можна розв’язати. Будь-яка владна вертикаль (і в науці також) в ідеалі має грунтуватися на простому принципі — чим вищі здібності й уміння людини, тим вищі наукові звання і вищу посаду вона має обіймати. Чи можемо ми стверджувати, що, як і раніше в СРСР, так і нині цей принцип виконувався і виконується, що на рух угору не впливали приятельські, родинні, кланові або національні зв’язки і переваги? Ні, звісно. У нечисленості талановитих людей на верхніх поверхах владної вертикалі полягає, як уже зазначалося, одна з основних причин наших негараздів. І високі наукові ступені та звання тут не допоможуть. Швидше, багато хто прикриває ними свою недолугість, неспроможність вирішувати державні питання.

Природно, економіка країни перебуває у тяжкому становищі, потерпає наука. «Наука необхідна народові, — зазначав Фредерік Жоліо-Кюрі. — Країна, яка її не розвиває, неминуче перетворюється на колонію». А колонії наука непотрібна. Отже, ми перетворюємося на колонію? Зарубіжні радники наполегливо рекомендували зменшити науковий потенціал України втроє, що, по суті, і виконано. Якщо наші вчені не потрібні в такій кількості, то чому їх так охоче використовують за кордоном? Радники можуть заспокоїтися, вони свого домоглися. За кількістю вчених в Україні на 10 тисяч жителів ми уже вдвічі відстаємо від аналогічних за чисельністю населення країн Європи: Англії, Франції, Німеччини. А ще недавно, як ми пам’ятаємо, були попереду. Гірка правда полягає в тому, що наше керівництво, серед якого практично всі мають високі наукові ступені і звання, досі не усвідомило, що тільки наука, науково-технічний прогрес і інноваційна діяльність зможуть врятувати Україну як високорозвинену державу. Колонізація країни — не наш шлях. Сьогодні країни «золотого мільярда» домагаються своїх колонізаторських цілей «цивілізованими» методами — довести намічені жертви, куди зарахували й Україну, до такого стану, щоб вони втратили здатність самостійно існувати й розвиватися. І потім приєднати їх до західного світу не як рівноправних партнерів, а як зони колонізації, зазначає ряд аналітиків того ж Заходу. І ми — свідки таких дій. Країни-жертви доводять до цього не безпосереднім примусом, як це було раніше, а їх економічним виснажуванням. Приклад того — Аргентина. Ось чому такого низького рівня фінансування науки, як у нас, немає в жодній країні Європи, та й у світі мало.

Ставлення влади до науки — один з основних критеріїв для визначення її (влади) справжніх намірів і цілей. Державна турбота про науку — це та вимога, якої ні МВФ, ні Світовий банк, ні інші наші «благодійники»-кредитори не висунуть ніколи. Ми зазнали, як уже сказано, поразки через те, що не зуміли звільнитися від догм, призупинили розвиток творчої думки. Вчені-суспільствознавці, в кращому разі, перетворилися на популяризаторів раніше — марксистсько-ленінського вчення, нині — ринкових відносин, забувши про те, що ні Маркс, ні Ленін, ні справжні вчені — лауреати Нобелівських премій, ніколи не вважали його остаточним. Пригадаймо хоча б думку Джона Гелбрейта, американського лауреата Нобелівської премії — автора теорії конвергенції двох систем: «Я ніколи не вважав, що капіталізм або соціалізм вичерпали потенціал свого розвитку. Вважаю, що майбутнє — за наростанням розмаїтості економічних, соціальних, політичних і культурних форм співіснування обох систем... Капіталізму є чого повчитися в соціалізму. Це й успіхи в соціальній сфері, і елементи планового регулювання виробництва. І навпаки — соціалізм бере на озброєння досягнення капіталізму, наприклад ринковий механізм». Практика економічного і соціального розвитку Китаю якомога краще підтверджує давню китайську мудрість: «Якщо державою керують на засадах розуму, то потрібно соромитися, коли є бідність і злидні; якщо ж державою керують не на засадах розуму, то потрібно соромитися багатства і почестей». Погодьтеся, нам це підходить. Адже в управлінні державою багато вчених-керівників.

Загроза деградації наукового й загалом інтелектуального потенціалу України є реальною у стратегічному плані. Нині бюджетне фінансування наукових досліджень у країні впало до 0,28% ВВП. І ганьба, коли навіть ці мізерні кошти використовуються не за призначенням. «Я тобі — звання академіка, а ти мені — сто гривень підкинь» — дійшло до того, що стали торгувати високими званнями заради виживання в науці.

* * *

Змінити становище, яке склалося, можна лише категорично заборонивши отримувати вчені звання і ступені тим, хто працює у владних структурах.

Основними і рішучими заходами порятунку від «дутих» вчених або псевдовчених можуть стати:

повний облік учених, які працюють у владних структурах, з зазначенням, де, коли і за якою спеціальністю отримано вчений ступінь і присвоєно наукове звання;

позбавлення права на учений ступінь і звання в усіх випадках, коли той, хто їх має, понад три роки працює не за фахом, як це передбачено для молодих спеціалістів у галузі освіти, медицини тощо;

позбавлення права на науковий ступінь і звання у разі відсутності конкретних результатів за спеціальністю після їх присвоєння протягом трьох і більше років;

позбавлення пільг, передбачених Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» у разі праці вчених за фахом і відсутності наукових результатів.

Нашій владі потрібні вчені не за дипломом, а за рівнем мислення. Краще певний час мати дефіцит наукових кадрів у владних структурах, ніж мати їх надміру, але нездатних генерувати оригінальні ідеї. Профанація учених у владі завдає колосальної шкоди державі.