Шістдесят років тому відбулася ганебної пам’яті сесія Всесоюзної сільгоспакадемії ім. Леніна (ВАСГНІЛ)...
…У Багдаді об’явився такий собі Аль-Фарух-ібн-Абдаллах, який запевняв, що сам на собі випробував цілу низку перевтілень: спочатку — на бджолу, потім — із бджоли на крокодила, з крокодила — на тигра і, нарешті, знову на самого себе.
Одного тільки перетворення ніколи не випробував згаданий Аль-Фарух: із шахрая в чесну людину...
Леонід Соловйов. Повість про Ходжу Насреддіна
Шістдесят років тому відбулася ганебної пам’яті сесія Всесоюзної сільгоспакадемії ім. Леніна (ВАСГНІЛ). На ній було остаточно розгромлено радянську генетику, яка ще в середині 30-х рр. минулого століття посідала чільне місце у світі. Радянській і українській науці було завдано удару, від якого вона так і не оговталася...
Ці нотатки — спроба розібратися, чому ми знову й знову змушені повертатися до цієї чорної сторінки історії. Спроба простежити життєвий шлях людей, котрі не прийняли так звану «мічурінську біологію», відмовилися «покаятися». Таких було небагато. Врятувати генетику від розправи їм не вдалося, але невдовзі вони сприяли її відродженню, зберегли духовну свободу, власну честь і честь вітчизняної науки.
У подвійному кільці
Н.Навалихіна. 1980 р.
Найщасливішими роками в житті Ніни Навалихіної були, мабуть, студентські. Світ тоді був молодий, життя — попереду, всі рідні — живі, поруч — вірні друзі, а ще — Вчителі: Георгій Карпеченко, Григорій Левитський, Микола Говоров... Учених світового рівня й водночас веселих, дотепних людей зібрав у Ленінграді Микола Вавилов. Григорій Левитський, що переїхав у Ленінград із Києва, тонко виставляв сиплоголосого провісника «пролетарської» біології Трохима Лисенка на загальне посміховисько.
Всесоюзний інститут рослинництва (ВІР) став визнаним світовим лідером у генетичних дослідженнях, а Ленінградський університет — генетичною школою світового рівня. Свою першу наукову працю студентка третього курсу Навалихіна опублікувала в «Доповідях Академії наук СРСР». Представив роботу до публікації академік М.Вавилов.
ВІР, Ленінградський університет — спільнота справжніх учених, творчих, вільних людей, об’єднаних науковим авторитетом і чудовими організаторськими здібностями М.Вавилова. Це докорінно суперечило вибудуваній більшовиками номенклатурно-бюрократичній системі, основою якої було рабське, сліпе підпорядкування. (Система ця збереглася й донині, всього лише змінивши господарів). Зазнавши поразки в наукових дискусіях, Лисенко перейшов у наступ на іншому фронті. Був заарештований Вавилов. Один по одному зникали Вчителі. Випускний іспит студенти складали вже за лисенківською «біологією розвитку» («недорозвитку», похмуро підколювали вони).
Потім була блокада. Багатьох із тих, кого оминули репресії 30-х (а це були освічені інтелігенти, цвіт нації), кого не вбили на фронті, — доконали голод, бомбування, регулярні обстріли. Із блискучого випуску 41-го живими залишилися одиниці.
У ці страшні 900 днів Ніна Навалихіна втратила рідних, сама ледь не загинула в ув’язненні, куди потрапила за брехливим доносом колег по роботі, які відстоювали, як тепер кажуть, «корпоративний інтерес». Друзі домоглися перегляду справи, і Верховний суд Росії її повністю виправдав.
Після зняття блокади Навалихіна отримала запрошення від професора Марії Розанової в аспірантуру Московського університету. У ленінградському ще з довоєнних часів неподільно запанували лисенківці, у московському ж генетика ще збереглася, і Марія Олександрівна переїхала туди. Навалихіну взяли на кафедру академіка О.Серебровського. Дошкуляв голод: московські пайки поступалися ленінградським. У Москві вона познайомилася з молодими вченими з Інституту цитології, зі свіжоспеченим членкором М.Дубиніним. Надзвичайно серйозній роботі анітрохи не заважали жарти, розіграші, іскрометні веселощі на численних вечірках, на яких метр, що не вдався зростом, міг, розпустувавшись, із місця застрибнути на стіл. Усе це так скидалося на довоєнні часи! Захопившись цікавою темою, запропонованою Миколою Петровичем, і зробивши блискучу доповідь за результатами досліджень, Навалихіна закинула власну кандидатську. До того ж на другому році аспірантури їй змінили тему. Але захиститися не вдалося.
