ПРО КОРИСНІСТЬ ЗДОРОВОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

Завдяки топонімічній політиці міської влади в Харкові є вулиця, станції метро, названі іменами наших видатних земляків — учених, конструкторів, архітекторів, лікарів: Вальтера, Ляпунова, Барабашова, Проскури, Бекетова, Данилевського, Гіршмана, Морозова, Кошкіна та інших. Остання зі споруджених станцій метро названа «Науковою». Це виховує в громадян поважне ставлення до науки, інтелектуальних цінностей, культури в широкому значенні цього слова.

Блискучі імена вищезгаданих харків’ян уже належать історії. Може, Р.Черніга правий, коли пише, що «на будь-якому значному міжнародному науковому форумі польські вчені якщо не серед членів наукового комітету, то серед провідних доповідачів, чого ніяк не скажеш про наших»? Певне через необізнаність Р.Черніга до «наших» учених не зарахував ще працівників ФТІНТу та інших усесвітньо визнаних харківських науковців. Наведемо лише кілька прикладів міжнародного визнання заслуг наших учених, які працюють і нині: академік В.Марченко обраний почесним професором Сорбонни і почесним членом Норвезького королівського товариства; монографія академіка А.Погорєлова вийшла в американській серії «Видатні математики ХХ століття»; академік І.Янсон удостоєний премії Європейського фізичного товариства (Х’юлетт-Паккардовського фонду); член-кореспондент НАНУ В.Дрінфельд удостоєний вищої міжнародної нагороди для математиків — медалі. Чи потрібно пояснювати, що ці вчені незмінно відіграють ключові ролі у різних міжнародних наукових комітетах?

На категоричне твердження Черніги про відсутність українських фізичних журналів у «престижному» списку ISI заперечу коротко: є такі журнали! Щоправда, нині їх лише два. Один називається «Фізика низьких температур» (ФНТ), видається в Харкові, перевидається в США англійською мовою за назвою «Low Temperature Physics» (за цією назвою він є на сайті ISI), має impact-factor порядку 0.60. Його найближчі західні конкуренти — американські журнали «Cryogenics» і «Journal of Low Temperature Physics» мають індекси 0,56 і 1,05 відповідно. Тобто ФНТ дуже непогано виглядає на тлі закордонних спеціалізованих журналів, що публікують оригінальні роботи. До 12% авторів ФНТ є громадянами далекого зарубіжжя, що є унікальним показником для українського видання. До речі, на пострадянському просторі випереджають ФНТ за індексом цитування лише три російські, найдавніші і найбільш славнозвісні фізичні журнали — «Успехи физических наук», «Журнал экспериментальной и теоретической физики (ЖЭТФ)» та «Письма в ЖЭТФ». Якщо ФНТ Р.Черніга міг випадково не побачити на сайті ISI через англомовну назву, то важче зрозуміти, чого він не помітив там другий український фізичний журнал, київський — «Металофізика й новітні технології». На жаль, у нього індекс скромніший — 0.16.

На глянсовій обкладинці офіційного каталогу періодичних видань Національної академії наук України за 2001 рік названі 14 старанно відібраних журналів, що є, слід думати, предметом гордості академії. Більшість із них відсутні у списку «престижних» журналів ISI, зате вони ближчі до академічного начальства. Дарма ви шукатимете на тій фотографії ФНТ...

Цікавою є пропозиція відомого польського ученого, закордонного члена НАНУ Генріха Шимчака про об’єднання, як це зробили західноєвропейські фізичні журнали східноєвропейських видань — «Acta Physica Polonica», Фізичних журналів Чехії та Словаччини, Українського фізичного журналу та інших — в один, що видаватиметься англійською мовою. Аналогічно можна було б зробити і з журналами інших спеціальностей. Це, безперечно, підняло би престиж цих видань.

