Про новації і профанації

08 листопада, 2013, 19:05 Роздрукувати Bипуск № 41, 8 листопада-15 листопада 2013р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Нинішній ДАК не тільки успадкував, а ще й посилив найгірші бюрократичні стереотипи ВАК. Сьогодні багатьом колишня ВАК, порівняно з відомчим ДАК, здається мало не осередком демократизму, таким собі ностальгічним взірцем.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Про новації і профанації

Реформа системи атестації наукових кадрів, судячи з читацької реакції та кількості коментарів на публікації в нашому тижневику, - одна з найбільш "вибухонебезпечних" тем. Особливо гучний резонанс у середовищі наукової громадськості викликали дії Міністерства освіти і науки, спрямовані нібито на підвищення якості дисертаційних робіт, які захищаються, зокрема наказ №462 від 25.04.2013 р., а також зміна Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. Про останнє нововведення докладно йшлося у статті "Наука в ручному режимі" (DT.UA, №29, 2013 р.). Автор публікованого нижче матеріалу - відомий учений-токсиколог, який присвятив темі вдосконалення системи підготовки наукових кадрів низку статей, у тому числі в "Дзеркалі тижня. Україна", не тільки вказує на недоліки нинішньої атестаційної практики, а й - і це, мабуть, найважливіше - пропонує, як їх позбутися.

На початку цих роздумів на давно небайдужу мені тему доречно нагадати курйозний випадок, про який розповів один з київських професорів. Свого часу, завершивши кандидатську роботу, він відвозив рукопис дисертації своєму опонентові в Донецьк, але, приїхавши, можливо через втому від напруженої праці, забув її у вагоні поїзда. Коли ж наступного дня після багатогодинних пошуків і хвилювань знайшов рукопис у вокзальній камері загублених речей, прочитав у переліку такий запис про знайдену дисертацію: "Пописаний папір - 2 кг". Отак …

Чи маємо дивуватися зменшенню кількості молодих людей, які хочуть займатися наукою і працювати в поті чола над дисертацією? Чи не тому це сталося, що багатьом здібним і талановитим фахівцям просто не до того, щоб витрачати час на багатоетапний дисертаційний марафон, який, по суті, зводиться до того, що критерієм успішного його завершення має стати відповідність "вимогам ВАК" (нині - "вимогам ДАК", тобто департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки). Коли науковець, особливо молодий, знайомиться із цими вимогами, їхній зміст спонукає до роздумів: а чи варта справа заходу?

За порушення
"вимог ДАК"…

Уся попередня діяльність ВАК вирізнялася хисткістю, частими змінами, сумнівними новаціями, низкою нових і ще новіших директив. З кожною зміною керівництва проголошувалися чергові суб'єктивного характеру ініціативи. Гарячкове дійство не приводило до очікуваного результату і нерідко супроводжувалося деструктивними акціями. Останні позначалися, зокрема, на можливостях наукової громадськості впливати на діяльність ВАК, що й так звично ігнорувалися. Впам'ятку, як свого часу в рамках комісії функціонувала так звана Головна рада, яка щорічно збирала на форум учених усіх спеціальностей. Важко переоцінити позитивну роль цієї наукової організації в ухваленні доленосних рішень щодо підготовки наукових кадрів. Але, на жаль, тодішнім новим положенням Раду було скасовано. Останніми роками при Вищій атестаційній комісії з метою вдосконалення організаційних форм і методів її діяльності було створено наглядову комісію, однак чергове нове керівництво її скасувало.

Наприкінці 90-х рр. президія ВАК розгорнула кампанію ліквідації спецрад. Так, протягом кількох місяців було закрито відомі своєю ефективною роботою впродовж десятків років спеціалізовані ради з клінічної та профілактичної медицини в Харкові, Києві, Львові. Щоб переконатися, який адміністративно-командний характер мала тодішня акція, достатньо погортати перший номер "Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України" за 1999 р., який подекуди нагадує кримінальну хроніку: "позбавити права…", "звільнити від обов'язків…", "вилучити з переліку…", і т.д.,
і т.п.

Але з усіх несподіваних акцій і перетворень, які відбулися без попереднього обговорення в середовищі вчених, найбільше запитань викликає нічим не виправдане і не обґрунтоване позбавлення ВАК самостійності та передача її в підпорядкування Міністерству освіти і науки. Таким чином комісія з незалежної за своїм статусом трансформувалася у відомчу. Чи виправдовує себе подібна зміна? Нинішній ДАК не тільки успадкував, а ще й посилив найгірші бюрократичні стереотипи ВАК. Сьогодні багатьом колишня ВАК, порівняно з відомчим ДАК, здається мало не осередком демократизму, таким собі ностальгічним взірцем.

