Плата за нерішучість, або Якою буде Україна 2015 року

Одержати від українського чиновника високого рангу чітку відповідь на будь-яке запитання державної ваги — справа майже безнадійна. Тому коли у відділі науки «ДТ» з’явився аналітичний матеріал Володимира Рижова, екс-керівника Української державної інноваційної компанії, у якому він окреслив драматичне становище промисловості в найближчі роки, сумнівів не було — із ним має ознайомитися читач. Актуальність висновків тим більш очевидна, що нині Володимир Леонідович — не «помаранчевий безробітний», як він сам себе нещодавно називав, а член уряду — перший заступник міністра промислової політики. Тепер йому, як то кажуть, і карти в руки. Залишається сподіватися, що гостре бачення дуже складної ситуації в українській економіці, промисловості й науці спонукає високопоставленого чиновника взяти активну участь у поліпшенні тяжкого становища. А відділ науки тижневика поінформує читачів про результати цієї роботи. Якщо вони будуть...

Будьмо відверті — українська індустрія примітивна й патріархальна

Наприкінці 90-х років провідні вчені-економісти України забили на сполох — відновлюваний ресурс у металургії, хімії, видобуванні корисних копалин і в первинній переробці сировини міг дати зростання ВВП лише до 2008—2009 років. До того часу високотехнологічні галузі, а разом із ними і галузева наука, повністю припинять своє існування через віковий розрив і ліквідацію наукових і виробничих шкіл. В Україні зараз немає паростків індустрії, спроможної замінити спрацьовану й до того ж морально застарілу радянську промисловість і розвинути високотехнологічні виробництва, здатні підхопити подальше зростання ВВП у країні.

Окремі фрагменти високотехнологічного рівня ще є у ВПК, але виготовити кілька зразків сучасної зброї, запустити супутник або навіть відновити виробництво «Русланів» — це ще не економіка країни!

Необхідно скористатися тенденцією переходу Західної Європи до постіндустріальної моделі економіки з природним виведенням виробництв за межі своїх країн, запропонувавши їм таку можливість в Україні. В ідеалі наша країна зможе стати своєрідним євразійським технопарком, швидко подолавши шлях від відбудови індустріальної економіки до перших елементів економіки постіндустріального устрою. Для цього мають бути звільнені у своєму переміщенні не лише фінансові потоки, але й інтелектуальна власність.

Найболючіша проблема у нас — деградація електроніки. Причому не науки, а виробництва. Розробки наших учених, особливо в оборонній галузі, просто вражають. А от елементної бази вже немає.

Спостерігається занепад машинобудівного і приладобудівного комплексу. Це вкрай небезпечні симптоми, адже в цих галузях спостерігається найжорсткіша конкуренція у світі, і розраховувати на те, що ми самостійно зможемо вийти на світові або навіть на локальні ринки, неможливо. Ми повинні залучити на свою територію транснаціональні або просто провідні компанії світу і забезпечити через них свою присутність на світових ринках товарів. У нас немає відомих власних брендів, тому «Сіменс-Україна» або «Дженерал Дайнемікс-Україна» буде зрозумілим у всьому світі. А от наша «Селмі», хоча й випускає унікальну продукцію, нерідко кращої якості, ніж німецькі, японські або американські аналоги, на ринку не відома. Та не варто ображатися — ми самі винні.

Краще поділитися частиною, ніж втратити все

Голова уряду РФ М. Фрадков нещодавно заявив, що Росія програла у конкурентній боротьбі «Боїнгу» й «Аеробусу». Гірке визнання, але це плата за індивідуалізм і невміння об’єднуватися. Тепер Росія скуповує акції «Аеробуса». Це урок і для нас — навіть провідні країни, традиційно авіабудівні, вважають за доцільне об’єднувати свій науковий, фінансовий і виробничий потенціал для випуску літаків.

Наше авіабудування неминуче деградуватиме, якщо ми не увійдемо складовою в одну з провідних авіабудівних компаній, обумовивши власну нішу ринку і рівень кооперації. Причому найкраще це зробити разом із росіянами, оскільки в нас — спільний українсько-російський літакобудівний комплекс. Його українська частина становить десь 55 відсотків. Вітер поки що дме в наші вітрила. Європейці, «обломившись» із А-380 і А-400Т, сьогодні можуть погодитися на кооперацію. А от через три-чотири роки вони вже встигнуть виплутатися самі і можуть на кооперацію не піти. Треба поспішати.

Однак не скрізь ми з Росією партнери. Наш Ан-148, аналог російсько-європейсько-американського RRJ, має часову перевагу в два з половиною—три роки. Якщо вдасться випустити 25—30 машин Ан-148, ринок буде нашим. Прогавимо — це будуть марно витрачені гроші.

У суднобудуванні сім наших верфей буквально животіють. Орієнтовані на військове кораблебудування, без модернізації вони програють конкурентам за трудомісткістю і виробничими циклами, а випадкові зовнішні замовлення не забезпечать стабільною роботою наших корабелів. Якщо відкинути амбіції і звернутися до реальності, потрібно якнайшвидше зацікавити іноземні суднобудівні фірми кооперацією з нашими верфями.