Незмінно за незалежної міжнародної експертизи заявки наших працівників мають високі шанси на успіх. 2001 року за конкурсом CRDF ФТІНТ подав 24 проекти й вже отримав фінансування з п’яти із них (тобто 20,8%), ще кілька проектів перебувають у стадії додаткового вивчення. Непогані справи й з програмами INTAS, NATO, НТЦУ, Швейцарського національного наукового фонду. У той самий час за конкурсом Фонду фундаментальних досліджень (ДФФД) інститут подав 47 проектів і виграв із них лише 3 (або 6,4%). Не можна не звернути увагу, що за напрямом, приміром, «Фундаментальні основи сучасних технологій» київські наукові центри отримали 43 гранти з 57 (чи 75,4%), а два харківських інститути по одному (або 3,5%)! Хто візьметься довести, що така пропорція відбиває реальне співвідношення наукових потенціалів «першої столиці» та Києва?

Тому цілком розумна пропозиція академіка Я.Яцківа про посилення акценту на цільове фінансування науки за допомогою системи грантів не спрацює через «кумівство, яке є в науковому середовищі»», або, якщо завгодно, «мафіозність». Перед тим, як прийняти таку пропозицію, потрібно цілком змінити систему експертиз, інакше отримаємо ще більше фінансове придушення «провінції».

Думаю, що такі гіганти, як Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» і Київський інститут ядерних досліджень, повинні на початку XXI століття фінансуватися з коштів тих галузей індустрії (у даному випадку атомної енергетики), для яких їхні наукові результати потрібні в першу чергу. Адже якщо в першій половині XX століття відбувалося надзвичайно інтенсивне нагромадження справді фундаментальних, світоглядних за своєю суттю знань у ядерній і атомній фізиці, то тепер тут на перший план вийшли прикладні питання і технології.

За умов настільки слабкого фінансування стає недозволеною розкішшю утримання в структурі Академії наук прикладних інститутів, що орієнтовані на отримання наукової продукції, здатної досить швидко конвертуватися в економічний ефект.

Крім того, дивує розгалужений адміністративний апарат академії за умов убогого бюджету. Яка роль регіональних наукових центрів? Вони, по суті, лише ширма для створених при них інженерних і економічних центрів з власними рахунками, що дозволяє госпдоговірні роботи фінансувати через ці центри, а реально виконувати їх силами працівників інститутів, на інститутському устаткуванні, в інститутському приміщенні, платити за комунальні послуги з інститутського бюджету й позбавляти при цьому інститути відрахувань від госпдоговірних коштів. Інакше кажучи, розорювати інститути!

Дуже актуальне і таке питання: чи правильно, що академічні установи фінансуються лише пропорційно кількості працівників? Навряд чи розумна політика «усім сестрам по сережці». Краще фінансувати ті напрями, де досягнутий світовий рівень досліджень. Причому оцінка цього рівня має бути зовнішньою, на підставі висновків незалежних (позаакадемічних), а краще взагалі не українських експертів.

Що ж до самої структури НАНУ та її інститутів, то Р.Черніга звертає увагу на порівняно малу кількість працівників в інститутах товариства Макса Планка в Німеччині й польській Академії наук. На це можна заперечити, що відділи (чи відділення), що входять до складу наших академічних інститутів, насправді є аналогами інститутів М.Планка чи інститутів ПАН. Так, у ФТІНТі під одним дахом і при єдиній адміністрації є 9 напрямів по 40—50 чоловік (математики, теорфізики, відділи магнетизму, надпровідності, електронної фізики провідників, квантових рідин і кристалів, кріокристалів, фізики пластичності та міцності, біофізики), кожний із своєю Науковою радою. Навряд чи розумно для кожного такого напряму робити окремий інститут із власною бухгалтерією, адміністрацією, бібліотекою і техслужбами.

Наша структура нагадує структуру CRNS Франції, де за єдиної адміністрації існує «гроно» лабораторій, науково самостійних. Чим це погано?

У своєрідному підсумку хочу підкреслити: до будь-якої реорганізації слід підходити дуже обережно. Досвід наших загальнодержавних «реформ» — наочне тому підтвердження. Думка Б.Патона про корисність здорового консерватизму дуже своєчасна й розумна.