Обмежуся прикладами з наказів, виданих МОН на основі матеріалів його Атестаційної колегії про присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у перші місяці нинішнього року. Зауважу: у кожному з них наполегливо повторюється, що за порушення встановлених вимог до якості дисертацій, їх попередньої підготовки, процедури самого захисту тощо персонально відповідають керівники вищих навчальних закладів, наукових установ, спеціалізованих вчених рад. Зверніть увагу: "персонально відповідають" саме керівники (першим - науковий керівник дисертанта, а не здобувач, який претендує на входження в науку). Коли про такий, прийнятий у нас, стереотип персональної відповідальності я розмовляв із зарубіжними колегами, вони здивовано розводили руками. Невтямки їм, як цей принцип реалізується на практиці. Відповідь знаходимо у тих самих, згаданих вище, відомчих наказах, підписаних міністром. Так, у наказі від 25 січня ц.р. серед відповідальних за порушення горезвісних вимог ДАК значаться 26 професорів, 32 доктори і кандидати наук; у двох наказах від березня цього ж року - 35 професорів, 26 докторів і кандидатів наук, а також 19 професорів, 19 докторів і кандидатів відповідно. Порушення, за які вченим було зауважено, сутності наукових пошуків здобувачів прямо не стосуються. Ось найбільш часті формулювання:

"За порушення пункту 15 Порядку щодо оформлення автореферату дисертацій…

За порушення пункту 26 щодо строку надсилання до оформлення атестаційної справи головам спеціалізованих вчених рад...

За порушення пункту 6.6 Положення щодо строку надсилання до МОН атестаційної справи після додаткового розгляду…

За порушення пункту 14 Порядку щодо опублікування результатів дисертацій у наукових фахових виданнях та наявності апробаційних матеріалів головами спеціалізованих рад…". Тощо.

Цитування виявлених функціонерами ДАК порушень положень, вимог, вказівок, інструкцій, приписів, правил та ін. можна було б продовжувати ще довго. Але чи є в цьому резон? Чи є прерогативою вчених, які розв'язують проблеми підготовки наукових кадрів, така бюрократична діяльність і відповідальність за неї?

Чи означає сказане, що взагалі не треба контролювати дисертаційне діловодство? Аж ніяк. Контроль дотримання встановлених правил, звісно, виправданий, але не у формі головного принципу і не в подібному масштабі.

Почути аргументи наукової громадськості

Відомий український учений, філософ-медик і блискучий публіцист Володимир Фролькіс досить точно й образно зауважив, що "в науці є генератори ідей і є дегенератори, які перетворюють будь-яку ідею на абсурд". У розмові зі мною, коментуючи це висловлювання, він поділився думкою про те, що однаковою мірою, а можливо навіть більшою, причина перетворення непродуманих добрих намірів на абсурд криється у сфері організації науки.

Із цих позицій щодо структури типу ВАК найбільш принципова пропозиція зводиться до двох положень.

Перше. У цій монопольній державній структурі основна роль генератора ідей і виконавця їх у подальшій повсякденній практиці повинна належати не штатним працівникам-контролерам від ВАК, а вченим-експертам, які працюють у ВАК або співробітничають з комісією в рамках її експертних рад.

Друге. На саму комісію мають бути покладені не тільки контролюючі, а й інші, принципово нові (порівняно з нинішніми), функції. До них належать: розробка стратегії і тактики підготовки кадрів в Україні з урахуванням реальних потреб і довгострокових прогнозів стосовно різних галузей науки, освіти, культури, техніки, провідних галузей народного господарства; обґрунтування рекомендацій з подальшим удосконаленням системи підготовки наукових кадрів, їх атестації та підвищення кваліфікації з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду; здійснення координуючої, а за необхідності - експертної та арбітражної функцій щодо діяльності спеціалізованих рад; систематичне накопичення даних про вчених, які працюють в Україні (складання й оновлення банку даних про наукові кадри країни); облік та аналіз даних про спеціалізовані ради, кваліфікацію їхнього складу; характеристика подальшої діяльності тих, хто захистив дисертації; щорічний аналіз структури наукових кадрів в Україні (їхня кількісна і якісна характеристики, перелік різних сфер їхньої діяльності, оцінка раціональності та ефективності використання), періодична публікація цих даних у пресі; обговорення відповідних рекомендацій у пріоритетах подальшої підготовки наукових кадрів за необхідними спеціальностями.

Крім перелічених вище загальних положень принципового характеру, наведу рекомендації, які зустрічаються найчастіше.

Безперечно, всі вже звикли і навіть сприймають як належне і непорушне низку регламентацій комісії, що насправді призначені для формалізації бюрократичних критеріїв, довільно встановлених її функціонерами. Це - вимоги до кількості публікацій, їхнього обсягу, структури. Особливо вражає вимога, що регламентує, в яких періодичних виданнях може публікувати свої роботи здобувач, щоб комісія вважала їх такими, що заслуговують на визнання. Вражає, але функціонери комісії поклали на себе й місію регламентувати вимоги до самих журналів, які можуть претендувати на її довіру. При цьому зазначені вимоги стосуються навіть складу редколегій. От уже ж, воістину, що далі в ліс, то більше дров! Невже незрозуміло, що й офіційні опоненти, які найбільш обізнані в сутності проблеми, і члени спеціалізованих рад у цій галузі знань, і відповідні експертні ради уповні здатні оцінити і достатність кількості публікацій, і виправданість авторського вибору журналів, у яких розміщено статті, і загальну спрямованість, а також відповідність змісту останніх певним фрагментам дисертацій. Категорично треба відкинути принцип оцінки за кількісними показниками.

