«Парк юрського періоду» — не найгірше порівняння

Широку дискусію на сторінках «ДТ», присвячену НАНУ, можна було б лише вітати, якби тижневик висвітлював проблеми наукової сфери не «бульдозерно», а виважено та об’єктивно, як того потребує будь-яка творча діяльність. Тим часом «ДТ» закликає до реформ, не кажучи, що за ними криється по суті, які їх можливі наслідки. (Хотів би наголосити, що реформувати науковий процес як такий неможливо, оскільки не можна керувати думкою. Мабуть, мається на увазі реформування науково-організаційного супроводу, який може як сприяти, так і перешкоджати творчості.) Багато революційних пропозицій, які «ДТ» схвалює, або безграмотні в перспективі їх застосування, або, як мінімум, не нові, а тому сперечатися з ними немає сенсу. Крім того, дуже аргументований матеріал про НАНУ, який містився у статті віце-президента НАНУ академіка А.Наумовця, «ДТ» взяти до друку відмовилося, відхилило й мою статтю понад рік тому. Отож виходить цілком однобічна «обробка» читачів, хоча, визнаю, лише редколегія вирішує, що публікувати, а що ні, і не про це йдеться.

У даному випадку важко було не відреагувати на інтерв’ю ректора НаУКМА В.Брюховецького (автор — О.Рожен), що його нічим іншим, як неприкритою й абсолютно невиправданою неповагою до великої кількості вчених, я особисто назвати не можу.

Почну з порівняння НАНУ з Юрським парком, яке О.Рожен, мабуть, вважає вдалою знахідкою. Проте така аналогія була б справедливішою, якби була доповнена тим, що «Парк Юрського періоду» С.Спілберга відзначений кількома преміями Оскар завдяки, поза сумнівом, бюджетові картини, а не організації знімального процесу, на принципову роль якої в науці постійно натякає О.Рожен.

Його ж слова про вперте небажання НАНУ пристосуватися до імперативу часу — не більше ніж лукавство, якщо під ним (імперативом) розуміти вже, на жаль, багаторічне нехтування з боку держави таким надзвичайно важливим інститутом свого розвитку, як наука, та її організаційним центром — Національною академією наук. Так, ВПК відігравав важливу роль у зміцненні науки (зокрема у вузах) у колишньому СРСР. Тепер СРСР немає, але наука залишилася (як, утім, і ВПК). Вона розвивається й давно визнана визначальним елементом потуги будь-якої країни. Так само давно стали загальними слова, що прийшли зі США: «Ми витрачаємо багато на науку не тому, що багаті, а багаті тому, що багато витрачаємо на науку». В Європейському Союзі теж добре розуміють роль і ціну науки, інакше не подвоїли б із нинішнього року витрати на наукові дослідження — довівши їх із 37 до 70 (!) млрд. євро.

О.Рожен дозволяє собі досить нечемні пасажі, стверджуючи, що вчені, випестувані ВПК, ненавидять (?) усе гуманітарне, начебто гуманітарії не працювали в часи СРСР на той-таки ВПК по-своєму. З цього можна зробити висновок, що людина, яка багато років пише про наукове середовище, його не тільки не шанує, а й не знає, не відаючи, що в НАНУ чудово співіснують і співпрацюють, образно кажучи, і фізики, і лірики, що навіть серед перших є безліч людей, котрі пишуть вірші, прозу, картини. Чи відомо О.Рожену і «ДТ», що зростання НАНУ останніми роками відбувається саме за рахунок появи нових інститутів гуманітарного профілю?

Невже О.Рожен не поінформований, що наукова спільнота в Україні організована, як і скрізь у світі, що відмінності не є принциповими? Не повторюватимуся, оскільки все це було викладено у відхиленій тижневиком статті А.Наумовця. Переконаний, О.Рожен не може також не усвідомлювати, що самими оргзаходами нічого істотно не виправиш. Наприклад, у футболі, баскетболі, хокеї та інших командних видах спорту організаційні заходи спрацьовують при рівних, а не при нерівних фінансових можливостях клубів.

Тепер, власне, про інтерв’ю з шановним паном ректором. Уже в першому запитанні О.Рожена згадується виступ Президента В.Ющенка на його недавній зустрічі з ректорами вузів України. Як учасник цієї зустрічі із повною відповідальністю заявляю: інформація О.Рожена (навіть якщо припустити, що це авторська інтерпретація слів Президента) про те, що в українській науці ключова роль належатиме університетам, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Насправді все навпаки. Віктор Андрійович говорив, що наука в університетах має стати ключовою і їм у своїй роботі варто різко збільшити наукову складову — інакше їхня робота не відповідатиме вимогам часу. Це цілком правильні слова, але в них жодним чином не згадувалася НАНУ. Про зближення, не більше того, МОН України та НАНУ говорили міністр С.Ніколаєнко і ректор НТУУ «КПІ» М.Згуровський, із чим теж можна погодитися. Такий «незначний» зсув акцентів невипадковий і пройшов крізь усе інтерв’ю, коментувати яке я не беруся — це було б неввічливо, оскільки кожен має право на власні погляди. Проте не можу не відреагувати на висловлене В.Брюховецьким тверде переконання в необхідності злиття НАНУ та університетів. Називаючи українську науку залишком радянської, пан ректор якось «забув», що, поза ідеологізацією, остання, безперечно, відповідала світовим стандартам і що, організовуючи свій дуже сучасний університет, він запрошував готових фахівців із НАНУ.

Говорячи ж про злиття, В.Брюховецький згадав свою дискусію з президентом НАНУ академіком Б.Патоном, який із цієї проблеми цілком справедливо висловив прямо протилежну точку зору і не сприйняв побажання ректора. Мені здається, що, замість критики висловленого Борисом Євгеновичем скепсису стосовно єдиного Міністерства освіти і науки, В.Брюховецький міг би навести цифру — 2,98%. Саме таку частку свого бюджету МОН виділяє на науку. Коментарі, як мовиться, зайві. Тому хочеться лише запитати пана ректора: по-перше, чому його так зачепило, що хтось не сприйняв його поглядів? По-друге, чому для неупередженого читача думка людини зі сфери освіти має бути авторитетнішою за думку людини, яка займається науковою діяльністю і має величезний досвід?

У НАНУ точиться жвава й дуже цікава дискусія про роль науки в сучасному державному устрої України, про принципи організації наукової та освітньої сфер, про взаємовідносини вчений—суспільство, про вплив науки на культуру і світогляд. При цьому, як відзначалося, в академії чудово взаємодіють технічні й гуманітарні напрями. Їхні цілі виключно спільні і справді не зводяться лише до гуманітарних. Вони ширші й полягають в об’єднанні зусиль задля досягнення на основі передової науки процвітання і добробуту всебічно розвиненої та сильної України.

P.S. Можливо, не варто було б ламати списи й витрачати час на це «листування», але до мене приходять співробітники й запитують: чому ви мовчите, ви ж академія?

Справді, чому?