ПРИМИРЕННЯ ЕКОЛОГІЇ Й ЕКОНОМІКИ: ЛЬВІВСЬКИЙ ДОСВІД

1998 року Український державний лісотехнічний університет (Львів) першим у континентальній Європі запровадив спе-ціальний курс «Економіка навколишнього середовища та природних ресурсів» (ЕNARECO — Environment and NAtural REsourсe ECOnomics). Досі його викладали тільки в Англії, США й Таїланді.

І ось недавно львівський лісотех випустив перших 18 економістів-екологів. Випускники ENARECO-центру одержують звання магістрів, оскільки на новий міні-факультет львівського лісотеху приймають людей із уже наявною вищою освітою в галузі менеджменту, еконо-міки й підприємництва, сільського, лісового та садово-паркового господарств, географії, біології, природознавства, екології.

Екоекономіка — наука зі стажем, тому вона виконує роль своєрідного координатора, що дає змогу студентам засвоїти взаємозв’язки зі «свіжішими», вузькими дисциплінами. Скажімо, «Екологічним маркетингом», «Основами менеджменту природних ресурсів» або «Економікою навколишнього середовища», яка базується на неокласичній економічній теорії.

Випускник нового факультету навчений ставитися до природи не просто як до вищої цінності, а як до капіталу. Тому екоеколога оснащують методикою інвентаризації та вартісної оцінки всіх компонентів середовища проживання і природних ресурсів на тій або тій території.

Узагалі, економіст-еколог, якщо можна так висловитися, — це такий захисник природи, котрий усе, пов’язане з нею, обліковує: скільки експлуатована ділянка може дати благ і прийняти забруднення, щоб не втратити здатності регенеруватися; скільки коштуватиме суспільству закон зростання екологічних витрат; наскільки дорожче ліквідувати наслідки екологічної аварії, порівняно з витратами на її захист тощо.

Кінцева мета курсу ENARECO — підготувати професіонала, спроможного реалізовувати концепцію «сталого розвитку». Її принципи викладені в «Декларації з навколишнього середовища та розвитку», ухваленій конференцією ООН 1992 року в Ріо-де-Жанейро. Єдине, мабуть, у чому навчальна програма ENARECO-курсу львівського вузу не дотримується настанов «Ріо-92», то це — рекомендації «заохочувати відповідну демографічну політику». У нас і попри те негативний демографічний показник. Україні еколого-економічну рівновагу потрібно вирівнювати в іншій площині. Ресурсоємність продукції наших підприємств, як сказав Президент України у своєму виступі на 19-й спе-ціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН 1997 року, перевищує такий показник розвинених країн у 2—3 рази, енергоємність — у 6—9 разів, а техногенний тиск на території України перевищує рівень розвинених європейських держав у 6—7 разів.

Екоеколог насамперед стає на захист інтересів суспільства. Тому не дивно, що випускники нової спеціальності в основному розподілятимуться в державні регіональні органи управління. Оскільки саме державні бюджети переважно й розраховуються за екологічні наслідки виробничо-господарської діяльності підприємств і фірм. Скажімо, підприємство заробляє енну суму, а на усунення забруднення внаслідок цього економічного ефекту державі потрібно витратити на порядок більше коштів.

Але аж ніяк наразі не йдеться про якусь упередженість екоеколога щодо підприємців. Фахівець, оснащений інтегральним еколого-економічним мисленням, покликаний допомагати підприємствам ставати рентабельними, не конфліктуючи з природою та природоохоронним законодавством.

Прикладом того, як на практиці застосовують теоретичні положення, коротко викладені вище, може бути одна з довільно вибраних дипломних робіт. У ній студентка-випускниця досліджувала діяльність підприємства «Долина-нафтогаз», дала екологічну оцінку ефективності використання сировини, зробила розрахунки технологічного впливу на навколишнє середовище (атмосферу, гідросферу, грунт, екосистему в цілому). І розробила заходи, які дозволять підвищити еколого- економічний рівень переробного виробництва. Вона запропонувала приладнати нафтовловлювач на стічну трубу. Капітальні вкладення становитимуть 2,5 мільйона гривень. Установка щорічно додатково даватиме 1963 тонни нафти, а це — 549 тисяч гривень додаткового прибутку. Термін окупності — сім років, індекс прибутковості — 1,58.

Звісно, це не ті відсотки рентабельності (хоча йдеться лише про рентабельність окремого епізоду в діяльності підприємства), до яких звикли вітчизняні підприємці в період первинного накопичення капіталу. Але, з огляду на обставину, що наше політичне керівництво має намір «привести країну в Європу», вітчизняний виробник змушений буде неодмінно перейти на прийнятні стандарти поводження з природою. У цивілізованих країнах право на розширення ринків збуту мають тільки ті підприємства, які добровільно пройшли екологічну сертифікацію товару. Українське законодавство, «активно гармонізуючись із міжнародним», також істотно «позеленіло». Впроваджено плату за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

Коротше кажучи, проект обі-цяє принести значну користь. Одне погано. Ті 1 мільйон 200 тисяч доларів, виділених із фонду Тempus-Tacis, уже освоєно, й надалі новому педагогічному утворенню доведеться розвиватися в режимі госпрозрахунку. Та головне — завдяки іноземній допомозі розроблено спеціальну навчальну програму, підготовлено відповідний педколектив (близько 40 викладачів пройшли стажування в університетах німецького Фрайбурга, бель-гійського Гента й італійської Падуї), створено необхідну матеріально-технічну базу (бібліотеку новітньої спеціальної літератури, комп’ютерний парк, відповідно обладнані навчальні приміщення).

Як зізналися організатори, без західної допомоги було б дуже важко забезпечити проектові належний рівень. Проте наша сторона на момент старту також «дещо» мала. Ректор лісотехнічного, професор Юрій Туниця проблему співвідношення екології й економіки вивчає з початку 70-х років. 1977-го він захистив докторську дисертацію на тему «Еколого-економічні проблеми використання й охорони лісових ресурсів». З 1978-го почав читати спецкурс «Основи економічної екології» у Львівському держуніверситеті імені Івана Франка. 1980 року в московському видавництві «Наука» вийшла його монографія «Еколого-економічна ефективність природокористування», в якій, власне, вперше в колишньому Союзі було порушене питання про необхідність спеціальної підготовки економістів-екологів.

На розпачливий зойк щодо змін в екологічній пустелі, яка наблизилася впритул, довго ніхто не звертав уваги. Відомо, що «вчені-марксисти» багатьох положень еконауки дуже не шанували, оскільки ними «заперечувався соціальний прогрес». Ситуація змінилася тільки після здобуття Україною незалежності. 1991 року до Львова прибула делегація з західнонімецького міста-побратима Фрайбурга. До її складу входили фахівці Альберт-Людвіг університету, в тому числі й професор Ганс Ессманн. Юрієві Туниці вдалося зацікавити ідеєю спільного проекту німецького колегу.

Сьогодні ректор лісотеху (до речі, він як офіційний радник у складі української делегації брав участь у тій самій 19-й спе-ціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН) «пробиває» ідею Екологічної Конституції Землі (ЕКЗ). За задумом української сторони, цей інтернаціональний юридичний документ, не загрожуючи національним суверенітетам, зміг би гарантувати кожній державі зокрема й світовому співтовариству в цілому екологічну безпеку. Автори ЕКЗ пропонують, поруч із нині функціонуючими Радою Безпеки та Міжнародним судом ООН, створити Раду екологічної безпеки й Міжнародний екологічний суд, рішення яких також мали б обов’язкову юридичну силу для всіх країн світу.