Голос волаючого?..

Ось уже майже десятиліття я очолюю клуб творчої інтелігенції, у діяльності якого активну участь беруть учені, і мені добре відома думка колег про нинішню ситуацію з атестацією наукових кадрів. Наукова громадськість одностайна в тому, що позбавлення Вищої атестаційної комісії самостійного статусу і перетворення її на відомчу структуру ніяк не виправдане. Може, влада, нарешті, дослухається думки вчених і поверне ВАК під егіду Кабінету міністрів? Саме про виправданість такого рішення казали у своїх виступах на загальних зборах НАН України академік З.Назарчук, який очолює Західне відділення НАНУ, і академік Я.Яцків, член президії НАНУ. До речі, у середовищі вчених також дискутується ідея про доцільність передачі функцій Вищої атестаційної комісії, зберігаючи її самостійний статус, під егіду НАНУ. Слід зазначити, що пропозиції наукової громадськості щодо вдосконалення системи атестації кадрів провладні структури (не тільки нинішні, а й попередні) ігнорують. Не випадково, одна з колишніх публікацій ("ДТ", №51, 1999 р.) має назву "Наукова громадськість про ВАК: голос волаючого в пустелі".

Головне питання полягає в тому, що, зрештою, незалежно від того, функціонуватиме ВАК під егідою Кабінету міністрів, як це було раніше, чи в рамках НАН, ця державна структура повинна позбутися домінування виключно наглядової функції. З формально-бюрократичної установи адміністративно-контрольної спрямованості вона повинна трансформуватися у творчу, науково-організаційну установу, де домінуватимуть такі функції: координуюча (діяльності спеціалізованих рад), аналітична (систематизація та узагальнення підсумків наукових досліджень, які подаються на здобуття вчених ступенів), за необхідності - й арбітражна.

Присудження вчених ступенів кандидатів і докторів наук слід вважати прерогативою спеціалізованих рад. Ради присуджують учені ступені, і вони ж видають дипломи від імені відповідних установ (академії, університету, інституту). Відповідальність за рівень розгляду дисертацій, ступінь наукової вимогливості, принциповий характер дискусії, адекватність ухвалених рішень повністю покладається на установи, при яких вони функціонують. В остаточному підсумку, це визначатиме професійну репутацію - як самої ради, так і відповідальної за неї наукової установи.

На сторінках "Дзеркала тижня. Україна" неодноразово виступали вчені, які переконливо доводять необхідність давно назрілих у системі підготовки наукових кадрів і діяльності Атестаційної комісії змін, висвітлювався зміст форумів, присвячених цій проблемі. Чи треба доводити, що прокрустове ложе бюрократичних стереотипів, культивованих усі ці роки, не стало (та й не могло стати) колискою для науки? І що спроби наукової громадськості змінити на краще ситуацію не увінчалися успіхом? І якщо при попередньому керівництві ВАК до голосу вчених почали хоча б прислухатися і певною мірою намагатися реалізувати їхні пропозиції на практиці, то нинішні "реформатори" від науки цілком ігнорують громадську думку.

Ще одна проблема, яка заслуговує особливої уваги, - комерціалізація процесу атестації. Багатостраждальні молоді здобувачі вчених ступенів змушені сьогодні нести істотні матеріальні витрати на дисертаційні послуги. Причому на всіх етапах марафону "оступеніння" - попередніх, подальших і завершальних. Хоча й у виступах на всіляких форумах, і в пресі, і в нещодавно затвердженому оновленому статуті НАН декларується створення необхідних умов для підготовки наукових кадрів. Нинішня ж ситуація з фінансуванням наукових установ така, що забезпечити належні умови їм не до снаги. Тому на здобувача лягає вся вага матеріальних витрат, пов'язаних із захистом. Зазначу, що Кабінет міністрів нині регламентував "перелік платних послуг у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів". При цьому слід зазначити: якщо в одному з наказів - 1999 р., де наводиться такий перелік, значилося вісім пунктів, то в 2003 р. їх уже було 38. Окрім них, тепер уже самі установи, при яких функціонують спеціалізовані ради, почали встановлювати для здобувачів розміри плати за "дисертаційні послуги". Правомірне запитання: про яке ж згадане вище створення необхідних умов для майбутніх учених у такій ситуації може йтися?

І на завершення. Кілька місяців тому затверджено новий "Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового працівника". Як справедливо зауважив один з експертів DT.UA, новим документом іще більше закріплено режим ручного управління в цій сфері. Йдеться фактично про монополізацію процесу атестації наукових кадрів. Якщо в цивілізованих країнах присудження наукових ступенів і видача дипломів - прерогатива університетів та авторитетних наукових установ, то у нас систему атестації наукових кадрів віддано на відкуп чиновникам МОН.

Дорогу ціну заплатить наша наука за таку "реформу"!..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК