Реформування науки в Україні — вічний сюжет про Попелюшку

Якщо простежити історію з реформуванням науки в незалежній Україні, то можна легко виявити таку закономірність: кожний з 14 або 15 урядів свою діяльність у сфері науки розпочинав з досить гучних кампаній на цю тему. Створювалися відповідні комісії, міністерства, державні комітети, давалися вказівки на найвищому рівні, підкреслювалася пріоритетність науки тощо. Сотні науковців, різного рангу чиновників і членів уряду готували й подавали (і дотепер подають) пропозиції щодо свого бачення шляхів вирішення проблеми. Журналісти брали в реформаторів інтерв’ю, в яких висловлювалося чимало цікавих і серйозно обгрунтованих ідей. А потім усе затихало до наступного разу. Чимало ідей висловлював на сторінках «ДТ» і директор Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, член-кореспондент НАНУ Борис ГРИНЬОВ.

— Борисе Вікторовичу, років п’ять тому ви сказали в інтерв’ю, що однією з головних причин невдачі з реформами є об’єднання освіти і науки в рамках єдиного Міністерства освіти і науки, оскільки «...управління всією науково-технологічною сферою України звелося до рівня департаментів міністерства, що, по суті, призвело до втрати керованості нею».

— Відтоді нічого не змінилося. Я і нині переконаний, що існування окремого центрального державного органу виконавчої влади з питань науки — міністерства чи держкомітету — є необхідною умовою успішного проведення реформ. Багато в чому саме через відсутність конкретного зацікавленого виконавця в Україні так чи інакше відмовлялися від втілення більшості реформаторських пропозицій.

Традиційне посилання на те, що функції такого органу в розвинених країнах, наприклад, у Німеччині, теж виконує міністерство освіти та науки, не зовсім коректні. По-перше, там великий відсоток фундаментальних досліджень зосереджений в університетах, а в нашій країні, принаймні на найближче майбутнє, — у НДІ. По-друге, і це основне, у розвинених країнах бюджетного фінансування достатньо і на освіту, і на проведення фундаментальних досліджень. В Україні ж наука, у відання хоч якого відомства її передали б, стає Попелюшкою, відповідно, першим кандидатом на скорочення фінансування.

— І все-таки певні кроки зроблені. Наприклад, створено Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД), який втілює демократичну ідею конкурсного фінансування досліджень. Кошти на нього в бюджеті виділені окремим рядком.

— Міністерству не вистачає коштів на забезпечення сфери освіти — у цих умовах фонду виділяються кошти за залишковим принципом. У ранзі відділу МОН робота фонду не може бути ефективною. Усі, хто знайомий із процедурою підготовки пропозицій у бюджет, знають, що їх готує те відомство, до якого входить відповідний департамент чи відділ.

Щоб ДФФД запрацював ефективно, йому потрібно надати статус окремої юридичної особи з правом самостійно розпоряджатися виділеними коштами. Лише за таких умов від нього можна щось вимагати, причому через розумний термін, а не через два-три місяці. І виділяти йому потрібно кошти, достатні для належного фінансування переможців конкурсу, а не 30—50 тисяч гривень на рік. Адже всім зрозуміло, що для серйозної роботи, особливо в проектах, пов’язаних з експериментами, цього, м’яко кажучи, обмаль. 30 тисяч гривень — це зарплата чиновника першого рангу. І не на рік, а на місяць.

А якщо говорити серйозно, то одного ДФФД для цієї мети недостатньо. Необхідно створити інші фонди, наприклад, гуманітарний науковий фонд; умови для функціонування хоча б у майбутньому різних приватних фондів тощо. Такі фонди зможуть працювати ефективно лише за умови їхньої юридичної самостійності. Та річ не лише в грошах. Конкурсне фінансування наукових досліджень — питання непросте. З одного боку, без експертизи неможливо провести конкурс, а з іншого, реально оцінити цінність дослідження, особливо фундаментального, досить важко. Загальновідомо, що нові підходи до пояснення фундаментальних явищ завжди викликають певний опір із боку інших дослідників. І він тим більший, чим оригінальніша нова ідея. У прикладних розробках найкраще зможуть розібратися фахівці, які працюють за тією самою тематикою, тобто конкуренти, а тому об’єктивність висновків теж викликатиме сумнів.

— Проте в такому випадку сама експертиза ідеї втрачає сенс.

— Ні, не втрачає. Проте для підготовки таких експертних висновків, для проведення повноцінної конкурсної роботи потрібно створити незалежний державний інститут експертизи, підпорядкувавши його, наприклад, Міністерству економіки. Такий центр зможе створити відповідну базу даних про наукові організації, колективи, їхню технічну оснащеність, результати виконання попередніх робіт, про науковий заділ, авторитет вчених і робити висновки про інструментальну можливість виконати ту чи іншу роботу.

— А як ви ставитеся до однієї з останніх реформаторських ідей — переходу від академічної системи проведення фундаментальних досліджень до університетської?

— На мій погляд, тут бажано враховувати особливості та традиції, що склалися в українському суспільстві в цілому й науковому середовищі зокрема. Надмірний радикалізм і поспішність можуть зруйнувати інфраструктуру наукової діяльності, а відновити її, з огляду на сучасні темпи розвитку країни, буде просто неможливо.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, система проведення наукових досліджень і підготовка наукових кадрів складалася з двох гілок. Одну гілку представляли університети з основною функцією надання послуг у сфері вищої освіти. Науково-дослідні роботи були в основному зорієнтовані на навчальний процес або виконання епізодичних замовлень підприємств ВПК. Системні ж дослідження проводилися в науково-дослідних інститутах. Фундаментальні були зосереджені в академіях наук, а прикладні — у відповідних міністерствах. Така структура наклала свій відбиток і на розподіл кадрів. В університетах працювали, як правило, учені, схильні до науково-педагогічної діяльності, а в академічних інститутах — «чисті» дослідники. Складна дорога наукова апаратура теж була в основному зосереджена в академічних інститутах.

Пропозиції про механічне злиття університетів з академічними інститутами без урахування реалій, що сформувалися, принесуть більше шкоди, ніж користі. В університетах немає технічної бази для проведення комплексних досліджень, а в академічних працівників відсутній досвід педагогічної діяльності. Я вже не кажу про психологічні проблеми, які неминуче виникнуть при з’єднанні структур із різними традиціями.

— Чи не вийде, що в цьому випадку ви перебуваєте в ролі супротивника реформування?

— Анітрохи. Проте на сучасному етапі більш доцільно, на мій погляд, у провідних інститутах НАН України ввести за участю МОН систему магістратури за профілюючими дисциплінами. Для цього досить надати академічним інститутам право відкривати на своїй базі спеціалізовані кафедри з підготовки магістрів і фінансувати їхню діяльність із подальшою видачею дипломів від університету, разом із якими створено кафедру. Таке співробітництво академічної науки й університетів буде органічним, ефективним і не вимагатиме корінної ломки всього науково-освітнього комплексу. Щоб реалізувати цю ідею, досить дозволити академічним НДІ певну частину бюджетного фінансування витратити на підготовку магістрів, а університетським професорам — проводити навчання й дослідження, використовуючи оснащення НДІ.

І ще одна дуже важлива умова — виконання програми реформування не має залежати від змін у складах урядів та інших державних закладів. Тільки тоді сюжет про науку-Попелюшку перестане буксувати й почне розвиватися далі.