Плагіат і Феміда

Проблема плагіату в освітній та науково-дослідницькій діяльності останнім часом набула особливої гостроти. Плагіат став предметом дискусій науковців, політиків, урядовців і, звісно ж, викладачів та студентів.

Більшість визначень цього терміну зводиться до того, що плагіат є привласненням авторства на чужий твір або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використанням у своїх працях чужого твору без посилання на автора.

Близьким за змістом є й визначення плагіату, наведене в Законі України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 р., а саме як оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору.

Дещо невизначено оперує цим терміном законодавець у Законі України "Про вищу освіту" від 1 липня 2014 р., зокрема виокремлюючи його вид - академічний плагіат, але не наводячи при цьому його тлумачення.

Оскільки плагіат, або як його ще називають в європейському світі "недоброчесність" є соціальною категорією, то цілком зрозумілим є його поширення практично в усіх країнах світу, з певними кількісними та якісними особливостями.

Так, зокрема, за результатами дослідження, проведеного учасниками проекту "Диссернет" та оприлюдненого "Новой газетой", 49 депутатів російської Держдуми спіймали на плагіаті в їхніх дисертаціях, тобто кожен десятий депутат російської Держдуми свою дисертацію списав.

Не "відстають" від такої негативної практики і європейці. Так, угорські журналісти спіймали президента країни Пала Шмітта на плагіаті докторської дисертації. Як з'ясував журнал HGV, його робота була списана з праці болгарського ученого Миколи Георгієва.

І це далеко не поодинокі випадки. За результатами дослідження німецьких соціологів, в Німеччині 50% наукових робіт містять плагіат. Не менше негативу в науковому середовищі Великої Британії, де з плагіатом стикаються 58% університетських викладачів.

Що ж до вітчизняних реалій, то в Україні ситуація є не менш проблемною. І головна біда не в тому, що плагіат у тій чи іншій формі використовують 90% студентів, а в тому, що суспільство ще не усвідомило всієї небезпеки та ганебності такої форми крадіжки інтелектуальної власності.

Чому? Певним чином тому, що практично зі школи плагіат твердо увійшов у практику навчання. Подати для перевірки вчителю чи виголосити перед класом начебто свій, а практично чужий реферат чи доповідь давно вже стало нормою. А відтак, ще зі шкільної лави закладається в свідомості учня можливість безкарного користування плодами чужої праці.

І ось така "інтелектуально підготовлена" молода людина приходить зі школи у вищий навчальний заклад, продовжуючи "експерименти" над правом інтелектуальної власності. Цим власне і підтверджуються ті "погані" цифри поширення плагіату у вітчизняній освіті та науці. Однак, якщо поцікавитися статистикою притягнення до юридичної відповідальності за порушення права інтелектуальної власності, себто за плагіат, то можемо розчаруватися, наскільки безсилою є Феміда. Чому? Називають різні причини, основними з яких є недосконалість законодавства, складність кваліфікації, відсутність позовних заяв, тощо.

Однак справжньою причиною цього є соціальна терпимість до плагіату як до форми крадіжки інтелектуальної власності.

Що має статись у суспільстві аби ситуація змінилася на краще? Звісно, зміна свідомості. А це потребує часу і великих зусиль того ж таки суспільства, влади, громадськості і звичайно кожного з нас.

Хотів би зупинитися на зусиллях у цьому напрямі влади і громадськості.

Чинне на сьогодні вітчизняне законодавство (на рівні Конституції України, кодексів, законів й інших правових актів України) визначає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Та чи існують належні механізми забезпечення непорушності права приватної власності, в тому числі й в інтелектуальній сфері?

З огляду на реалії, згадані механізми щодо плагіату у сфері вітчизняної освіти на науки є недостатньо дієвими.

Галузеве законодавство - з прийняттям законів України "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про авторське право і суміжні права", а також "Про вищу освіту" - зобов'язує кожного науковця поважати право на інтелектуальну власність, визначає поняття "плагіат", а також передбачає покарання у випадку виявлення академічного плагіату в поданій до захисту дисертації (науковій доповіді) у вигляді відмови в присудженні відповідного наукового ступеня.

Більше того, якщо проаналізуємо Закон України "Про вищу освіту", то побачимо, що законодавець досить реально підійшов до формування системи запобігання плагіату в науковому середовищі в частині організаційного аспекту.

Зокрема, нормами Закону передбачено створення спеціального органу публічної влади - Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти - діяльність якого має бути зорієнтована на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості вищої освіти.

У складі Національного агентства утворюються Комітет з питань етики, Апеляційний комітет, інші комітети, що формуються з числа членів Національного агентства.

Щодо повноважень Комітету з питань етики, то він розглядатиме питання академічного плагіату і вноситиме відповідні подання до Національного агентства, а також виконуватиме інші повноваження, покладені на нього Національним агентством.

У той же час Апеляційний комітет розглядатиме звернення, заяви і скарги щодо діяльності та рішень спеціалізованих вчених рад і вноситиме відповідні подання до Національного агентства, а також виконуватиме інші повноваження, покладені на нього Національним агентством.

Вище зазначене свідчить про відповідний рівень законодавчого забезпечення механізму недопущення плагіату в освітній та науково-дослідницькій діяльності. Однак нормами вказаних законів визначено лише основоположні принципи та підходи до розуміння й формування системи запобігання та виявлення плагіату. Тоді як в реальності необхідно докласти значних зусиль (у тому числі й політичної волі) щодо формування підзаконних актів, які б деталізували всю процедуру аналізу наукової роботи на предмет виявлення плагіату, розробки необхідних комп'ютерних програм, формування порівняльної бази наукових робіт, визначення граничних величин понять "плагіат", "оригінальність роботи" тощо. Адже сьогодні практично кожен автор плагіатної роботи позивається до суду про незаконність рішення освітнього відомства щодо скасування рішення про присудження відповідного наукового ступеня.

І все чому? З причин недосконалості чи недостатньо чітко прописаної процедури такого позбавлення. І в такому випадку суди часто стають на бік позивача, оскільки має місце порушення державним органом (зазвичай незумисно) процесуальних норм такої відмови.

А тепер кілька слів про роль громадськості в цьому процесі. Зрозуміло, що громадськість є найбільш потужним та дієвим суб'єктом контролю практично всіх сфер суспільних відносин. Не виняток і освітянська та науково-дослідницька сфера, оскільки саме тут сконцентровано найбільш інтелектуально розвинуті розумові сили, які достеменно знають ціну кожному з науковців та його науковим здобуткам. Тому поява в наукових колективах горе-науковців викликає спротив та обурення або хоча б критичні дискусії. А це в свою чергу, зважаючи на можливості інформаційних мереж, переростає в предмет суспільного обговорення та виклик владі у необхідності прийняття відповідного управлінського рішення. Але можливості як державних органів, так і громадськості мають певні обмеження, викликані як правовою недосконалістю відомчого законодавства, так і незрілістю громадянського суспільства. Який же вихід з цієї ситуації?

На нашу думку, боротися з плагіатом слід починаючи ще зі шкільної парти, а потім, послідовно, і зі студентської лави, коли молода людина формує базові знання, обирає фах і готується до професійної діяльності за своєю спеціальністю. Від того, чи зрозуміє кожен окремий школяр, а потім і студент необхідність чесної праці при виконанні будь-якого завдання, залежить успіх його подальшого життя, а отже і майбутнє нашої країни в цілому.

Але, зважаючи на чисельність студентства у вишах, часові, технічні та фізичні можливості викладачів щодо перевірки студентських робіт на наявність плагіату подекуди дуже обмежені. Чому? Перш за все тому, що навчальний заклад чи наукова установа не в змозі сформувати та забезпечити належну систему боротьби з плагіатом, використовуючи лише власні, перш за все інформаційні можливості. Хоча саме до цього його спонукають норми Закону України "Про вищу освіту", покладаючи на керівництво навчальних закладів та наукових установ обов'язок забезпечення ефективної системи запобігання та виявлення академічного плагіату в наукових працях співробітників вищих навчальних закладів і здобувачів вищої освіти.

Що ж мав на увазі законодавець, формулюючи таку норму? Перш за все, вимога стосується забезпечення прозорості наукового процесу, зокрема його завершального етапу. Так, начальні заклади та наукові установи зобов'язані оприлюднювати на своїх офіційних веб-сайтах дисертації осіб, які здобувають ступінь доктора філософії, та дисертації (або наукові доповіді в разі захисту наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії чи сукупності статей, опублікованих у вітчизняних та/або міжнародних рецензованих фахових виданнях) осіб, які здобувають ступінь доктора наук, а також відгуки опонентів на ці дисертації.

Вказану норму закону детальніше конкретизовано ву наказі міністра освіти і науки України "Про оприлюднення дисертацій та відгуків офіційних опонентів" від 14 липня 2015 р., згідно з якою дисертації (крім таких, що містять державну таємницю або інформацію для службового користування) не пізніше як за 10 календарних днів до дати захисту, мають бути розміщені на офіційному веб-сайті ВНЗ/наукової установи, спецрада якої прийматиме захист. Це ж стосується і відгуків офіційних опонентів та автореферату дисертації, які мають бути відкриті в Інтернеті протягом трьох місяців від дати видачі диплома доктора філософії або доктора наук.

Як бачимо, завдання запобігти плагіату в освітній та науковій сферах є достатньо конкретними, однак механізм його реалізації наразі в Україні не є досконалим, а відтак недостатньо й ефективним.

Річ у тім, що кілька років тому Міносвіти ініціювало розробку програми виявлення академічного плагіату в наукових працях вищих навчальних закладів і здобувачів вищої освіти. Виділено було чималі гроші, але відповідної програми, яка б відповідала вимогам часу, станом на сьогодні так і не розроблено. Існуючий на сьогодні її варіант потребує належного доопрацювання. Як бути? Розробити відповідну програму кожній освітній чи науковій установі? Чи розробити таку програму коштом Міносвіти і надати можливість її використання тим таки науковим установам та навчальним закладам? Можна вважати, що саме такий варіант розроблявся Міносвіти, але його наразі не реалізовано.