У ракетобудуванні ми ще конкурентоспроможні, та через шість-сім років, за оцінками фахівців, за якістю, ціною, надійністю і потужністю європейські, американські і російські ракетоносії посунуть наші. У цій галузі, через значні технічні і принципові відмінності ракетоносіїв різних країн, для України найбільш прагматичною може бути кооперація з Росією. «Південмаш» має місце й ім’я на світовому ринку, і його треба зберегти всіма силами заради майбутнього країни.

Танки — ні,
ЗРК — так!

Танки дедалі більше втрачають своє значення в умовах постійного вдосконалення ведення безконтактних технологічних війн. Провідні країни світу — США, Росія, Німеччина, Франція, Англія мають машини власного виробництва. На зовнішніх ринках вони жорстко конкурують одна з одною, тож розраховувати на замовлення з країн НАТО неможливо, навіть якщо Україна вступить до цієї організації. Мабуть, найбільш прагматичне рішення — модернізація старих моделей танків у країнах третього світу.

Виробництво колісної бронетехніки, яке зароджується в Україні, має серйозну експортну перспективу, адже вітчизняні БТРи і БКМ за надійністю, бронезахистом, озброєнням і, найголовніше, за ціною мають переваги у країнах третього світу перед найкращими зразками БТРів і БКМ країн НАТО. Попит на броньову колісну техніку у світі зростає, і ця тенденція, за прогнозами спеціалістів, збережеться надовго. Важливо, що виробництво БТРів і БКМ в Україні має замкнутий цикл. Ми робимо все, крім дизельних двигунів.

Зенітно-ракетні комплекси (ЗРК) в Україні раніше не вироблялися в замкнутому циклі, проте освоєні їхні елементи найважливіші у ЗРК. Тому налагодити виробництво сучасних ракет, систем виявлення і наведення цілком можливо. Це актуально і тому, що саме ЗРК на найближчі десятиліття становитимуть основу обороноздатності більшості країн світу. Сьогодні всі прагнуть створити багатошарову систему протиповітряної і протиракетної оборони і захистити себе від високоточної зброї. Треба ловити момент, бо попит задовольнять інші.

Виробництво сучасних вітчизняних ЗРК не вимагає зовнішньої кооперації, щоправда, треба зазначити, що вітчизняна елементна база для систем виявлення і наведення не може забезпечити науково-конструкторські вимоги, і тому доведеться закуповувати низку комплектуючих за кордоном. Проте очікувана якість нових вітчизняних ЗРК і їхні тактико-технічні параметри можуть на порядок випереджати всі відомі ЗРК у світі. Якщо Україна вступить до НАТО, то за правильного оформлення прав інтелектуальної власності останні можна буде поставити на озброєння багатьох країн альянсу (за умови, що політичний тиск США не завадить чесній конкуренції).

Навряд чи Збройні сили України зможуть придбати нові вітчизняні ЗРК. Тому розвиток напряму має бути від самого початку експорто-орієнтованим. Утім, на експорті можна заробити великі гроші і дати можливість нашій армії оснаститися сучасною військовою технікою.

«Кольчуга» — слава вчених і ганьба політиків!

Радіолокація, системи виявлення противника і системи наведення — з погляду наукових розробок і конструкторських рішень цю галузь в Україні можна вважати однією з найбільш передових у світі. Перед урядом постане складне зовнішньополітичне і зовнішньоекономічне завдання розвитку вітчизняної радіолокації, оскільки цей напрям на найближчі півстоліття буде перспективним у всьому світі, й Україні не можна втрачати досягнутого потенціалу. Загалом, «Кольчуга» — індикатор технічного потенціалу України, слава учених і ганьба політиків. Досягнення в цьому напрямі необхідно ширше використовувати у цивільних проектах, зокрема й у європейських.

Ситуація з розвитком ракет класу «повітря-повітря» і «повітря-поверхня» трохи інша. Вимоги до них багато в чому визначаються їхнім носієм — літаком і вертольотом. Через відсутність в Україні виробництва винищувачів, штурмовиків і бойових вертольотів навряд чи можна розраховувати на довгострокове автономне існування цього типу ракет. Із появою через сім-десять років нових типів літаків і вертольотів виробництво вітчизняних ракет може забезпечуватися лише замовленнями країн третього світу, які «доношують» стару військову авіацію.

Проте науковий і конструкторський потенціал цієї галузі може бути повністю використаний для створення зенітних ракет середньої дальності і високоточних ракет. За такого розвитку подій вступ України до НАТО не позначиться на долі виробництва ракет цього класу. У разі, якщо проект виробництва ЗРК в Україні реалізовано не буде, ця галузь припинить своє існування до 2015 року.

Особливо небезпечне становище велетня «Мотор-Січ»

Авіамоторобудування майже цілком залежить від участі в іноземних і спільних проектах. Без входження до міжнародних структур українські підприємства і КБ приречені на повільне відмирання.

Вітчизняне авіаційне агрегато- і приладобудування може бути використане й у європейських проектах, оскільки за цілою низкою приладів і агрегатів не поступається ні ціною, ні якістю кращим світовим зразкам. Варто зазначити, що військово-промисловий комплекс будь-якої країни розвиває науку, і результати досягнень у науці, конструкціях, технологіях і матеріалах, впроваджені у цивільні галузі, наближають країну до високоіндустріального устрою економіки і сприяють її економічному розвитку. Невдача конверсії в Україні — це помилка, а не вирок.

Проривні галузі вітчизняної індустрії

Енергетика — найбільш парадоксальна галузь нашої економіки. Україна має досить сучасне енергетичне машинобудування — успішне на зовнішніх ринках настільки, що за контроль над цими підприємствами точиться жорстка конкурентна боротьба. У перспективі енергетичне машинобудування має стати однією з проривних галузей вітчизняної індустрії.

Після двох десятиліть прохолодного ставлення до атомної тематики в Європі, близька перспектива вичерпання вуглеводневих енергоносіїв змусила ряд країн ЄС повернутися до атомної енергетики обличчям і почати терміново розробляти програму будівництва АЕС. Нам потрібно визначитися організаційно і фінансово — чи замінятимемо ми наші виведені з експлуатації ядерні блоки з допомогою Європи, а чи продовжимо співпрацю з Росією?

Цілком очевидно, що достатнього обсягу коштів для заміни ядерних блоків у нас не буде. Доведеться ділитися часткою у державній власності АЕС із будівельниками нових ядерних блоків. А це означає, що треба починати перетворення АЕС на державні акціонерні компанії. При цьому слід мати на увазі, що окупність ядерних блоків розтягується на 20 років, а отже, кредитування їхнього будівництва малоймовірне.

Важливим є і те, що російські, американські і європейські потужності з будівництва атомних електростанцій за рік-два будуть завантажені повністю, оскільки багато країн прийняли рішення розвивати атомну енергетику. Тому ми можемо опинитися у безвиході.

Вуглеводневих енергоносіїв в Україні чимало, та все одно до сорокових років нашого століття вуглеводневій енергетиці настане край. Виходячи з цього, промислове використання вугілля як основного енергоносія в Україні стає найактуальнішим на найближчі десятиліття. Це зовсім не означає, що якийсь час ми не зможемо використовувати природний газ як енергоносій — все визначатиме його вартість. За кілька років ціни на газ вирівняються на всьому Євразійському континенті. І до цього треба готуватися негайно, щоб Україна не опинилася у ціновому енергетичному колапсі.

Непотрібні НДІ мають бути закриті

Окремою проблемою залишається низька затребуваність вітчизняних наукових розробок у промисловості країни здебільшого через недовіру українських виробників до результатів вітчизняних розробок. Ця тенденція давалася взнаки ще за радянських часів, проте сьогодні між наукою і промисловістю виникло провалля, яке важко ліквідувати. І промисловці, і вчені повинні врахувати таку обставину — іноземні фірми першими пропонують нові розробки з монтажем «під ключ», та ще й дають надійні гарантії з якості й обслуговування. А наші розробники, як правило, не мають власних комплексних пусконалагоджувальних структур, і тому надійність їхньої продукції залишає бажати кращого. Страждає на органічні недоліки і система організації нашої науки. Так, більш як половина всіх нововведень у Європі й Америці народжується в лабораторіях та інститутах університетів, де вдало поєднується інтелект науковців, викладачів і студентів. Бізнес-інкубатори на базі університетських лабораторій — дуже поширена європейська практика. У нас усього цього немає. Водночас є безліч практично непотрібних НДІ і проектних інститутів, які треба передати у відання університетів для посилення навчальної і лабораторної бази.

Пригадаймо, як Японія, Корея, Китай, сплачуючи за навчання, як то кажуть, останні гроші, масово відсилали вчитися своє молоде покоління до Європи й Америки. Минуло не менш як 15 років, перш ніж у країні з’явився клас кваліфікованих, широко мислячих, зі знанням мов чиновників, управлінців і фінансистів. Влада цих країн розуміла: масово навчаючи молодь, вони інвестують у майбутнє своєї країни.

В Україні навчання за кордоном можливе лише для дітей заможних батьків. Та ще й не відомо, чи робитимуть вони кар’єру в Україні, отримавши освіту там. Якщо ні, то класу спеціалістів світового рівня у нас так і не буде, а світ під нашу доморослу фінансову й управлінську систему не підлаштовуватиметься.

Дуже важливою проблемою є фактична відсутність інноваційної діяльності у країні. Існуюча Українська державна інноваційна компанія, власне, є кредитно-фінансовою організацією з обслуговування проектів, що мають далеко не першорядне значення і виникають не систематично. А от системної інноваційної діяльності у нас немає.