Учені повинні отримати право стати багатими

Давно стежу за гострою за формою, але, на мій погляд, безперспективною полемікою в «ДТ» про долю НАНУ. Річ у тому, що розвиток науки в Україні залежить не так від учених, як від розуміння цієї проблеми можновладцями. А тут підстав для оптимізму немає. Про інновації багато говорила попередня влада. Я навіть погодився три роки тому очолити Державний інноваційний фонд України — розраховував зрушити справу з місця. І мені з колегами навіть удалося дечого досягти. З нашого досвіду можу зробити один висновок: тільки після того, як влада почне вирішувати проблему, як зробити економіку ефективною, постане питання — а що ж робити з малоефективною наукою. Спробую розглянути варіанти, звідки слід очікувати прориву в науковій сфері.

Насамперед, звичайно, треба згадати НАНУ. Ця структура добре організована й чудово збереглася. Але це академія, орієнтована на вирішення завдань великої країни, яка почила в бозі. Нинішні проблеми вирішуються мобільними групами вчених та інженерів, що швидко реагують, а не гігантськими інститутами з багатотисячним штатом. На Заході найбільша інноваційна компанія — близько 200 чоловік (частіше 12—17 чоловік). Це найперспективніший двигун виробництва на найближчих 10—15 років.

У нашій академії вчений чекає, доки держава заплатить заробітну плату. Але справжній першовідкривач (у кожному разі, це стосується дослідників-прикладників — а їх більшість у НАНУ) має можливість зібрати команду професіоналів і налагодити свою справу. В усьому світі молоді студенти, працюючи над дисертаціями, тільки й мріють що розробити технологію і стати керівниками свого підприємства. Чому в нас не сталося нічого подібного після того, як ученим було дозволено на пільгових умовах орендувати приміщення, викуповувати буквально за копійки устаткування? Мій досвід показує: якщо галузева наука співпрацює з академічною, це малоперспективно, тому що перша буде залучена до роботи, результат якої — віддалена перспектива. Це смертельно для прикладної науки.

У № 23 (551) «ДТ» професор Дмитро Мельничук розповів на прикладі свого університету, як можна об’єднати освіту з прикладною наукою. Це шлях, яким пішли США, Європа, Японія і Південна Корея. Сьогодні найпрагматичнішим було б перепідпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним установам: аграрному університету, енергетичному, авіаційному й так далі. При цьому було б корисно, якби члени кафедри могли мати акції підприємства, на якому впроваджено результати їхньої розробки.

На сторінках тижневика була також викладена пропозиція, щоб Мінпромполітики стало двигуном прогресу. На превеликий жаль, у нинішній іпостасі воно не може виконати цю роль уже тому, що не представляє всіх галузей. А ситуація така, що до 20 відсотків винаходів робляться у медицині й медтехніці, а не в легкій, металургійній чи машинобудівній промисловості. Енергетики також не належать до Мінпромполітики. А хіба там немає вчених, винахідників? Одне слово, це міністерство стоїть перед необхідністю розвивати інноваційну діяльність для всієї країни. Але тоді воно неминуче перетвориться на Національне інноваційне агентство.

Є ще одна організація, яка могла б розробляти інноваційні проекти, — МОН. Але воно по горло зайняте освітніми справами. Наука в структурі бюджету цього міністерства становить лише кілька відсотків. Загалом же, МОН просто ніколи навантажувати себе ще й цими справами.

Поряд із вищеназваними монстрами Державна інноваційна компанія має не особливо солідний вигляд. У неї крихітний бюджет і нерозвинена структура. Коли я її прийняв, то розумів — можливості обмежені. Але в мене був план — створити в Україні мережу інноваційних компаній, інноваційний банк (і було зрозуміло, як залучити до нього кошти), розвинену мережу інноваційних компаній у регіонах. Якби все це вдалося, впевнений, ми б уже мали іншу економіку. Забракнуло розмаху. Забуксували на дрібницях. Хоч і з тими грішми, що були, вдалося зробити чимало.

Основним досягненням вважаю перехід компанії від фінансування промислових проектів до фінансування переважно наукових нововведень, пропонованих НДІ, КБ і проектними інститутами. Образ було море. Зате вдалося попрацювати над досить перспективними проектами. Зокрема для Донецького регіону. Це, як відомо, безводний край. Видобуте вугілля тут збагачують водою. Вчені з нашою допомогою розробили метод збагачення вугілля стисненим повітрям.

Інший проект, яким можемо пишатися, — переробка доменного шлаку. У цьому продукті до 12 відсотків чистого заліза і ще до 20 відсотків окислів заліза. Дніпропетровські вчені розробили методику вилучення зі шлаку чистого заліза і його окислів. З відходів будівельних виробів вдалося налагодити виробництво — бордюри для тротуарів, тротуарну плитку й таке інше. Ця розробка нині впроваджується.

Третій проект, який не встиг довести до завершальної стадії, — одержання доменного коксу не з допомогою спалювання газу й мазуту, а з допомогою електромагнітних хвиль. При цьому виходить якісніший продукт... Впевнений, крім інноваційного, іншого шляху до процвітаючої України немає. І ті, хто всерйоз візьметься за вдосконалення економіки й промисловості, рано чи пізно прийдуть до такої ж схеми, яку я щойно намалював. Не варто винаходити велосипед — ця схема працює в усіх розвинених країнах.

