«Дорожня карта» до… Нобелівської премії

Вибори до Верховної Ради пожвавили й загострили дискусії навколо проектів нового закону про науку. Його має прийняти вже новий склад ВР, і він, як вважають, повинен дати істотний імпульс розвиткові наукової сфери, яка перебуває, м’яко кажучи, у скрутних через хронічне недофінансування умовах і не в найкращій дослідницькій формі. Я не ставлю за мету дати розгорнутий аналіз розроблених проектів - одного від влади, іншого - від опозиції, хочу тільки звернути увагу на характерний збіг - формулювання цілей і завдань фундаментальної науки, виходячи лише з її практичної корисності та моментальної комерційної вигідності.

На мій погляд, ця принципова помилка свідчить, наскільки далекі автори обох проектів від розуміння природи справжньої науки взагалі і фундаментальної зокрема. Особливо переконливим спростуванням таких (і, на жаль, поширених) поглядів на науку слугує недавнє присудження Нобелівської премії 2012 р. з фізики французові Сержу Арошу та американцеві Девіду Вейнланду за «проривні експериментальні методи вимірювання та маніпуляції з індивідуальними квантовими системами», тобто з окремими атомами. Навіть спеціалісту важко уявити, які велетенські технічні перепони довелося подолати обом лауреатам на шляху до мети. До речі, у групі С.Ароша дуже успішно працює випускник КНУ ім. Тараса Шевченка І.Доценко.

Про те, яким довгим був шлях до тріумфу і якими завданнями «обтяжували» себе вчені, поділився С.Арош у дивовижній за глибиною та щирістю замітці, надрукованій у жовтневому (ц.р.) випуску журналу Nature, під назвою «Секрети моїх нобелівських досліджень». У ній автор підкреслює, що понад 35 років тому, коли він і його аспірант Ж.-М.Ремон поставили перед собою виключно - і тільки! - з цікавості проблему: чи можна навчитися так «спілкуватися» з мікрооб’єктами, щоб не зруйнувати їхнього вихідного стану, чого теорія квантових вимірів буцімто не допускала, вони не уявляли ні шляхів розв’язання цієї задачі, ні труднощів, які постануть перед ними. Вони тільки намагалися трохи відчинити двері, за якими приховувалися надзвичайно тонкі й ще незрозумілі особливості взаємодії світла з речовиною. Крім того, як пише С.Арош, не було жодних гарантій успіху, а надія спиралася лише на інтелектуальне і моральне середовище, яке панувало тоді в паризькій Ecole Normale Superior, де виконувалися дослідження.

Фінансову підтримку забезпечували як французькі, так і міжнародні фонди, але її, як пише автор, «упродовж наших тривалих пригод не доводилося обґрунтовувати обіцянками можливого застосування результатів», що він визнає критичним для розвитку науки чинником. Чи не підказка це нашим законодавцям, як треба ставитися до вчених: дайте їм свободу творчості, підтримайте їх і… чекайте. Тільки таким може бути рецепт правильного ставлення до наукової сфери та її представників. Більше того, треба бути готовим до негативних результатів і катастрофи очікувань, які в справжніх наукових пошуках навіть імовірніші, ніж успіх, який, до того ж, непередбачуваний.

На жаль, у сучасній Україні споживацьке ставлення до фундаментальних знань стало нормою, і державні мужі, одягнені в «тоги» з дипломів та ступенів, не соромляться проголошувати: знайдіть наукові рішення практичних проблем енергетики, охорони здоров’я, екології тощо, причому за стислий термін і з дуже обмеженими ресурсами. А якщо ні, то взагалі нічого не отримаєте!

Тому, подаючи заявку на фінансування, український учений змушений вказати всі етапи роботи, її результати і - головне - їх можливе застосування в народному господарстві. Навіть виконавши всі умови, він отримає, у найкращому разі, половину обіцяних грошей, а здавши всі звіти й оприлюднивши всі одержані дані, почує сакраментальне запитання: «А де ж міжнародні, включно з Нобелівською, премії?!» Але таке кричущо принизливе ставлення до власного інтелектуального надбання згубне для фундаментальної науки, якою, як я вже згадав, рухає лише особистий мотив - допитливість, підкріплена наполегливістю та працьовитістю. Ну і, звісно, готовність усього себе віддати науковим пошукам.

Якщо ж останнім не забезпечити необхідних умов, кінцевий результат ризикує бути прямо протилежним - занепадуть прикладні дослідження, які самі спираються на фундаментальні прориви і повністю залежать від них. Доки цього не засвоїть більшість депутатів, жодні закони про науку, хай якими добрими намірами освячені, їй не допоможуть. Що стосується досліджень, так високо відзначених нинішнього року, то їхнім побічним результатом, над яким самі автори не замислювалися, стало створення годинника, чия точність на два порядки перевищує точність цезієвих годинників, котрі сьогодні слугують стандартом.

Для амбіційних проектів, достойних найвищих нагород, неможливо вказати ні термінів, ні точних результатів, - відомі тільки наміри. Я песиміст стосовно істотного поліпшення фінансування вітчизняних досліджень, та все ж таки хотілося б, аби з остаточної версії закону про науку було вилучено вимогу практичної корисності фундаментальних знань. Їхня очевидна корисність - у самому факті прибавки нового знання, навіть якщо його застосування поки що не видно. Сам С.Арош заявляє: «Сьогодні фінансування залежить від безлічі бюрократичних бар’єрів, і вчені витрачають багато часу на заповнення форм та звітів замість проведення досліджень. Система благає, щоб її спростили».

Тому єдиною «дорожньою картою» як необхідною (але, слід знати, не достатньою!) умовою отримання Нобелівської премії, на мій погляд, є можливість працювати над науковою роботою, вибір напрямів і цілей якої абсолютно вільний і визначається самим дослідником, що може дозволити собі йти на ризик, не прораховуючи результату… Тільки за цієї умови, а також більше вкладаючи грошей у науку та освіту, ми можемо сподіватися повернути в лабораторії молодь, яка сьогодні не бачить серйозних стимулів для дослідницької (та й взагалі інженерно-технічної) діяльності. І тим самим відродити надію колись побачити в нобелівському фраку громадянина незалежної України.