На нашу думку, розробка відповідної антиплагіатної програми, яку б могли використовувати академічні та наукові установи залишається найбільш оптимальним варіантом у цьому випадку. Більше того, про це свідчить звернення до позитивного досвіду зарубіжних країн, які вже мають таку практику.

Досвід країн зарубіжжя полягає в застосуванні в навчальному процесі автоматизиваних пошукових систем, які дають змогу встановить факт наявності та обсяг незастережених запозичень з чужих робіт у наукових роботах студентів, аспірантів і викладачів. Як наголошують зарубіжні фахівці у сфері боротьби з плагіатом, систему "Антиплагіат" було запроваджено для загального користування в британських навчальних закладах відповідно до урядової програми. Після трьох років використання цієї програми її фінансування взяли на себе самі ВНЗ.

У Словаччині з 2009 р. всі дипломні роботи перевіряються на наявність плагіату та зберігаються в цифровому сховищі (державна система).

Достатньо позитивним у цьому плані є досвід Румунії, де створено національний репозитарій дисертацій.

Не відстають від румунів і поляки. Відомчий закон Польщі від 1 жовтня 2014 р. зобов'язав виші перевіряти на плагіат всі дипломні роботи студентів. Окрім цього, загальнопольський репозитарій дипломних робіт, захищених після 30 вересня 2009 р., доступний для рекомендованих Міністерством освіти Польщі антиплагіатних програм як база порівняння.

Чи може бути використаний в Україні такий досвід наших сусідів? Переконаний, що іншого варіанту не існує. Зміст таких практичних заходів має орієнтуватися на питання якості антиплагіатних програм, а також створення певних інституцій, які здатні були б дати фахову оцінку наукової роботи на предмет її "чистоти".

Такі програми вже існують, значна частина їх є у вільному доступі в мережі Інтернет, але їх можливості не є достатніми. А більш досконалі програми, які є результатом значних фінансових та інтелектуальних зусиль, зазвичай є платним. Проте ці програми "ловлять" намагання горе-науковця використати здобутки інших дослідників як власні, а потім успішно замаскувати їх шляхом заміни окремих кириличних літер у словах на латиницю. Наприклад "і", чи "о" українські на "і" чи "о" англійські. У такому випадку недосконала програма не розуміє ці символи і констатує науковий твір як "чистий". У той же час, сучасна досконала програма з цими хитрощами справляється успішно. Більше того, вона "читає" таблиці та зображення у форматі PDF.

Тепер щодо інституцій. Київський національний університет імені Тараса Шевченка першим з-поміж інших вишів вдався до вдосконалення існуючої системи боротьби з плагіатом. Можливо й тому, що саме тут функціонує найбільше спеціалізованих вчених рад по захисту дисертацій, і зусилля керівництва закладу спрямовані на недопущення академічного плагіату (як шляхом організаційних заходів, так і шляхом використання новітніх програм у цій доволі складній справі).

Стосовно організаційних заходів, то в університеті, при корпорації "Науковий парк "Київський університет імені Тараса Шевченка", створено Центр фахового аудиту освітньої та науково-дослідницької діяльності, метою якого є сприяння в забезпеченні якості освітньої та науково-дослідницької діяльності в КНУ імені Тараса Шевченка, в інших вищих навчальних закладах та/або наукових установах, шляхом проведення її фахового аудиту, зорієнтованого на запобігання та виявлення академічного плагіату в наукових працях студентів, аспірантів, ад'юнктів (здобувачів), докторантів, науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів.

У чому ж полягає специфіка його функціонування? Перш за все, це підрозділ, який сприяє забезпеченню якості освіти. У який спосіб? Через використання сучасної досконалої програми, яка спроможна виявити навіть незначні факти академічного плагіату.

Що ж до загальної системи запобігання та виявлення академічного плагіату в наукових працях студентів та науковців, то, як свідчить зарубіжна практика, перш за все, варто на рівні держави визнати плагіат чинником занепаду освіти, науки та соціальної свідомості.

По-друге, необхідно зрушити з місця загальмований процес створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.

По-третє, вжити заходів щодо приєднання України (в можливо короткі терміни) до Європейської асоціації забезпечення якості вищої освіти.

По-четверте, розпочати формування недержавної системи забезпечення якості освіти (через створення незалежних агенцій оцінювання та забезпечення якості вищої освіти та інших установ, зорієнтованих на якість вітчизняної освіти).

По-п'яте, законодавчо визначити та закріпити Порядок акредитації незалежних агенцій оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

По-шосте, сформувати та поповнювати національний репозитарій дисертаційних робіт, які б використовувались як база порівняння.

І по-сьоме, можливо найголовніше, приступити до розробки пакету правових актів, норми яких визначали б поняття плагіату, його види, кількісні та якісні показники, вимоги до інституцій, що працюватимуть у цьому сегменті ринку, систему заходів запобігання та виявлення академічного плагіату.

Тож попереду складна, копітка, але вкрай необхідна робота як державних владних органів, навчальних закладів, наукових установ, так і недержавних інституцій, наукових, викладацьких колективів, окремих науковців - власне, кожного з нас.