Однак із приходом нового уряду ще не профінансований жоден проект. У фонді намагаються змінити статут і зробити його більш жорстким. Але інноваційна компанія — не підприємство з випуску гайок та болтів. Тут потрібна делікатніша організація справ. Тому не запитую, чому я не бажаний як інноватор. Хотів би дізнатися: чому дамоклів меч завис над самим фондом?

В умовах жорсткого державного адміністрування інновації вмирають. Я говорив президентові НАНУ Б.Патону: дайте мені конкретний проект, і він буде профінансований. Але перспективних пропозицій не надійшло. До нас зверталися представники Мінпаливенерго, Мінпромполітики з приводу одержання кредитів. Фактично вони вимагали коштів на розширення або модернізацію виробництва. Але для цього потрібно звертатися в комерційні банки. У Державну інноваційну компанію — вхід тільки з науковими розробками.

Щоб справа зрушила з місця, держава повинна забути про свій вплив на інноваційну діяльність і максимально розблокувати її законами. Госпрозрахункова державна інноваційна компанія — це абсолютний нонсенс. Адже далеко не всі роботи матимуть економічний результат. Але якщо американське, японське, європейське законодавство не передбачає покарання за оплату невдач вчених, то в нас відповідатимеш перед прокурором за повною програмою. Хто ж захоче ризикувати? А без ризику неможлива венчурна діяльність. Ось так ми й заганяємо себе в глухий кут!

Уряд повинен зрозуміти: інноваційна діяльність — бізнес учених, а не промисловців. Тут необхідні довіра й ініціатива. Навіть у Радянському Союзі вчені мали максимум свободи. Нещодавно перед міні-Давосом прийняли меморандум, у якому уряд заявив, що поважає приватну власність. Він так само повинен заявити, що поважає інтелектуальну власність і її творців — учених. Інакше — погано. В України ще є можливості для бурхливого спурту. Але не можна розкидатися професіоналами, навіть якщо вони вам не дуже подобаються.

В одному з останніх номерів тижневика «ДТ» побачив інтерв’ю з керівником «Аурека» Петром Смиртенком. Він наводить приклади, коли українські вчені не можуть брати участь у міжнародних проектах. І все це через «дрібницю» — МОН не хоче виділити кошти на такі дослідження малим підприємствам. Чому? А тому, що МП має недержавну форму власності... Я розумію чиновників МОН — вони не хочуть потрапити за ґрати за свою ініціативу. І хто їх за це осудить!?

Це лише окремі деталі, що пояснюють, чому ми, маючи чудових учених, конструкторів, інженерів, ніяк не можемо включити венчурний капітал. У всьому світі є багато державних агентств, які сприяють інноваційним компаніям. Держава повинна подбати, щоб у нас була не одна, а сотні інноваційних компаній. І відповідати за використання грошей повинне не державне агентство, а компанія, яка реалізує проект. Тоді, якщо в якоїсь компанії не вдасться експеримент, складається акт і комісія встановлює, чому так сталося...

Крім того, за кордоном держава страхує фінансові ризики інноваційних компаній. Це необхідна умова. При такій процедурі все буде перевірено серйозними фахівцями. Страхову компанію обдурити важко, тому що вона відповідає за успіх своїми грішми. Це прибирає з науки «халяву», яка в нас так часто трапляється, коли все контролює держава.

На жаль, сьогоднішня неефективність НАНУ обумовлена тим, що людина ( і вчений також!) — дуже мудра істота. Вона добре бачить «нішу», яка дозволяє їй не працювати, і чудово в ній облаштовується. Законодавчо держава не повинна залишати таких «ніш» неефективного одержання коштів. Необхідно вибудувати систему так, щоб наука була ефективною, відрегулювати її, і все запрацює.

На Заході інноваційні компанії часто звертаються до послуг банків, використовуючи для цього так звану банківську заставу. Західна система дозволяє віддати під заставу... результати своєї майбутньої роботи. Для цього досить листа в банк, завіреного нотаріусом. І не потрібно закладати землю, квартиру. Просто вчений обіцяє — поверну з прибутків... При цих операціях, звичайно ж, відсоток за кредит вищий — не 6, а 9—10%.

А якщо результату не буде? В Англії держава страхує банку такі ризики на 80%! Таким чином, справжній науці, яка вірить у себе й готова ризикувати, відкривається зелена вулиця. Йди гуляй по ній, тільки винайди щось і покращ добробут народу.

Упевнений, що згодом справжні бізнесмени і в нас у країні боротимуться за впровадження перспективної ідеї. Поки що в Україні мало багатих людей, готових ризикнути своїми грішми. Це тому, що олігархи в країні тіньові. Вони більше стурбовані збереженням грошей, ніж їх примноженням. Але коли боїшся, це закріпачує.

Що ще дивує в нашій системі ведення науки — це те, що ніхто у світі, крім наддержав, не проводить повного спектра досліджень. Чому ми тримаємося за все? Україні слід якнайшвидше впроваджувати міжнародний поділ наукової праці. Нашим інститутам необхідно об’єднуватися з лідерами — росіянами, німцями, англійцями. Навіщо нам проводити дослідження, які випереджають лише Папуа або Коста-Ріку. Але для цього потрібно реально перебудувати роботу НАНУ. Вона повинна дезінтегруватися. За НАНУ повинна залишитися лише м’яка координація науки... І ще: дуже не хочеться бути пророком, але є серйозні підстави вважати, що зовнішніх капіталовкладень у розвиток української науки й хай-тека не буде. А отже, треба рішуче й раціонально використовувати внутрішні ресурси для розвитку вітчизняної науки та техніки.