Політик пише «на шару»

«Захоплююча розповідь про винаходи та відкриття» — таку назву має стаття Мар’яни Крюкової, опублікована в «Дзеркалі тижня» (№20, 2006 р.) Ідеться в ній, за словами авторки, про нову книжку відомого політика, голови Міжнародного економічного комітету, кандидата історичних наук Ігоря Шарова «Вчені України: 100 видатних імен». Відзначається зокрема, що ця великотрудна праця є черговою сходинкою у репрезентації видатних вчених України, які становлять гордість, славу і духовне багатство нашого народу. Наголошується, що книжку перевидано вдруге, вдало дібрано автором формат і доступно викладено матеріал про видатних представників України. І про тих, котрих уже немає серед живих, і про нині сущих.

Далі М.Крюкова описує, як автор захоплено розповідає про декого з учених, наприклад, про Івана Пулюя (цьому відведено майже половину статті). Що ж ми довідуємося? А ось що. Виявляється, Ігор Шаров погоджується з дослідниками (якими — невідомо), вважаючи внесок Рентгена у вивчення Х-променів «явно завищеним». Він доводить читачеві, що «Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню...» Далі він розповідає про праці Пулюя, у яких набагато глибше аналізуються природа й механізми виникнення променів, говорить про досконалість «пулюївських рентгенограм», про те, що вперше у світі Пулюй «зробив знімок повного людського скелета». І потім журналістка повідомляє читачам, що Ігор Шаров висловлює свою версію того, де й за яких обставин Рентген познайомився з Пулюєм. Шаров «відкриває» ще один цікавий факт — виявляється, «Іван Пулюй виступав за відродження української держави; володіючи 15 мовами... він зробив вагомий внесок у розвиток духовності свого народу», співпрацював з Пантелеймоном Кулішем у роботі над перекладом Біблії українською мовою».

Прочитавши цей нарис про Пулюя, читач повинен бути вдячним Ігореві Шарову за повернення справедливості у відкритті епохального значення, за повернення народові України імені Івана Пулюя, а також інших імен, зокрема Михайла Остроградського, Георгія Вороного... Читач повинен бути ще більше вдячним авторові книжки за нариси про сучасних вчених Миколу Жулинського, Василя Кременя, Володимира Семиноженка, Владислава Гончарука...

Автор гостро порушує в книжці, за словами журналістки Крюкової, і проблеми сучасної української науки. Що проблеми в сучасній науці гострі — не сумніваємося й ми... І одна з них — проблема наукової етики вченого. М’яко кажучи, йдеться про плагіат у науці. У статті-зверненні Спілки викладачів вищої школи та науковців України до президента України Віктора Ющенка (газета «Персонал плюс», №22, 2006 р.), зокрема, зроблено такий висновок: «...Отже, плагіатори, зганьблені у світі, в Україні — пошановані люди...»

Тож як може не брати прикладу з цих пошанованих людей політик Ігор Шаров? Так, саме Ігор Шаров, не вказуючи на жодне джерело, нібито вперше дослідив наукову спадщину Івана Пулюя, стосунки Івана Пулюя і Рентгена, висунув свої версії та твердження. Очевидно, добре вивчивши історичні матеріали про двох вчених, І.Шаров багато чого перейняв у Конрада Рентгена. Адже саме Рентген у своїх виступах, доповідях жодного разу не згадав імені Івана Пулюя, Ленарда, інших вчених, які працювали над цією проблемою, хоча того вимагала наукова етика.

Ігор Шаров не помічає нікого з тих учених, котрі, починаючи з 1992 року, попри спротив, уперто повертали ім’я Івана Пулюя українському народові та світовій науці, доводили велич цього вченого нашим і не нашим академікам. За цей час доктор фізико-математичних наук, професор В.Шендеровський та його однодумці переклали й видали наукові праці Івана Пулюя в 4-х томах (близько півтори тисячі сторінок), уперше за 100 років перевидано Біблію, яку перекладали Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Зазначимо, що саме цю Біблію тодішній мер міста Києва Олександр Омельченко подарував Його Святості Папі Римському в час його історичного візиту до України. Про Івана Пулюя вченими Києва, Львова, Тернополя та інших міст написано сотні статей, створено відеофільм, який неодноразово демонструвався на каналах українського телебачення, в Національній академії наук встановлено іменну премію Івана Пулюя, яка присуджується один раз на два роки вченим-експериментаторам за наукові досягнення в галузі експериментальної фізики.

Чи не найбільший гріх чинить Ігор Шаров, утверджуючи, з одного боку, історичну справедливість про Івана Пулюя та інших, а з другого боку — нехтуючи нею у своїх працях. Воістину, як писав Іван Франко «...несправедливість, вигнана в двері, лізе у вікно.»

Те ж саме можна сказати і про інші нариси, приміром про Михайла Остроградського, Георгія Вороного... Життя і труди цих велетів математичної думки чи не найбільш ретельно й повно дослідили Ніна Вірченко та Галина Сита. Але й вони не заслужили бути згаданими.

Ми могли б назвати ще не один десяток великих представників науки, яких народила українська земля і яких, мабуть, не знає Ігор Шаров. Не знає тому, що про них ще не написали розвідок науковці. Отож йому залишається чекати на такі статті і писати про «видатних» сучасників.

P. S. В авторському слові до книги І. Шаров, вочевидь передбачаючи неоднозначну реакцію на видання, де, так би мовити, праведники виставлені в одному ряду з «грішниками», вдається до такого словесного пасажу: » Прискіпливий читач зразу ж поставить питання: який принцип відбору, на яких терезах «зважувався» науковий здобуток вченого». І далі, прагнучи виправдатися, пише, що немає «беззастережних критеріїв оцінки діяльності науковця». Заявляючи так, І.Шаров явно лукавить, бо такі критерії існують — це і визнані в усьому світі індекси цитування, і публікації в престижних зарубіжних наукових виданнях, і наукові відкриття, і розробки світового рівня. Окрім того, є ще й таке несхибне мірило здобутку науковця, як гамбурзький рахунок. Одначе автор в оцінках вкладу в науку «видатних представників України» вочевидь підходив із власними мірками. І тому не доводиться дивуватися, що в цьому виданні не знайшлося місця для таких видатних постатей у науці, як генетик Юрій Глєба, нейрофізіолог Олег Кришталь, кріобіолог Валентин Грищенко, фізик і талановитий організатор науки Борис Вєркін, математики Олексій Погорєлов і Володимир Марченко, фізик Лев Шубников, фізик-ядерник Олег Лаврентьєв, грунтознавець Григорій Махов, мікробіолог Сергій Виноградський, селекціонер Василь Юр’єв, і цей перелік можна продовжити.