Розгром
Мало хто з «вейсманістів-морганістів» очікував серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 року, на якій радянську генетику було остаточно розгромлено. Тим страшнішим виявився влаштований лисенківцями шабаш. Усе було вирішено заздалегідь, «на найвищому рівні». Мабуть, єдиним, хто зважився на відкритий опір, назвав речі їхніми іменами і стояв до кінця, був професор Й.Рапопорт. Маленький, худенький, увесь поранений, він бився, як на фронті...
Окрім наукової праці, Ніна Костянтинівна координувала діяльність мережі селекційних станцій, на яких проводилося міжстанційне сортовипробування отриманого нею тетраплоїда, а потім контролювала вирощування насіння для держсортовипробування і розсилку його на держсортоділянки. Доки Українським товариством генетиків і селекціонерів (УТГіС) керували його перший президент П.Шкварников, який перейшов у Київський університет завідувачем кафедри генетики, а потім фактично — віце-президент Г.Бердишев, який став завідувачем кафедри після виходу на пенсію Шкварникова, Навалихіна брала участь у роботі всіх з’їздів товариства, із п’ятим включно, редагувала праці з’їздів. На V з’їзді її обрали почесним членом товариства. Але ще до захисту Ніна Костянтинівна домоглася затвердження теми Держкомітету СРСР з науки й техніки і протягом 1971 — 1973 рр. успішно її виконала, хоча з асигнованих державою на це 50 тис. карбованців її групі було виділено лише ставку молодшого наукового співробітника. Решту поділили президія академії та керівництво інституту.
Тоді ж керівництво інституту неодноразово намагалося звільнити Н.Навалихіну за скороченням штатів. Інститутом поширювалися домисли про її сімейне життя, що не склалося, поповзли чутки про те, що Навалихіна під час блокади була засуджена й перебувала в ув’язненні, про те, що, захистивши докторську, вона планує посісти місце завідувача відділу. Ці чутки цілком могли послужити причиною різкого охолодження до неї В.Зосимовича, який відразу ж після захисту докторської повідомив Навалихіній, що її буде звільнено. Ніні Костянтинівні, яка пройшла в Ленінградському університеті школу Вавилова, яка сприймала саму приналежність ученого до генетики як гарантію порядності, було гірко бачити й відчувати, як лисенківські методи, ніби метастази, пронизують і нищать науку. Як наукова школа підміняється клановою організацією. В академії точилася боротьба за владу, за виділення коштів на наукові розробки, за славу, посади й нагороди. Академік К.Ситник «пробивав» асигнування на роботи з вирощування вищих рослин в умовах невагомості під час космічних польотів, які проводила група дослідників Інституту ботаніки й до яких академік відразу приписався. У тому ж таки інституті розгорталися роботи з клітинної та генної інженерії, що їх проводив Ю.Глєба. До них К.Ситник також приписався, завдяки чому здобув імідж великого спеціаліста в зазначених галузях...
Навалихіна після захисту боролася ще три роки. Вона знову виявилася у ворожому оточенні, у блокаді. Групу зрештою практично ліквідували і, скориставшись тяжкою хворобою Навалихіної, поспішили її звільнити. Втім, їй було запропоновано вибір: піти за власним бажанням чи бути звільненою у зв’язку зі скороченням штатів. «Конюшинову» тему закрили, а насіння, призначене для держсортовипробування, інститут забрав із колгоспу, в якому воно було вирощене. До завершення випробувань залишався всього рік. Куди поділося насіння — невідомо, адже власником сорту, насіння були Академія наук та інститут, а не Навалихіна.
Але навіть після звільнення Навалихіної її спочатку запрошували опонентом, а також як додаткового члена вченої ради на захист дисертацій — у Росію, Молдавію... Доки віце-президентом УТГіС був професор Бердишев, вона працювала в товаристві ученим секретарем. Проте невдовзі президентом товариства став В.Моргун, і таким чином академії вдалося взяти під контроль і УТГіС, і кафедру генетики — останню «опозиційну силу» своєму «генеральному курсу».
Здавалося, 1987 рік в історії радянської генетики став переломним. На хвилі оголошеної Горбачовим перебудови і гласності стало відомо багато фактів історії, які раніше приховувалися або замовчувалися комуністичним режимом. Побачили світ роман В.Дудінцева «Белые одежды» — про боротьбу генетиків проти лисенківського мракобісся — та книжка Д.Граніна «Зубр», у якій розповідається про унікальну і трагічну долю великого генетика М.Тимофєєва-Ресовського. Того ж року відзначалося 100-ліття М.Вавилова. У Москві відбувся ювілейний з’їзд Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. У своїй промові на відкритті з’їзду президент товариства академік В.Струнников, зокрема, заявив, що з лисенківщиною покінчено. На жаль, шанований академік помилявся.
У статті, присвяченій 70-річчю радянської влади та дослідженням у галузі фізіології рослин в Україні, академік К.Ситник одразу відзначив, зокрема, «величезні заслуги» «пролетарського академіка»... Що ж, можливо, постулатів Лисенка про перетворення вівчарика в зозулю і вівса у вівсюг нині ніхто всерйоз і не сприймає, проте насаджені ним методи кланової «організації» науки стали панівними...
В Україні кільце ізоляції продовжувало стискатися навколо Навалихіної. Її роботи з конюшиною були припинені, до роботи УТГіС почесного члена товариства залучати перестали. Ніхто з академії й УТГіС жодного разу не привітав її з круглими датами.
У 1990 р. М.Горбачов нагородив велику групу радянських генетиків, усього близько 50 чоловік, — за мужність і непохитність у відстоюванні наукових поглядів. Звання Героя соціалістичної праці був удостоєний член-кореспондент АН СРСР Й.Рапопорт. Усе-таки став Йосип Абрамович офіційно визнаним героєм. В Україні нагороджені були троє вчених: С.Гершензон став Героєм соцпраці, П.Шкварников отримав орден Леніна, Н.Навалихіна — орден Трудового Червоного Прапора. До нагороди її представили ленінградці... Українська академія й пальцем не поворухнула.
Ніна Навалихіна померла 4 лютого 2001 р., на 84-му році життя, на самому початку нового століття і нового тисячоліття. Вона почала згасати, коли зрозуміла, що ні її робота, ні вона сама ні академії, ні новій Україні абсолютно не потрібні. Пенсія учасника війни і доктора наук Навалихіної становила на той час близько 120 гривень, тобто приблизно 20 доларів... Їй не вистачило необхідного стажу. Варто було 1948 р. зрадити істину — і тоді б вона мала все: стаж і наукові ступені та звання, пошану й повагу і від академії, і від держави. Влада ніколи не потребувала чесних і принципових людей — їй були потрібні покірні і слухняні. Такі потім самі ставали владою і вирощували нові покоління покірних. З рядів покірних і слухняних вийшли нові Герої України. Слухняний, покірний герой — що може бути безглуздіше? Ну а непокірливих і нестандартно мислячих у вже незалежній Україні чекали масові звільнення — нібито через нестачу коштів на науку...
Так само виявився не потрібним хворий і сліпий під кінець життя П.Шкварников. Статтю про Петра Климентійовича («Дзеркало тижня», 16 — 22 вересня 2000 р.) написали новосибірські вчені, та аж ніяк не його учень В.Моргун: на той час президент УТГіС сам став корифеєм і про вчителя, певно, вирішив не згадувати.
Після смерті Н.Навалихіної її син звернувся до В.Моргуна, який був до того ж членом редколегії журналу «Цитологія і генетика», з проханням опублікувати некролог, текст якого він написав сам. Академік не відповів. Відповідь надійшла від заступника головного редактора журналу академіка О.Созінова, який чудово знав Навалихіну та її праці. У листі повідомлялося, що некрологи публікуються тільки про академіків і членів-кореспондентів НАНУ. Жодного співчуття. І тоді Г.Навалихін написав В.Моргуну різкого відкритого листа. У ньому він зазначив, що українська генетика й українська наука в цілому уражені метастазами лисенківщини, і йому соромно за те, що його мати продовжує вважатися почесним членом товариства таких учених. Диплом почесного члена УТГіС він надіслав разом із листом. Невдовзі надійшли відповіді з президії академії і з редакції журналу. Некролог було надруковано у другому числі «Цитології і генетики» за 2001 р. Надійшов лист і від В.Моргуна. Висловивши співчуття, академік запевнив, що завжди з повагою ставився до Ніни Костянтинівни...
Замість післямови
Нинішній рік для Національної академії наук України — ювілейний двічі: 90 років виповнюється самій академії, стільки ж — її незамінному протягом майже півстоліття президентові Б.Патону. Можна очікувати на звичні в таких ситуаціях захоплюючі матеріали у ЗМІ, урочисті збори та засідання. І — на черговий зорепад державних нагород видатним організаторам. Проте навряд чи будуть почуті голоси тих, хто давно вже вимагає докорінної реорганізації академії, апарат якої за десятиліття авторитарного керівництва Б.Патона перетворився на потужну, неймовірно відсталу і ніким не контрольовану бюрократичну структуру, не стільки таку, що керує науковим процесом, скільки таку, що його гальмує. Замість наукових шкіл виникли наукові клани, які тягнуть куцу ковдру державних асигнувань на себе і відмітають дослідження вчених, які прагнули бути незалежними.
Не можна не згадати і про вміння Б.Патона «домовитися з владою», «переконати її в необхідності прийняти таке рішення, яке йому (й академії) було потрібне. … у поведінці Патона був тонкий, добре продуманий розрахунок, — вважає колишня права рука президента НАНУ К.Ситник (див. «Дзеркало тижня», 12 — 18 квітня за 2008 р.). — Коли йому потрібно було щось вирішити, він передусім починав із інструктора ЦК. … Потім ішов до завсектором, до заввідділом, і вже потім — до секретаря ЦК з ідеології (який керував наукою), і тільки після цього до Щербицького. … У нього не було поразок».
Певно, у президента НАНУ не було особистих поразок. Поразок зазнала вся українська наука — завдяки його пристосовницькій тактиці. Можна було б згадати імена М.Семенова, І.Курчатова, О.Несмєянова, які вміли поводитися з владою принципово, достойно, часом — жорстко. О.Несмєянов із цієї причини втратив посаду президента союзної Академії наук. А.Сахаров узагалі пожертвував кар’єрою, нагородами, свободою, здоров’ям. Така поведінка вчених примушувала владу рахуватися з ними. Українська ж наука виявилася в неї у становищі служниці. І в цьому — не вина України, а її біда.
Задушлива атмосфера догідництва, інтелектуальної зрівнялівки та сірості здатна задушити найяскравіший і найнеординарніший талант. Тому в Україні й немає тепер вчених, рівних за масштабом мислення фундаторові української Академії В. Вернадському, великим ученим М. Холодному, М. Лаврентьєву, В. Глушкову, М. Амосову... Про яку неординарність може йтися, якщо в нашій країні можна придбати не тільки дипломну роботу, а й кандидатську чи навіть докторську дисертацію! А кілька років тому найбільш високопоставлений чиновник із карним минулим, не здатний грамотно написати своє вчене звання та посаду, придбав навіть звання члена президії НАНУ — всупереч Статуту академії. Жодного скандалу це не викликало. Пан Янукович побував у кріслі прем’єра вдруге і лаштується — втретє, а віце-президент НАНУ пан Семиноженко, який посприяв йому в отриманні чергової регалії, всерйоз розраховує на крісло президента академії.
Ще 13 років тому у своєму інтерв’ю газеті «Час/Time» відомий фахівець у галузі молекулярної біофізики О.Демченко, спеціаліст в галузі молекулярної біофізики, аналізуючи стан українській науки, дійшов висновку, що Академія наук потребує радикальної реорганізації. Необхідність ця випливала, зокрема з того, що «між ученими й адміністраторами... виникла прірва. Академічна номенклатура лише симулює прагнення до реформ, турбуючись про збереження уже й справді безглуздих привілеїв...» О.Демченко пропонував перевести інститути академії в підпорядкування урядових структур, діяльність же самої академії — перебудувати на зразок академій більшості країн світу, де вони є справжніми мозковими центрами, а не бюрократичними структурами. Судячи з того, що на 2004 рік доктор Демченко опинився за кордоном, керівництво НАН України зробило свої висновки з його гострої критики та ділових пропозицій. Практика, цілком достойна незабутнього «народного академіка».
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google